Эрнст Юнгер – Вогонь і кров (страница 9)

Навіть здалека ми чуємо пісню, яку співає сама дорога. У пейзажі ховається велика тривожність — немов похмуре хвилювання натовпу, яке притуплює відчуття. Глухий шум проникає всюди й перемішується із дзижчанням моторів, важким звуком коліс та стукотом копит. Там, де польова стежка зливається із дорогою, ми зупиняємося. Маємо чекати ще півгодини.

І тепер, як непомічені глядачі, ми приймаємо цей сутінковий парад, тріумфальну ходу, у якій відкривається жахлива глибина смертоносної сили. Вона панує тут, мовчазна і нестримна, чиї обриси майже розчинились у темряві, від чого здається, що є лише рух та воля. Ця сила нависає над землею, як потужний кулак, що штовхає маси вперед, ці відкриті колони піхотинців, безликі, без сміху, без пісень, зі стукотом кованих чобіт та брязкотом гвинтівок, загорнуті у сталеві хмари, із мінометними розрахунками, зв’язківцями з сигнальними ракетами, снайперськими відділеннями, і далі йде зброя за зброєю. Маленькі польові мортири, які б’ють у ціль злісно та влучно; великокаліберні гармати, чиї витягнуті снаряди кидаються на своїх жертв із хриплим шипінням; міномет, пухкий і коренастий, мов залізна бочка; корабельні гармати з тонкими стволами, чий розрахунок складає цілий взвод. І нарешті, притягнуті вантажівками, мамонти в царині артилерії, під чиїми ударами селище може завалитися, наче картковий будинок. Цими гарматами опікується так багато обслуги, наче проходить сам бог Шива. І потім знову піхота, піхота.

Це лише маленька частка з того, що воля до знищення зігнала з багатьох доріг за багато ночей. Але цей безкінечний рух, цей потік, що ллється, робить настрій сп’янілим, він позбавляє важкості та захоплює, як вигляд великого водоспаду. Тут немає яскравих стягів між лавами та натхненних пісень, і сукно мундирів більше не світиться тим блиском, який випромінює шкіра хижого звіра.

Тут все однотонне, однакове та сіре. Все є буденним і практичним, як рух машини на повному ходу. Але також все це п’янить, як може п’янити вид машини того, хто любить життя у всій його повноті та силі. Так ми вступаємо в битву, аби втиснути свою печатку в податливий віск цього світу. Мовчазно, наче перед урочистим дійством, ми проходимо чередою свідків, і кожен бачить, як постає щось велике, народжене з вогню і крові.

Виступ все ще триває і все ще приховує у собі величезну силу. А втім, скоро він розквітне полум’ям, і тоді вирішиться, чи гідні ми цієї землі. На задимлених полях вона обере переможця, кращого, найхоробрішого, найбільш гідного. Земля любить войовничість і битви, і тому вона відкине нас, як зіпсутий інструмент, якщо ми не витримаємо велике випробування. Тож маршируйте, полки, де кожна гвинтівка на своєму місці! Котіться, гармати, ви, які виказуєте себе левовим гарчанням та язиками полум’я!

У звивах сірого хробака війська з’явилася прогалина. Ми проходимо в неї, аби розчинитися у просторі та у відчутті великої єдності.

4

У замку Брюнмон ми провели одну ніч та один день. Там ми спали на в’язках соломи в парадних залах і, сидячи в обшитих шовком кріслах доби рококо, грали в карти за мармуровими столами. Гуляли у зимовому парку під дрібним дощем, кидали камінці над дзеркальною гладдю озера й пили водянисту каву з безтурботністю людей, яким немає про що хвилюватися. У великій залі ми розглядали коштовні портрети придворних та їхніх дам в овальних золотих рамках, і непокоїла нас тільки погана погода. Вона нагадала нам про одну атаку англійців у Фландрії, яка захлинулася в багнюці, і ми сподівалися, що перед нашим наступом сонце все ж висушить поля.

Вечір та наступний день ми мали провести у траншеях поблизу Каньїкура. До передніх окопів колишнє поле бою мали заповнити війська, які могли пересуватися тільки в темряві. Тут, де весь розрахунок тримається на раптовості дій, ризик є надто великим, хоча й неминучим. Інтенданти вже вирушили; наших вів лейтенант Шмідт, який прибув до нас лише кілька тижнів тому і якого, за його веселу вдачу, ми називали «Шмідтхен»[7]. Він мав вислати до нас провідника, який покаже нам шлях до траншей.

Батальйон вже має виступати, а надворі все ще дощить. Але настрій хороший, навіть чудовий. Все зроблено, всі приготування завершені, думки обмислені, написані листи — тепер залишається тільки справа. Ніхто не вдав із себе хворого, рота в повному складі та зі свіжими силами. Тільки фельдфебель, канцеляр, водії та кухарі не візьмуть участь у наступі. Поки ми виходимо з воріт, вони вигукують прощальні слова та побажання успіху. Ми проходимо маленьке село й починаємо довгий марш відкритою дорогою. Попереду, на фронті, виблискують поодинокі постріли. їхній звук приглушений дощем, а їхні червоні спалахи здаються тьмяними та блідими. На безлюдному перехресті ми зупиняємось; наказано погасити цигарки. Біля вказівника, стоячи під дощем, нас чекають декілька чоловіків у довгих шинелях. Це провідники, які мають відвести нашу роту до місця ночівлі. Один із них підходить до мене: його послав Шмідтхен.

