Эрин Хантер – Ліс таємниць (страница 45)

— Що ти кажеш? — форкнув Хвостолом, хоч і дуже слабким від крововтрати голосом. — Якщо це не останнє моє життя, чому рани досі болять?

— Зоряний Клан залікував тільки ті рани, які вбили тебе, — пояснила Жовтоікла тим само шовковим голосочком, від якого по спині Вогнесерда бігали крижані мурашки. — Інші рани потребують лікування медикицьки.

— То чого ж ти чекаєш, блощиця обдерта? — зашипів Хвостолом. — Лікуй швидше. Дай мені щось від цього болю.

— Як скажеш, дам, — голос Жовтоіклої раптом закрижанів, а Вогнесерда просто пересмикнуло від жаху. — Ось. З’їж цих ягід, і біль відступить назавжди.

Визирнувши з чагарів, Вогнесерд побачив, як медикицька лапкою щось підштовхує до Хвостолома. Акуратно, обережно вона підкотила три яскраво-червоні ягідки до пораненого сина, скеровуючи його лапу, аж поки той зміг до них дотягтися. Зненацька Вогнесерд перенісся у сніжний день колись посеред гололисту. Хмарко, тоді ще не новак, дивився на маленький темнолистий кущик, на якому висіли багряні ягоди, а Попелапка повчала: «Ці ягоди настільки отруйні, що їх називають душогубницями. Навіть одненька може тебе вбити».

Вогнесерд зібрався було застерегти Хвостолома, але той уже жував їх.

Жовтоікла спостерігала за цим із кам’яним лицем.

— Мій Клан вигнав мене, і я прийшла сюди, — прошипіла вона йому на вухо. — Мене ув’язнили, як і тебе. Але Громовий Клан добре до мене ставився, зрештою, вони довірили мені стати їхньою медикицькою. Ти також міг здобутись на їхню довіру. А зараз хто тобі знову повірить?

Хвостолом зневажливо зашипів:

— Ти думаєш, мені є діло?

Жовтоікла присіла поруч і подивилася на нього своїми палахкими очима.

— Я знаю, що тобі до всього байдуже, Хвостоломе. Тобі байдужий твій Клан, байдужа твоя честь, байдужа навіть твоя рідня.

— Я не маю рідні, — відмахнувся Хвостолом.

— Помиляєшся. Рідня була до тебе ближче, ніж ти міг подумати. Я твоя мати, Хвостоломе.

Сліпий вояк здобувся на якийсь горловий хрип, ніби жахливу пародію на сміх.

— Тобі в голові вже павуки сітки плетуть, стара. У медикицьок не буває кошенят.

— Ось тому я тебе й віддала, — пояснила йому Жовтоікла, і цього разу в кожному слові відчувалася гіркота. — Але ніколи не забувала про тебе… ніколи. Коли ти був молодим вояком, я так тобою пишалась, — її голос стишився до ледь чутного гарчання. — А тоді ти вбив Зорещерба. Власного батька. Ти вбив кошенят із власного Клану, а винною зробив мене. Ти знищив би і весь Тіньовий Клан, якби тебе не зупинили. Тож настав час покласти край усім цим зрадам.

— Край? Що ти кажеш, стара ти... — Хвостолом спробував підвестися, але лапи його не слухались, і він важко бухнувся на бік. Голос кота перетворився на тоненьке виття, від якого Вогнесерд геть похолов.

— Що ти зробила? Я ж не… лап не відчуваю. І дихати не можу…

— Я дала тобі душогубниць, — очі Жовтоіклої, яка схилилася впритул до сина, нагадували дві щілинки. — Я знаю, що це твоє останнє життя, Хвостоломе. Медикоти завжди знають. Ти більше нікому не заподієш шкоди.

Хвостолом роззявив рота й заверещав від страху та люті. Вогнесердові здалося, що він чує в цьому крику ще й жаль, проте сліпий вояк не здатен був вкласти таке почуття в слова. Лапи нещасного судомно смикалися, збовтуючи пилюку, груди важко здіймалися в марному намаганні вдихнути.

Вогнесерд не міг більше на це дивитись, він повернувся і, тремтячи, позадкував геть, аж поки звуки Хвостоломової агонії не стихли вдалині. Тоді, пам’ятаючи прохання Попелапки, вояк змусив себе повернутися. Вогнесерд подбав, щоб цього разу Жовтоікла почула, як він пробирається крізь орляк.

Хвостолом нерухомо лежав посередині невеличкої галявини. Стара медикицька сиділа біля тіла, притиснувшись носом до його боку. Коли підійшов Вогнесерд, вона підвела голову. В очах у неї був тільки біль, Жовтоікла виглядала старішою і тендітнішою, ніж будь-коли. Проте Вогнесерд добре знав, яка сильна ця кішка, знав, що туга, яку вона відчувала за Хвостоломом, не зломить її.

— Я зробила все, що змогла, але він помер, — пояснила Жовтоікла.

Вогнесерд не міг зізнатися старій медикиці, що знає правду. Він ніколи й нікому не скаже про те, що йому довелось тут почути і побачити. Намагаючись говорити якомога рівніше, вояк нявкнув:

— Попелапка послала мене запитати, що робити з подряпаним язиком.

Жовтоікла нетвердо встала, наче і вона зазнала впливу душогубниць.

— Скажи, я зараз прийду, — крекнула медикицька. — Треба тільки підібрати правильну траву.

І досі не надто твердим кроком вона рушила до свого кубла, жодного разу не озирнувшись на нерухоме тіло Хвостолома.

