Эрин Хантер – На волю! (страница 40)
— Хтось із
— Ти чула, що Тигрокіготь казав про Круколапа? Мабуть, він причетний до цього. Щодо мене, то я ніколи не почувалася комфортно поруч із цим новаком.
Шерсть на спині Вогнелапа настовбурчилася. Якщо Тигрокіготь поширив свої злісні плітки навіть на ясла, то Круколапові в таборі точно загрожує небезпека.
Вогнелап зрозумів, що має діяти швидко. Спершу йому треба знайти Жовтоіклу, а тоді з’ясувати стосунки з Круколапом. Він помчав до місця, де востаннє бачив Жовтоіклу. Її запах був настільки добре йому знайомий, що він міг його розрізнити навіть крізь промокле листя. Він почав пробиратися крізь кущі, розтуливши рота, аби визначити, куди вів її слід.
— Вогнелапе!
Вогнелап підскочив, але потім заспокоївся, зрозумівши, що це був голос Сіролапа.
— Я тебе шукав! — нявкнув його друг, наблизившись.
Вогнелап насторожено виступив із папороті.
Сіролап зажмурився від дощу, який стікав його довгим хутром прямо в очі.
— Куди ти йдеш? — нявкнув він.
— Шукати Жовтоіклу, — відповів Вогнелап.
— Сам? — на плескатій морді Сіролапа з’явилося хвилювання.
Вогнелап замислився на хвилинку і вирішив розповісти Сіролапові правду.
— Синьозірка попросила мене привести Жовтоіклу, — пронявчав він.
— Що? — Сіролап здавався шокованим. — Чому
— Може, вона думає, що я найкраще знаю Жовтоіклу і що мені буде легше її знайти.
— У групи вояків на це більше шансів, — зауважив Сіролап. — Тигрокіготь — найкращий слідопит Клану, і хто-хто, а він вже міг би її привести до табору.
— Може, Тигрокіготь не привів би її, — пробурмотів Вогнелап.
— Що ти маєш на увазі?
— Тигрокіготь бажає помсти. Він би просто її вбив.
— Але ж якщо вона вбила Плямолистку і забрала кошенят…
— Ти справді у це віриш? — запитав Вогнелап.
Сіролап глянув на друга, спантеличено хитаючи головою.
— А ти гадаєш, що вона не винна? — нявкнув він.
— Не знаю, — визнав Вогнелап. — І Синьозірка теж. Вона хоче дізнатися правду. Ось чому вона послала мене замість Тигрокігтя.
— Але ж якби вона
У сліпучому світлі Вогнелап помітив, як Морозошубка гнала Круколапа від ясел. Морда білої королеви була скривлена від люті, коли вона шипіла на молодого чорного кота і кинулася, щоб завдати йому попереджувального удару по задній лапі.
Сіролап повернувся до Вогнелапа.
— А
Вогнелап дивився на свого друга, на думку йому спала нова ідея. Здавалося, час Круколапа закінчився, і Вогнелапові була потрібна допомога Сіролапа. Але чи повірить йому друг? Вітер почав завивати між деревами над ними, і Вогнелапові довелося підвищити голос.
— Круколап у небезпеці, — пронявчав він.
— Що?
— Мені потрібно забрати його подалі від Громового Клану. Саме зараз, доки з ним нічого не трапилося.
Сіролап здавався збентеженим.
— Чому? А як же Жовтоікла?
— Немає часу пояснювати, — швидко нявкнув Вогнелап. — Ти мусиш мені повірити. Ми маємо знайти вихід, як забрати звідси Круколапа. Синьозірка затримає вояків у таборі, доки не закінчиться гроза, але в нас мало часу, — він спробував показати лапою віддалені частини лісу, що лежали за межами територій Громового Клану. — Нам треба відвести його кудись, де його не знайде Тигрокіготь, — кудись, де він зможе вижити без Клану.
Сіролап витріщався на нього якусь хвилину.
— Як щодо Ячменя?
— Ячмінь! — повторив Вогнелап. — Ти пропонуєш відвести Круколапа до Двоногів? — його вуха смикнулися від захоплення. — Так, це, мабуть, найкращий вихід.
— Тоді ходімо! — нявкнув Сіролап. — Чого ми чекаємо?
Вогнелап відчув хвилю полегшення, хоча й знав, що його старий друг допоміг би йому. Він обтрусив краплини дощу з голови і торкнувся носом шубки Сіролапа.
— Дякую, — промурчав він. — Тепер ходімо по Круколапа.
Вони знайшли свого приятеля, нещасно скрученого у клубок в їхньому гнізді. Пісколапка з Порохолапом теж були у своїх кубельцях. Вони здавалися напруженими і наляканими від грози, що тарахкотіла вгорі.
— Круколапе, — писнув Вогнелап зі входу.
Круколап підвів голову. Вогнелап смикнув вухами, і чорний кіт вийшов за ним під дощ.
— Ходімо, — прошепотів Вогнелап. — Ми відведемо тебе до Ячменя.
— Ячменя? — збентежено нявкнув Круколап, примружуючись від дощу. — Навіщо?
— Тому що там ти будеш у безпеці, — відповів Вогнелап, дивлячись чорному котові прямо в очі.
— Ти бачив, що зробила Морозошубка? — пронявчав Круколап тремтливим голосом. — Я лише хотів перевірити, чи все гаразд із кошенятами…
— Ходімо, — перебив його Вогнелап. — Нам потрібно поквапитися!
Круколап зустрів погляд товариша.
— Дякую, Вогнелапе, — промурчав він. Тоді повернувся обличчям до вітру і рушив через галявину.
Троє новаків поспішили до виходу з табору, їхнє хутро пригладжував сильний вітер. Як тільки вони ступили в ялівцевий тунель, то почули позаду голос:
— Гей, ви троє! Куди зібралися?
Це був Тигрокіготь.
Вогнелап обернувся, відчуваючи, як його серце опускається в п’яти. Він відчайдушно намагався придумати відповідь, як помітив, що до них наближалася Синьозірка. Вона насупилася, але потім її лице пояснішало.
— Молодець, Вогнелапе, — нявкнула вона. — Бачу, ти переконав друзів піти з тобою. Громовий Клан має достойних новаків, Тигрокігтю, якщо вони готові виконувати завдання за такої погоди.
— А зараз хіба не поганий час для завдань? — заперечив Тигрокіготь.
— В одного з кошенят Ряболицьої застуда, — голос Синьозірки лунав холодно і спокійно. — Вогнелап запропонував принести трохи мати-й-мачухи для неї.
— А його друзям теж треба йти з ним? — запитав Тигрокіготь.
— У таку грозу, гадаю, йому пощастило мати компанію! — відповіла Синьозірка. Вона поглянула в очі Вогнелапові, і раптом він усвідомив, наскільки провідниця йому довіряла.
— Ідіть уже, ви троє, — нявкнула вона.
Вогнелап вдячно на неї подивився.
— Дякую, — муркнув він, схиляючи голову.
Швидко глянувши на своїх товаришів, він попрямував знайомою стежиною до Чотиридерева. Вітер завивав між гілками над ними, дерева гнулися, їхні стовбури тріскотіли, ніби в будь-яку мить могли впасти. Дощ лив як із відра і промочив котів до кісток.