Эрин Хантер – Ліс таємниць (страница 39)
Хмаролап невідривно дивився на Принцесу своїми синіми очима.
— Ти справді моя мама? — запитав він.
— Справді, — муркнула Принцеса, дивлячись на свого сина поглядом, повним любові. — Ох, як же добре знову тебе побачити, Хмарку.
— До речі, я вже не Хмарко, — гордо заявив пухнастий котик. — Я тепер
— То це ж чудово! — Принцеса заходилась вилизувати свого сина, муркочучи так гучно, що не могла навіть набрати достатньо повітря, аби здобутися на слово.
— Ох, ти такий худий… Ти щось їси? Ти там знайшов друзів? Сподіваюся, ти робиш усе, що тобі каже Вогнесерд.
Хмаролап навіть не намагався відповідати на зливу її запитань. Він ухилився від материнських пестощів і позадкував від неї уздовж огорожі.
— Я скоро буду вояком, — випалив котик. — Вогнесерд навчає мене битися.
Принцеса на мить заплющила очі.
— Ти будеш таким хоробрим, — промурмотіла вона. На мить Вогнесердові здалося, що сестра жалкує про свій вчинок. Про те, що колись вирішила віддати сина у Клан. Але Принцеса розплющила очі й заявила: — Я так пишаюся вами обома!
Хмаролап, здавалося, ще повищав, почувши від неї такі слова. Він повернув голову й заходився вилизувати шубку своїм маленьким рожевим язичком. Поки малий відволікся, Вогнесерд прошепотів:
— Принцесо, ти тут останнім часом не бачила чужих котів?
— Чужих котів? — вона неабияк збентежилась, і Вогнесерд уже подумав, чи був узагалі сенс про це запитувати. Принцеса б не відрізнила волоцюг чи самітників від Громових котів.
Тоді Принцеса здригнулася.
— Так, я чула, як вони виють ночами. Мої Двоноги вставали і кричали на них.
— А ти не бачила серед них великого темно-смугастого кота? — запитав Вогнесерд, відчуваючи, як прискорюється серцебиття. — Із пошрамованою мордою?
Розплющивши очі, Принцеса похитала головою.
— Я їх тільки чула, а не бачила.
— Якщо побачиш тут темного смуганя, тримайся від нього подалі, — застеріг вояк.
Він гадки не мав, що саме Тигрокіготь забув так далеко від табору, якщо тільки то
Принцеса так злякалася, що він швиденько перевів мову на інше, заохотивши Хмаролапа розповісти про свою церемонію, про похід до кордонів. І скоро киця знову повеселішала, щасливо вигукуючи щось у відповідь на все, що їй розповідав синочок.
Сонце проминуло зеніт, коли Вогнесерд сказав:
— Хмаролапе, нам час додому.
Котик уже роззявив рота, ніби збираючись запротестувати, але вчасно схаменувся.
— Так, Вогнесерде, — покірливо нявкнув він. Тоді повернувся до Принцеси. — А чому ти з нами не підеш? Я б ловив тобі мишей, а ти могла би спати в моєму кублі.
Принцеса лагідно замуркотіла.
— Мені б цього майже хотілося, — зізналась вона. — Проте насправді я щаслива бути кицюнею. Я не хочу вчитися битися, не хочу спати надворі в холоднечу. Ти тільки приходь мене провідувати.
— Я прийду, чесно-чесно, обіцяю, — нявкнув Хмаролап.
— Я його приведу, — пообіцяв Вогнесерд. — І, Принцесо… — додав він, уже наготувавшись плигнути на землю. — Якщо побачиш тут щось... дивне, не забудь мені розповісти.
По дорозі до табору Вогнесерд спинився на полювання. Поки вони з Хмаролапом добігли до височини, сонце схилилось до самого обрію, заливаючи ліс червонявим світлом і відкидаючи на землю довгі тіні.
Хмаролап гордо ніс землерийку, яку йому належало віддати старійшинам. Нарешті його рот був чимось зайнятий, і це поклало край безкінечному базіканню. Вогнесерд же після цілого дня в його товаристві був просто виснажений. Хоча, слід визнати, новак вразив свого виховника значно більше, ніж можна було очікувати. Хоробрість та метикуватість Хмаролапа давали всі підстави сподіватися, що з нього виросте винятково хороший вояк. Коли коти спустилися вниз схилом, на якому вже залягли тіні, Вогнесерд пригальмував. Його ніздрі залоскотав незнайомий запах, принесений леготом, що шарудів у лісі.
Хмаролап теж зупинився і поклав землерийку.
— Вогнесерде, що це? — він принюхався до повітря й затамував подих. — Ти ж мені це щойно вранці показував. Це Річковий Клан!
— Дуже добре, — напружено нявкнув Вогнесерд. Він упізнав їх за мить перед Хмаролапом. Там, на верхівці схилу, він розрізняв трьох котів, що пробиралися через кругляки. — То дійсно Річкові вояки. І, здається, вони прямують сюди. Біжи до табору й розкажи все Синьозірці. Дай їй зрозуміти, що це не напад.
