Эрин Хантер – Ліс таємниць (страница 8)

— Ти бурмотів уві сні, — сказав йому Сіросмуг. — Усе гаразд?

— Що? — Вогнесерд ще не отямився. Після таких снів він завжди гостро усвідомлював, що Плямолистка мертва і вони більше ніколи не зможуть поговорити наяву.

— Уже майже сонцепік, — повторив Сіросмуг. — Нам пора на полювання.

— Я знаю, — нявкнув Вогнесерд, намагаючись остаточно прокинутися.

— Тоді поквапся.

Товариш востаннє штурхнув його і вийшов із гнізда.

— Зустрінемося біля ялівцевого тунелю.

Вогнесерд лизнув одну лапу і потер обличчя. У голові трохи прояснилося, і він раптом згадав пересторогу Плямолистки: «Вода може загасити вогонь». Що вона хотіла йому сказати? Вогнесерд пригадав попереднє передбачення Плямолистки: «Вогонь врятує Клан». Вийшовши з кубла слідом за Сіросмугом, він усвідомив, що тремтить — і не від холоду. Вогнесерд передчував неприємності, що клубочилися, наче грозові хмари. Якщо вода справді загасить вогонь, тоді що врятує Клан? Чи могли слова Плямолистки означати, що Громовий Клан приречений?

Розділ 4

Вогнесерд біг яром. Під його лапами хрускотів сніг. Сонце осявало блідо-блакитне небо і, хоча й не давало багато тепла, трохи розвеселило Вогнесерда і вселило надію на те, що невдовзі настане новолист.

Сіросмуг, який ішов позаду, ніби повторив уголос його думки.

— Якщо пощастить, на сонце вибіжить трохи здобичі.

— Тільки якщо припиниш так гупати! — піддражнила його Піскошторма, крадучись поблизу.

Орляколап, новак Сіросмуга, по-дружньому запротестував:

— Він не гупає!

Та Сіросмуг відповів лише дружелюбним гарчанням. Вогнесерд відчував, як його жилами струмує енергія. Навіть незважаючи на те, що їхні сьогоднішні обов’язки були фактично покаранням, ніхто не міг наказати їм полювати наодинці. А з друзями було значно веселіше.

Вогнесерд здригнувся, згадавши крижаний погляд Синьозірки, коли вона насварила їх за егоїзм. Він би приніс їй стільки свіжини, скільки би зміг, аби спокутувати свою брехню. Кланові була дуже потрібна їжа. Запаси вже майже скінчилися до того, як вони із Сіросмугом вирушили на полювання. Тож багато котів також пішли шукати здобич. На схилі Вогнесерд помітив Тигрокігтя, який повертався з ранкового патруля і ніс у зубах білку. Її довгий хвіст волочився по снігу. Очі воєводи лиховісно зблиснули, коли він минав Вогнесерда, але Тигрокіготь не виплюнув здобичі, щоб поговорити.

Піскошторма вибігла на вершину схилу, а тим часом Сіросмуг показував Орляколапові, де шукати мишей між корінням дерев. Дивлячись на них, Вогнесерд згадав Попелапку, його власну новачку, і на нього ринув жаль. Зараз вона була б із ними, якби не нещасний випадок. Натомість Попелапка лежала зі зламаною ногою у своєму кублі біля Жовтоіклої — медикицьки Громового Клану.

Відігнавши похмурі думки, Вогнесерд поплазував далі, розкриваючи рота, щоб краще вбирати аромати лісу. Слабенький вітерець розпорошив сніг і приніс знайомий запах. Це заєць!

Підвівши голову, Вогнесерд побачив коричневе створіння. Заєць вовтузився під кущем папороті, на якому крізь сніг уже пробилися перші зелені листочки. Рудий вояк по-мисливськи пригнувся й обережно, крок за кроком, наближався. В останню мить заєць відчув його присутність і стрибнув, але було вже пізно. Він навіть писнути не встиг, як Вогнесерд схопив його.

Кіт переможно вирушив до табору, тягнучи в зубах зайця. Вогнесерд із полегшенням побачив, що на галявині вже зібралася велика купа свіжини. Біля неї стояла Синьозірка.

— Молодець, Вогнесерде, — нявкнула вона, коли вояк притягнув зайця. — Віднесеш його прямо в кубло Жовтоіклої?

Підбадьорений схваленням провідниці, Вогнесерд потягнув здобич через галявину. Тунель із папороті, тепер сухої та коричневої, вів до віддаленого кутка табору, де в розколотому камені жила медикицька Громового Клану.

Протиснувшись попід папороттю, Вогнесерд побачив Жовтоіклу, яка лежала в кубельці. Попелапка сиділа перед нею. Димчасте хутро молодої кицьки розпушилося, а блакитні очі невідривно дивилися на плескату морду Жовтоіклої.

— Гаразд, Попелапко, — почувся скреготливий нявкіт старої медикицьки. — Подушечки лап Одноокої потріскалися від морозу. Як їй допомогти?

— Листя нагідок на випадок інфекції, — швидко відповідала Попелапка. — Мазь із деревію, щоб розм’якшити подушечки і прискорити загоєння. Макове насіння, щоб полегшити біль.

— Молодець, — муркотіла Жовтоікла.

Попелапка аж виструнчилася, її очі блищали від гордощів. Вогнесерд добре знав, що медикицька похвалами не розкидається.

— Правильно, можеш дати їй листя та мазь, — нявкнула Жовтоікла. — Але макові зернятка не потрібні, хіба що їй погіршає.