Вогнесерд боявся, що не зможе заснути, але цей день дуже його виснажив. Тож ледве скрутившись клубочком у своєму гнізді, він негайно провалився у глибокий сон. Вояку снилося, що він стояв десь на височині, вітер куйовдив його шерсть, а зорі Срібносмуги крижаним вогнем палали високо над головою.

Ніздрі лоскотав теплий знайомий запах — Вогнесерд озирнувся і побачив Плямолистку. Вона підійшла і лагідно торкнулася його своїм носом.

— Зоряний Клан кличе тебе, Вогнесерде, — промуркотіла киця. — Не бійся.

Плямолистка розтанула, залишивши рудого кота наодинці з вітром і зірками. «Зоряний Клан мене кличе? — збентежено подумав Вогнесерд. — То я помираю, чи що?»

Від жаху він прокинувся, але потім полегшено зітхнув, з’ясувавши, що знаходиться в безпеці, у тьмяно освітленому кублі. Рани після бою досі нили, кінцівки шалено боліли, проте сили повернулися до нього. Вогнесерд увесь дрижав. Плямолистка щойно напророкувала йому смерть?

А тоді він збагнув, що тремтить не тільки від страху. У кублі, зазвичай зігрітому теплом тіл поснулих котів, зараз було холодно й порожньо. Надворі перемовлялось чимало котів. Коли Вогнесерд вийшов надвір, то побачив, що замалим не весь Клан сидів на галявині. Бліде досвітнє сяйво вже почало жевріти на сході.

Крізь юрму котів до нього пробилася Піскошторма.

— Вогнесерде! — стривожено нявкнула вона. — Місяцепік уже проминув, а Синьозірка досі не назвала нового воєводу!

— Що? — Вогнесерд злякано витріщився на руду кицю. Порушено вояцький правильник! — Зоряний Клан розсердиться.

— Нам необхідно мати воєводу, — провадила Піскошторма, нетерпляче вихляючи хвостом. — Але ж Синьозірка навіть із кубла не виходить. Білошторм спробував із нею поговорити, та вона його відіслала.

— Вона досі вражена вчинком Тигрокігтя, — зауважив Вогнесерд.

— Синьозірка — провідниця нашого Клану, — відрізала Піскошторма. — Вона не може скрутитися собі клубочком у кублі та просто так покинути нас.

Вогнесерд розумів, що це правда, але й не міг не співчувати Синьозірці. Він знав, наскільки вона покладалася на Тигрокігтя, самовіддано захищаючи його від звинувачень. Провідниця обрала цього кота воєводою, довірилась йому в надії, що він допоможе їй розумно керувати Кланом. І коли збагнула, що гірко помилялася, це її знищило. Синьозірці ніколи більше не доведеться покладатися на силу та вмілості Тигрокігтя.

— Але ж вона не забуде… — почав Вогнесерд, та відразу осікся.

Зі свого кубла до Високого Каменя брела Синьозірка. Вона виглядала старою і безмежно ви-снаженою. Провідниця сіла біля Високого Каменя, навіть не спробувавши вилізти на нього.

— Коти Громового Клану, — видихнула вона, недостатньо голосно, щоб перекричати схвильоване муркотіння. — Слухайте, бо зараз я призначу нового воєводу.

Усі до одного коти повернулись до провідниці, і на галявині запала мертва тиша.

— Я промовляю ці слова перед Зоряним Кланом, щоб духи наших предків почули і схвалили мій вибір.

Синьозірка знову замовкла й опустила погляд на свої лапи, так що Вогнесерд уже захвилювався, чи не забула вона, що хотіла казати. Можливо, провідниця досі ще не обрала, хто має бути воєводою.

Один чи двоє котів неспокійно замуркотіли, однак щойно Синьозірка підвела голову, замовкли.

— Новим воєводою буде Вогнесерд, — чітко виголосила вона.

І, ледь договоривши, підвелася та побрела назад за камінь, так важко ступаючи, ніби й лапи в неї були кам’яні.

Увесь Клан просто заціпенів. Вогнесерду здалося, що його серце простромили гострим шпичаком. Йому належить бути воєводою? Він хотів покликати Синьозірку і сказати їй, що сталася прикра помилка. Та ж він воякує без року тиждень!

А тоді він почув пронизливий писк Хмаролапа:

— Я так і знав! Вогнесерд — новий воєвода!

Темносмуг, що стояв неподалік, зневажливо форкнув:

— Справді? Ну, я не збираюся виконувати накази кицюні!

Кілька котів підійшли до Вогнесерда і привітали його. Сіросмуг і Піскошторма були в перших рядах, а Хмаролап, щасливо муркочучи, протиснувся наперед і радісно облизав йому мордочку.

Та значно більше котів, як помітив Вогнесерд, тихенько зникли, не сказавши йому ні слова. Вибір Синьозірки вразив їх не менше, ніж самого Вогнесерда. Чи не про це Плямолистка казала уві сні, коли попереджала, що його кличе Зоряний Клан? Кличе до нових обов’язків у своєму Клані? «Не бійся», — сказала вона йому.

«Ох, Плямолистко, — у відчаї подумав Вогнесерд, відчуваючи, як йому паморочиться в голові від страху й непевності. — Як же мені не боятися?»

Розділ 30

— Ну що ж, воєводо, — нявкнув Білошторм йому на вухо. — Які розпорядження?

Вогнесерд усвідомив, що звертання вояка було щирим, і він вдячно глянув на білого велетня. Білошторм і сам міг би стати воєводою, тож його підтримка була для Вогнесерда дуже важливою упродовж наступних днів.