— Але я хотів… — варто було Вогнесердові насупитись, як малий новак прикусив язика. — Пробач, Вогнесерде. Уже біжу.
Хмаролап гайнув до входу в табір, забувши навіть про свою землерийку.
Вогнесерд залишився на місці. Він просто підвівся і чекав, поки трійко котів наблизяться. Це були Леопардошубка, Мрячконіжка і Каменешуб. Коли до них залишалося кілька хвостів, Громовий вояк гучно запитав:
— Чого вам треба? Чому ви на наших землях?
Хоч йому потрібно було зупинити їх, бо ці коти прийшли на Громові землі непроханими, він усе ж намагався не звучати вороже. Не хотілося заїдатися ще й із Річковим Кланом.
Леопардошубка спинилася попереду, відразу за нею — Мрячконіжка і Каменешуб.
— Ми прийшли з миром, — нявкнула вона. — У наших Кланів є деякі проблеми, які слід владнати. Кривозір послав нас поговорити з вашою провідницею.
Розділ 26
Вогнесерд спробував не звертати уваги на всі свої недобрі передчуття і повів трьох Річкових вояків униз тунелем до табору. Клани нечасто навідували угіддя одне одного, і мало які нагальні справи не могли зачекати до наступного Зборища.
Попереджена Хмаролапом, Синьозірка вже сиділа біля підніжжя Високого Каменя, і Вогнесерда нітрохи не заспокоїло те, що поруч із нею був Тигрокіготь.
— Дякую, Хмаролапе, — нарешті скомандувала Синьозірка, коли Вогнесерд із новоприбулими зайшов на терен. — Віднеси свіжину старійшинам.
Хмаролап, здається, трохи засмутився тим, що його відіслали геть, однак пішов без жодних заперечень.
Леопардошубка наблизилася до провідниці й шанобливо схилила голову.
— Синьозірко, ми прийшли до вашого табору з миром, — почала вона. — Просто є справи, які нам слід обговорити.
Тигрокіготь недовірливо загарчав, усім своїм виглядом показуючи, що він би радше порвав цих зайд на пантлики, аніж став їх слухати. Проте Синьозірка не звернула на воєводу уваги.
— Неважко здогадатися, що вас сюди привело, — нявкнула Громова провідниця. — Але про що ж тут говорити? Що зроблено — те зроблено. Будь-яке покарання для Сіросмуга призначатиме його Клан.
Хоч Синьозірка і зверталася до Леопардошубки, її очі постійно перебігали з Мрячконіжки на Каменешуба. Вогнесерд уперше бачив їх усіх разом, відколи провідниця визнала, що ці Річкові вояки — її діти. І невимовний смуток у очах Синьозірки більше не здавався йому плодом його уяви.
— Правду кажеш, — погодилась Леопардошубка. — Двійко молодих котів наробили дурниць, але Срібнострумка мертва, а про покарання Сіросмуга не мені, та й не моєму Клану вирішувати. Ми прийшли сюди через кошенят.
— А що з ними? — запитала Синьозірка.
— Вони — Річкові, — нявкнула Леопардошубка. — Ми прийшли забрати їх додому.
— Річкові кошенята? — примружилась Синьозірка. — Чому ти так гадаєш?
— І звідки тобі це відомо? — люто вигукнув Тигрокіготь, зриваючись на лапи. — Ви шпигували? Чи хтось вам розповів?
На останній фразі воєвода повернувся до Вогнесерда, але той не зворухнувся. Мрячконіжка теж мовчала, не виказавши його ані поглядом. Не міг же Тигрокіготь знати, що саме він розповів усе Мрячконіжці. А сам Вогнесерд не шкодував про скоєне — Річковий Клан мав право знати.
— Сядь, Тигрокігтю, — муркнула Синьозірка.
Вона також зиркнула на Вогнесерда, і той збагнув, що провідниця напевне здогадалася, хто повідомив Річкових котів. Але вона його не видала.
— Хтозна, може, Річковий патруль усе бачив? Свіжини в купі листя не втаїш. Але, Леопардошубко, — продовжила вона, — ці кошенята наполовину Громові. Одна з наших королев дбає про них. Чому б ми мали їх віддавати?
— Кошенята належать до Клану матері, — пояснила Леопардошубка. — Якби Срібнострумка не померла, вони б виросли в Річковому Клані, навіть не знаючи свого батька. Ці кошенята наші по праву.
— Синьозірко, не можна так просто віддати кошенят! — не зміг не втрутитись Вогнесерд. — Сіросмуг тільки ними й живе.
Тигрокіготь знову загарчав, проте Синьозірка відповіла першою:
— Вогнесерде, цить. Тебе це не стосується.
— Стосується, — наважився нявкнути Вогнесерд. — Сіросмуг — мій друг.