Евгений Федоровский – «Штурмфогель» без свастики (страница 14)

Він зупинився біля того місця в чагарнику, де загруз Вайдеман, і круто обернувся до Зандлера:

— А чи не вбачаєте ви, професоре, помилки в тому, що в «Штурмфогеля» центровку розраховано на заднє колесо?

— Ви хочете сказати, що це дуже збільшує кут атаки крила на зльоті?

— Саме так!

Зандлер укотре здивувався проникливості конструкторської думки в цього сухорлявого, різкого чоловіка з тесаним видовженим обличчям, високим лисіючим лобом.

Мессершмітт зупинив погляд на Зандлерові:

— Вам бракує, професоре, широти, розмаху, сміливості, чи що. А в нас сміливість — перший крок до успіху.

«Але ви на випадок невдачі втрачаєте дише небагато грошей, а з мене здерете шкіру», — подумав Зандлер.

— Добре, я розрахую і спробую трохи перемістити центр ваги, — промовив він уголос.

— Розраховуйте, — дозволив Мессершмітт. — Тільки скоріше.

… А ще через два тижні, 4 квітня 1941 року, капітан Вайдеман підняв «Штурмфогель» у повітря. Пофарбований у сріблястий колір літак, тиркаючи мотором і виючи двома турбореактивними двигунами, підстрибнув угору, низько пройшов над аеродромними бараками, розвернувся й сів. Чи набере він колись більшу висоту й чи зможе виконати фігури вищого пілотажу — цього ще ніхто не знав. Але першу перемогу було здобуто.

Про політ Вайдемана можна було б сказати словами паризьких газет, які колись писали про те, що Блеріо перелетів Ла-Манш, «не торкаючись жодною частиною аероплана поверхні моря».

Альберт вискочив із машини й радісно стиснув механіка Карла, який саме нагодився:

— Полетів, полетів «Штурмфогель»! Бачив, Гехорсман?!

— Чого ж йому не полетіти, — пробуркотів Карл.

— Вічно ти невдоволений, рудий дияволе! — засміявся Вайдеман, жартівливо ляснувши по голих рудих грудях механіка.

Зандлер, розчулившись, потиснув руку Вайдеманові:

— Хоч курка, але полетіла…

— З вас належить, професоре, — піймав Зандлерана слові Вайдеман.

— Що робити… — розвів руками конструктор. — Прошу сьогодні ввечері до мене.

— Певна річ, з друзями?

— Звичайно.

Після огляду техніки виявили, що сопло лівої турбіни наполовину розплавилося.

Про що може думати миловидна й енергійна двадцятитрьохрічна дівчина, змахуючи пухнастою заячою лапкою непомітний для ока пил з полірованих меблів у чужій квартирі? Про те, що свою квартиру вона не захаращувала б таким мотлохом? Але своя квартира, на жаль, недосяжна навіть у мріях. Може, якби частіше всміхатися панові…

Та ні, хоч і неважко прочитати всі ці думки на затуманеному дівочому обличчі, довше підглядати незручно.

Сторонній спостерігач, котрий узявся б розгадати нехитрий плин думок у гарненькій голівці фрейлен Ютти, яка вже третій рік працює секретаркою в професора Зандлера, був би здивований і обурений, коли б йому пощастило справді взнати, про що ж роздумує фрейлен Ютта під час щоденного прибирання. Можливо, він навіть облишив би всі свої справи й розшукав серед мешканців Лехфельда якогось пана Зейца. Того самого Зейца, котрий носить на чорному мундирі срібні нашивки оберштурмфюрера. Втім, Зейц не єдиний гестапівець у місті… Так чи інакше, але ні сторонньому спостерігачеві, ні панові Зейцу, ні навіть фрейлен Еріці, господині й найкращій подрузі Ютти, не дано знати, про що розмірковує вона о цій полуденній порі.

