Эрин Хантер – Ліс таємниць (страница 36)
Вогнесерд похитав головою. Але тут сходилися кінці з кінцями, принаймні щодо того, чому Дубосерд так благав Сіротоню взяти кошенят.
— А що саме сталося із твоїми кошенятами? — поцікавився він, уже не дбаючи про обережність. — Дубосерд же їх не
Провідниця нетерпляче смикнула вухами.
— Звісно ні, — її очі, зустрівшись із Вогнесердовими очима, раптом затуманились таким болем, який він не міг навіть уявити. — Ні, Дубосерд не крав. Я їх віддала.
Вогнесердові здалося, він щось не те почув. Йому залишалось хіба чекати, поки вона сама пояснить.
— Моє вояцьке ім’я було Синьошуба, — почала провідниця. — Як і ти, я хотіла лише служити своєму Кланові. Ми з Дубосердом зустрілись на одному Зборищі на самому початку гололисту. Наші стосунки тривали недовго. Коли я виявила, що в мене будуть кошенята, то вирішила виносити їх для Громового Клану. Ніхто мене не питав, хто їхній батько.
— Але тоді..? — обережно спитав Вогнесерд.
Синьозірка дивилася кудись удалину, наче виглядаючи далеке минуле.
— Тоді наша воєвода, Вохрошубка, пішла на спочинок. Я знала, що в мене дуже хороші шанси зайняти її місце. Наш медикіт уже сказав, що Зоряний Клан приготував мені велику долю. Проте я знала, що Громовий Клан нізащо не захоче мати воєводою молоду королеву.
— І ти їх віддала? — Вогнесердові погано вдалося приховати недовіру. — Хіба ти не могла почекати, поки малі виростуть з ясел?
— Це рішення було непростим, — надламаним від болю голосом сказала Синьозірка. — Був дуже суворий гололист. Клан замалим не голодував, мені ледве вистачало молока, щоб нагодувати кошенят. Я знала, що в Річковому Клані про них добре дбатимуть. У ті дні в річці ще було повно риби, тож Річкові коти ніколи не голодували.
— Але ж втратити дітей… — Вогнесерд аж здригнувся від болю та співчуття до неї.
— Вогнесерде, не мені тобі розповідати, наскільки важко далося це рішення. Чи ж одну ніч я провела в роздумах, що робити далі! Що було б найкраще для кошенят. що було б найкраще для мене. і що було б найкраще для Клану.
— Але ж були інші вояки, які могли б стати воєводою? — Вогнесерд просто не міг визнати, що Синьозірка настільки амбітна й заради влади відмовилась від власних кошенят.
Провідниця несхвально смикнула підборіддям.
— О, так. Був ще Чортополох. Він був хороший вояк, сильний і хоробрий. Але його відповіддю на кожну проблему була бійка. І я геть не хотіла спостерігати, як він стане спершу воєводою, а тоді провідником. Тоді б я вже не мала змоги зашкодити йому постійно втягувати Клан у непотрібні війни, — вона сумовито похитала головою. — Він помер, як і жив, Вогнесерде, за кілька перемін погоди[4] до твоєї появи у Клані, атакуючи Річковий патруль на кордоні. Дикий і шалений до кінця. Я не могла допустити, щоб він знищив мій Клан.
— І ти сама віддала своїх кошенят Дубосердові?
— Так. Я поговорила з ним на Зборищі, і він погодився їх забрати. Тож однієї ночі я вислизнула з табору, забрала малих до Сонячних Скель. Дубосерд уже чекав, двох із них він переніс через річку.
— Двох із них? — сторопів Вогнесерд. — Тобто кошенят було більше ніж двоє?
— Троє, — Синьозірка понурила голову, і її слова заледве можна було розчути. — Третє кошеня було надто слабке, щоб пережити таку мандрівку. Воно померло біля мене, на березі.
— Що ж ти сказала решті Клану? — Вогнесерд подумав про Зборище, на якому Плямошкур згадав, що Синьозірка «втратила» своїх кошенят.
— Я… я все зробила так, щоб здавалося, ніби малюків із ясел викрали борсук або лис. Я проламала діру в стіні ясел, перш ніж вирушати, а повернувшись, сказала, що ходила на полювання.
Усе тіло провідниці здригнулося, і Вогнесердові здалося, що сповідь із власного життя болить їй сильніше, аніж сама втрата.
— Усі коти шукали кошенят, — продовжувала вона. — І я шукала, хоч і знала, що знайти їх немає ні найменшої надії. І всі співчували мені.
Синьозірка опустила голову на лапи. На мить забувши, що перед ним провідниця, Вогнесерд підійшов до неї та лагідно лизнув її вушка.
Він знову пригадав свій сон, пригадав безлику королеву, яка зникла, полишивши заплаканих дітей напризволяще. Вогнесерд думав, що та королева була Срібнострумкою, проте зараз збагнув, що вона була і Синьозіркою. Той сон був і пророцтвом, і спогадом.
— Чому ти мені це розповідаєш? — запитав він.
Коли Синьозірка підвела голову, Вогнесерд заледве зміг витримати її сумний погляд.
— Із багатьох причин. Спочатку я спромоглася не думати про кошенят, — відповіла вона. — Я стала воєводою, потім провідницею, я була потрібна Кланові. Але останнім часом усі ці повені, загроза від Річкового Клану, а потім твої, Вогнесерде, відкриття, змусили мене знову прислухатись до мого внутрішнього голосу. Хоч я і так добре знала, що він каже… А тут іще одна пара кошенят, наполовину Річкових, наполовину Громових. Можливо, цього разу я зважуся на правильне рішення.