Під час зупинки командир батальйону капітан фон Бріксен, молодий офіцер, зібрав командирів усіх чотирьох рот та призначив точну годину завтрашньої, останньої наради. І вже тоді солдати, слухаючись приглушених команд, повернули ґрунтовою дорогою. Один взвод за іншим розосереджувалися на відкритій місцевості, пошрамованій вирвами від гранат на кожному кроці, і зникала у темряві разом із тихим брязканням зброї. Скоро ми залишились самі.

Провідник ішов поруч зі мною; я розмовляв із ним про наші майбутні позиції. Чи широкі там траншеї, чи Шмідтхен залишив для мене гарний бліндаж із дошками, на яких можна влягтися, чи є у бліндажах польові пічки і чи достатньо вони теплі, щоб ми могли висушити речі, бо вже починався дощ, хоча і не дуже сильний. І я подумав, що затишні штольні, які заходять глибоко в землю, це дуже хороший винахід, і що ми, мабуть, вже не скоро знову таке побачимо, і також, що мені краще виспатись наперед за наступний день. Десь попереду ми почули, як стукотять кулемети, а зліва від нас, на певній відстані, з великим інтервалом вибухали гранати; ми розрізняли ці звуки, як раніше розрізняли гербові мітки. І все ж панував відносний спокій, який ми сприйняли за хороший знак.

Так чи інакше, нам треба було швидше дістатися позицій, бо кулемети вже починали насвистувати свої мелодії прямо над нашими головами. До того ж нам не можна було перетинати передню лінію до наступного вечора.

— Довго ще йти? — запитав я в нашого провідника.

— Ні, ні, ми майже на місці.

Раптово він зупинився й обернувся. Виявилося, що він помилився: дорогою ми мали побачити лінію траншей, яка вигиналася вліво. Тож ми повернули назад. Через деякий час ми помітили розколоте дерево, яке вже проходили, і зрозуміли, що знов заблукали. Наш провідник вдруге зупинився та озирнувся довкола. Від мого спокою не залишилося й сліду, я почав хвилюватися та гаркнув на нього. Тоді він спіткнувся та впав у вирву, і я вирішив, що краще залишити його в спокої. З темряви потягнулася довга колона людей, навантажених речами; ми гукнули до них та почули у відповідь:

— Ми самі заблукали!

Чорт забирай! Що ми могли зробити в цій невідомій місцевості? Люди втомлювалися, вони ковзали по багнюці та дедалі частіше хтось провалювався у вирви і з прокляттями дряпався назад. Нещодавній спокійний марш перетворився майже на гонитву, всі стали похмурими та дратівливими.

Ми наблизилися до місця, яке вже мали проходити раніше. Вибухи спочатку лунали зліва від нас, а тепер прямо перед нами і навіть зовсім близько. Ми зупинилися, аби визначити точніше, і тоді вони припинилися. Тож ми пройшли ще трохи далі, перестрибнувши напівзруйновану траншею, про яку провідник сказав, що начебто пам’ятає її. З останньою надією я послав його на сотню метрів вперед — простежити, куди вона веде. Майже одразу я пошкодував про це, адже якщо він не повернеться, ми залишимося тут зовсім безпорадні.

Взводи поскладали зброю докупи та зібралися довкола величезного окопу, на краях якого вони посідали, поставивши поруч кулемети та свої ранці. Ми зі Шпренгером також знайшли собі маленьке відгалуження, що прилягало до окопу, наче балкон, звідки можна було дивитися вниз у темні глибини. Тут ми вирішили дещо перепочити, аби рушити далі на пошуки зі свіжими силами.

Раптом знову почулися вибухи. Здавалося, що розриви гранат ближчають. Ми почули довгий свист, який різко обірвався, після чого з оглушливим звуком пролунав удар. Потім другий. Чорт забирай, це було настільки близько, що ми відчували кожен вибух, і не слабкий відзвук, а різкий свист, із яким гранати врізалися в податливий ґрунт і розліталися на уламки. Це було досить неприємно.

Зрештою, прогриміло зовсім поруч. Я почув крики неподалік від себе і озвався до того, хто кричав.

— Що сталося?

— Мене поранено!

— Куди?

— Нога, нога!

Мені здалося, що в такому глибокому окопі це неможливо, тож я підвівся й запитав:

— Куди влучили?

— Сюди, нижче коліна!

Я стягнув чобіт із темної постаті, яка зіщулилася біля мене, і просунув пальці крізь густий шар землі, яка налипла на штанину. Жодного отвору немає. Мабуть, це був рикошет.

Поки я розмовляв із пораненим, зігнувшись над ним, у повітрі знову щось задзвеніло, все ближче й ближче, і раптом, за долю секунди, кожен відчув із упевненістю, від якої зупиняється серце: зараз станеться щось жахливе.