І все тому, що фрейлен Ютта не забиває своєї голови порожніми думками про меблі та женихів. Змахуючи пухнастою лапкою пил, вона старанно тренується з перекладу газетного тексту на цифровий код п'ятиричної системи. Таке заняття вимагає від дівчини виняткової уваги, і, природно, вона може й не почути відразу, як стукає в двері нетерпляча господиня, що повернулася додому з міських курсів домоведення.

— О Ютто, ти, мабуть, валялася в постелі! Прибрала? У нас буде купа гостей. Дзвонив тато. Він привезе якихось нових льотчиків і пана Зейца.

— Як! Наш добрий чорний тато Зейц?! Еріко, бути тобі оберштурмфюрершею. Будеш носити чорну пілотку й широкий ремінь.

— Коли я бачу чорний мундир, моя душа тремтить, — у тон Ютті сказала Еріка. — Але Зейц… Він непоганий, чи не правда?.. Є в ньому якась чоловіча грубість…

— Невихованість…

— Ні, сила, яка… вища од виховання. Ти прискіпуєшся до нього, Ютто. Він може зацікавити жінку. Але вийти заміж за гестапівця з нашого міста? Ні!

— Кажуть, у пана Зейца впливові друзі в Берліні.

— Сидів би він тут!

— Подейкують про невдалий роман. Замішана жінка якогось крупного чина. Чи то наш півень її кохав, чи вона його кохала…

— Ютто, як ти можеш? Допоможи мені переодягтися. До речі! Тобі лист од тітки. Я зустріла листоношу. Ютта недбало засунула конверт у кишеню фартуха.

— Ти не цікава, Ютто. Лист із столиці!

— Ну, що може написати цікавого ця стара миша тітка Марта! «Бережи себе, дівчинко, кутай свою ніжну шийку в той голубий шарф, що я сплела тобі до дня першого причастя». А від того шарфика й нитки не лишилося… Ну, так і є. Я повинна себе берегти і до того ж пам'ятати, коли гигнув дядечко Клаус!

— Ютто, ти неможлива!

— Прожила б ти з таким скнарою хоч рік! Уявляєш, Еріко, мені вже стукнуло сімнадцять, а цей порохнявий садист щовечора читав мені вголос казки. Про біляву фею, обдурену русалку й про цього нещасного духа, як же його?

— Рюбецаля?

— Еге ж. Рюбецаля. Ім'я неначе єврейське.

— Ютто!

— А я нікого не ображаю. Ще невідомо, хто цього Рюбецаля вигадав.

Ютта підійшла до високого дзеркала в залі, висолопила язика своєму відображенню, скорчила плаксиву міну.

— Еріко! Слухай, Еріко! А в тебе нема цієї книжки? Про Рюбецаля? Дай мені її подивитися. Згадаю дитинство.

— От і розумниця, Ютто. Я знаю, що всі твої грубощі — тільки прикидання. Я пошукаю книжку.

— Я завжди реву, коли пригадую цього жалюгідного духа. Як він бігав сам по скелях, і нікому до нього не було діла, і всім він остогид і набрид. Неначе я. Тільки він був шляхетний дух, а я проста секретарка, навіть служниця.

— Ютто, як тобі не соромно. Після всього… Годі! Зрештою, не забувай: в тобі тече чиста арійська кров! Ану усміхнися! Зараз пошукаємо твого Рюбецаля.

Залишившись на самоті, Ютта дістала з фартуха зім'ятого тітчиного листа, перечитала його і притиснула до серця. В листі йшлося про дядечка Клауса.

«Отже, сьогодні я побачу Марта», — сказала вона собі.

Чого справді не вмів робити Йоганн Зандлер, то це розважатися. За банкетним столом він почував себе незатишно, як професор консерваторії на репетиції сільського хору. Все дратувало й пригнічувало його. Але роздратування доводилося ховати за церемонною посмішкою. Посмішка була кисла, як старе рейнське, котрим він частував льотчиків.