— Але чому ти розповідаєш
— Мабуть, тепер, після всього цього, мені потрібно, щоб хтось знав правду, — ледь спохмурнівши, нявкнула Синьозірка. — І я думаю, що з-поміж усіх котів саме ти, Вогнесерде, найкраще здатен мене зрозуміти. Іноді не існує правильного вибору.
Проте Вогнесерд не був певен, чи він узагалі щось зрозумів. Думки випереджали одна одну. З одного боку, кіт легко уявляв собі молоду войовницю Синьошубку, невимовно амбіційну, сповнену прагнення принести своєму Кланові якомога більше користі, навіть ціною неймовірних жертв. з іншого боку, він бачив матір, що тужить за покинутими дітьми. І образ, який видавався йому найближчим до дійсності, — обдарована провідниця, що зробила найкращий, на її думку, вибір і зараз мучилася через його наслідки.
— Я не скажу більше нікому, — пообіцяв він, нараз усвідомивши, наскільки довіряла йому Синьозірка, що так беззастережно віддалась його владі.
— Дякую, Вогнесерде, — відповіла вона. — Для всіх нас зараз складні часи. Кланові не потрібні нові проблеми.
Провідниця підвелась на лапи і потягнулась, ніби розминаючи затерплі від глибокого сну кінцівки.
— Зараз я мушу поговорити з Тигрокігтем. А тобі, Вогнесерде, краще вирушити на пошуки друга.
Коли Вогнесерд повернувся до Сонячних Скель, сонце почало хилитись до заходу. Річка стала схожою на стрічку, в якій відбивався вогонь. Сіросмуг сидів біля горбика свіжої землі на гребені берега, невідривно дивлячись на блискотливу воду.
— Я поховав її на березі, — прошепотів він, коли Вогнесерд підійшов і сів поруч. — Вона завжди любила річку.
Сірий вояк підніс голову до неба, на якому саме почали вигулькувати перші зірки Срібносмуги.
— Тепер Срібнострумка полює із Зоряним Кланом, — лагідно нявкнув він. — Колись я знову її знайду, і тоді ми будемо разом.
Вогнесерд не здобувся на відповідь. Він просто щільно притулився до Сіросмуга, і так двоє котів мовчки сиділи, поки на заході згасала кривава заграва.
— Куди ти забрав кошенят? — нарешті озвався Сіросмуг. — Їх треба поховати біля неї.
— Поховати? — перепитав Вогнесерд. — Сіросмуже, чи ти не знав? Кошенята живі.
Сіросмуг витріщився на нього з роззявленим ротом, його золотаві очі спалахнули.
— Вони живі? Кошенята Срібнострумки — мої кошенята? Де вони, Вогнесерде?
— У нас в яслах, — Вогнесерд тицьнув друга. — Їх годує Злотоквітка.
— Але ж вона не… Вона знає, що це кошенята Срібнострумки?
— Увесь Клан знає, — неохоче сказав Вогнесерд. — Тигрокіготь про це подбав. Але Злотоквітка ні в чому не винуватить кошенят, і Синьозірка не винуватить. Про них подбають, Сіросмуже. Справді подбають, кажу тобі.
Сіросмуг насилу підвівся на лапи, важко рухаючись після свого довгого чатування біля могили Срібнострумки. У його очах досі був сумнів, наче він просто не міг повірити, що Громовий Клан прийме кошенят.
— Я хочу їх побачити.
— То ходімо, — нявкнув Вогнесерд, відчуваючи невимовне полегшення від того, що його друг знову готовий зустрітися із Кланом. — Синьозірка, власне, послала мене по тебе.
Вони йшли лісом. Уже швидко темніло. Сіросмуг не відставав, проте раз у раз озирався, наче досі не міг залишити Срібнострумку. Він не говорив, а Вогнесерд вирішив залишити його наодинці зі спогадами.
Коли коти прийшли до табору, вояки і новаки, що тихцем перемовлялися, розбившись на групки, уже вгамувалися. Тож усе більш-менш виглядало на нормальний, теплий вечір новолисту. Орлякошуб і Порохошуб сиділи біля кущика кропиви, ласуючи свіжиною. А біля новацького кубла Шиполап і Яснолапка жартома борюкалися, маючи Прудколапа за глядача. Тигрокіготь із Синьозіркою десь запропастилися.
Вогнесерд полегшено зітхнув. Він і хотів, щоб Сіросмуга залишили у спокої, принаймні поки він не побачить малюків. Треба щоб хоч зараз вояки не турбували його, ні в чому не звинувачували, не виказували ворожості, яку рано чи пізно почнуть виказувати.
А тоді, дорогою до ясел, вони проминули Піскошторму. Вона рвучко спинилась, переводячи погляд із Вогнесерда на Сіросмуга і назад.
— Агов, — нявкнув Вогнесерд, намагаючись, щоб його голос звучав приязно, як завжди. — Ми йдемо навідати кошенят. Побачимось у кублі?
— Хіба що з
Войовниця побрела геть, високо задерши голову і тримаючи хвоста щіткою. Вогнесерду похололо у грудях. Кіт пам’ятав, як вороже до нього поставилась Піскошторма, коли він уперше приєднався до Клану. І чимало часу минуло, перш ніж між ними скресла крига. Скільки ж часу їй знадобиться, щоб знову приязно ставитися до Сіросмуга?