Попелапка підвелася і збиралася зайти в кубло, коли це помітила Вогнесерда, який стояв біля входу. Нявкнувши від задоволення, вона поспішила до нього, тягнучи хвору лапку.

Спогади пронизали Вогнесерда гострим лезом. Колись Попелапка була швидкою як вітер — до того, як через нещасний випадок на Громошляху їй покалічило лапку. Вона більше ніколи не бігатиме, як раніше, тож мусила облишити всі мрії стати вояком Громового Клану.

Проте потвора із Громового Шляху не зламала її дух. Очі Попелапки світилися від радості, коли вона зустріла Вогнесерда.

— Їжа! — вигукнула кицька. — Це все для нас? Чудово!

— Ну нарешті! — пробурмотіла Жовтоікла, не вилазячи з кубла. — Взагалі-то кролик дуже навіть до речі. Ми втомилися, сюди сьогодні пів-Клану заходило — усі жалілися на різні болячки.

Вогнесерд перетягнув кроля до медикицьки.

Жовтоікла тицьнула в нього лапою.

— Нарешті хоч трохи м’яса, а не самі кістки, — ліниво пронявчала вона. — Гаразд, Попелапко, віднеси листя нагідок і мазь до Одноокої та бігом повертайся. Якщо поквапишся, ще встигнеш на кролика.

Попелапка муркнула, торкнулася кінчиком хвоста плеча Жовтоіклої та зайшла до кубла.

Вогнесерд тихо запитав:

— Як вона? Одужує?

— З нею все добре, — відрізала Жовтоікла. — Припини стільки хвилюватися.

Якби ж Вогнесерд міг змусити себе не хвилюватися! Попелапка була його новачкою. Він відчував провину за те, що з нею трапилося. Йому слід було зупинити її, не дозволити вибігати самій на Громошлях.

Вогнесерд змусив себе припинити про це думати, пригадавши, як саме все сталося. Тигрокіготь попросив Синьозірку зустрітися з ним біля Громошляху, але провідниця була дуже хвора і не могла прийти. У таборі залишалося мало котів. Вогнесерд саме збирався вирушати на пошуки лісової м’яти для лікування зеленого кашлюка й мав намір після цього зустрітися з воєводою. Він наказав Попелапці не йти до Тигрокігтя замість нього, але вона не послухалася. Нещасний випадок стався через те, що воєвода призначив місце зустрічі занадто близько до краю Громошляху. Вогнесерд підозрював, що це могла бути пастка для Синьозірки.

Попрощавшись із Жовтоіклою, він знову вирушив на полювання. Вогнесерд відчув, що необхідно якомога швидше викрити провину Тигрокігтя — заради вбитого Рудохвоста, заради вигнаного із Клану Круколапа, заради покаліченої Попелапки. І заради всіх котів Клану — тих, що є, і тих, що будуть, — які можуть постраждати через Тигрокігтеву жагу до влади.

***

Минув день від їхнього покарання. Вогнесерд вирішив, що не можна втрачати часу, і подався разом із Сіросмугом до Річкового Клану. Треба було з’ясувати, як насправді загинув Дубосерд. На краю лісу Вогнесерд присів, вдивляючись у замерзлу ріку. Вітер шелестів у сухому очереті, який вибився з-під снігу і льоду.

Сіросмуг принюхувався до повітря, намагаючись уловити запах інших котів.

— Чую Річкових котів, — шепнув він. — Але запах старий. Думаю, можемо спокійно перейти.

Вогнесерд усвідомив, що їм варто більше боятися зустрічі з котами власного Клану, аніж із ворожим патрулем. Тигрокіготь уже підозрював їх у зраді. Якщо воєвода дізнається, що вони зараз роблять, їм кінець.

— Гаразд, — шепнув Вогнесерд у відповідь. — Ходімо.

Сіросмуг упевнено ступав по льоду, рівномірно розподіляючи вагу і тримаючись низько, щоб не підсковзнутися. Спочатку Вогнесерд дивувався, але потім згадав, що його друг уже кілька повень таємно переходив річку, зустрічаючись із Срібнострумкою. Сам він ішов обережно, боячись, що лід під ним трісне і його затягне у чорну крижану воду. Тут, нижче Сонячних Скель, річка розділяла території двох Кланів. Хутро Вогнесерда настовбурчилося, і він час від часу озирався, чи не стежить за ними хтось із Громового Клану.

Діставшись іншого берега, коти залізли в очеретяні зарості та знову принюхалися, шукаючи запах Річкових котів. Вогнесерд відчував страх Сіросмуга. Кожен м’яз попелястого вояка напружився, поки він видивлявся щось крізь комиш.

— Ми обоє здуріли, — шепнув Сіросмуг. — Ти обіцяв, що я зможу зустрітися із Срібнострумкою біля Чотиридерева, коли захочу. І от ми знову на території Річкового Клану.

— Я знаю, — відповів Вогнесерд. — Але іншого шляху немає. Нам потрібно поговорити з кимось із Річкового Клану. І Срібнострумка підходить для цього краще, ніж будь-хто інший.

Він був насторожі, як і Сіросмуг. Їх оточували запахи Річкових котів, але всі старі. Вогнесерд почувався так, ніби він знову став домашнім котом і оце вперше зайшов до лісу.

Ховаючись за очерет, двійко котів почали йти проти течії. Вогнесерд намагався ступати якомога легше, ледь-ледь торкаючись снігу животиком і ніби переслідуючи здобич. Вояка непокоїло те, як виглядала його вогненно-руда шубка на білому тлі. Запах Річкових котів ставав сильнішим — десь неподалік мав бути їхній табір.