Відтоді, як дванадцять років тому фрау Зандлер завела звичай скликати під свою покрівлю «героїв повітря», професор звикав до вина, до цієї безглуздої атмосфери провінційних гульбищ. Звикав і не міг звикнути.

Коли в 1936 році екзальтоване серце фрау Зандлер не витримало повідомлення про загибель майора Нотша (майор розбився в Альпах), професор поклав собі покінчити з гостинністю. Але свавільна Еріка порівняно швидко змусила «дорогого татка» запрягтися в звичну упряжку.

І візок покотився. Дочка захопилася фотографією. На перилах антресолей, що оточували залу, висіли грубо підмазані невмілою ретушшю фотографії прославлених німецьких асів: Ріхтгофена, Іммельмана, Удета, Клостермана, Фізелера, Бельке, Галланда, Мельдерса, Франке, Вюрстера… Багато з них сиділи за столом, багато добродушно ляскали по спині «похмурого Йоганна», але нікого з них Зандлер не міг би назвати своїм другом. Так само як і цих самовдоволених хлопців, котрі безцеремонно заволоділи сьогодні його будинком.

З усіх гостей Зандлера найбільше цікавив Вайдеман. Йому першому довелося довірити своє дитя, свого «Штурмфогеля». Що він за тип? Самовпевнений, як усі. Безжалісний, як усі. Витріщає очі на Еріку, як усі. Мабуть, мовчазніший од інших. Чи стриманіший. Хоч цей дженджик із міністерства нікому не дає рота роззявити. Столичний фрукт. Таких особливо принаджувала фрау Зандлер. Про що він теревенить? Про чвари Удета з Мільхом?

Зандлер не міг упіймати нитки розмови. Але він майже фізично відчував, як раптом насторожився Зейц. Завжди, коли Зейц був за столом, Зандлер не випускав його з поля зору. Він навчився по ледь помітному повороту голови гестапівця вловлювати ступінь благонадійності зачепленої теми. Сьогодні Зейц був напружений, як ніколи. Цього не помічали інші, але він, Зандлер, добре бачив, як Зейц, енергійно орудуючи ножем та виделкою, то байдужів до розмови, то напружував слух. Ось він перестав жувати й нахилив голову. Піхт розповідав про перші бої «Битви над Англією».

— Англійська преса вже почепила шановному шефу ярлик дітовбивці.

— А за що? Скорше того ярлика належало повісити Юнкерсові. Адже бомбардувальники його, — вступився за хазяїна хитруватий капітан Вендель, другий льотчик-випробувач.

— Ну, в товстуна Юнкерса репутація добродушного індика. Гуманіст та й годі. А бульдожача хватка Віллі відома кожному.

— Атож, наш шеф не терпить сентиментів, — зауважив Вендель.

Піхт повернувся до Вайдемана.

— Я тобі не розповідав, Альберте, про випадок у Рене? Ви, мабуть, чули, пане професоре. Це було в двадцять першому році. Мессершмітт побудував тоді свій перший планер і прибув з ним до Рене на щорічні змагання. Сам він і тоді вже не любив літати. І полетів на цьому планері його найкращий друг. Прізвища не пам'ятаю, та справа не в цьому. Важливо, що найкращий, найближчий друг. І ось у першому ж польоті планер Мессершмітта на очах усього аеродрому втрачає керування і врізається в землю. Удет — він і розповідав мені всю цю історію — підбігає до Мессершмітта, вони вже тоді дружили, хоче втішити його, а той повертає до нього отаке собі байдуже обличчя й зауважує холодно: «Ні ви, Ернсте, ні хто інший не має права заявити, що це моя помилка. Я тут ні до чого. Він один винний в усьому». Зрозумів, Альберте? Отож-бо. Я думаю, це був не останній випробувач, якого він угробив. Чи не так, пане професоре?