Эрин Хантер – Ліс таємниць (страница 28)
— Як ви всі знаєте, сьогодні на небі повня, — почала Синьозірка. — До Чотиридерева нелегко буде дістатись, але Зоряний Клан сподівається, що ми знайдемо сухий шлях. Тож я обрала тільки вояків: у цій подорожі не місце новакам, старійшинам чи королевам, які виношують кошенят. Темносмуже, ти сьогодні вранці очолював патруль, який вирушав до струмка. Звітуй, що ти там знайшов.
— Вода опускається, — нявкнув Темносмуг. — Але надто вже повільно. Ми пройшли до самого Громошляху, і там ніде немає броду, всюди треба буде пробиратися вплав.
— Там угорі струмок нібито вужче, — нявкнула Верболоза. — Ми не можемо перестрибнути?
— Можемо, якщо відростимо крила, — відповів Темносмуг. — А якщо тільки лапами…
— Але там, мабуть, і варто буде спробувати, — наполягав Білошторм.
Синьозірка кивнула.
— Тож рушаємо, — вирішила вона. — Можливо, Зореклан направить нас до безпечного броду.
Провідниця встала й мовчки повела вояків із табору.
Сонце зайшло, і сутінки приховали обриси лісу. Десь віддалік ухкала сова, до Вогнесерда долинав шурхіт здобичі в підліску, але вояки були надто зосереджені на своїй мандрівці, щоб відволікатись на полювання. Синьозірка вела їх навпростець через ліс до місця, де потічок протікав жорстким кам’яним тунелем попід Громошляхом. Їхній звичний маршрут до Чотиридерева не проходив настільки близько від Громошляху, тож Вогнесердові було неабияк цікаво, що ж замислила провідниця. Біля тунелю вони побачили, що навіть там обабіч розлився паводок. У воді відбивалося бліде сяйво повні, яка щойно виринула з-за обрію. Затопило навіть Громошлях, по якому просто на очах у котів повільно сунула потвора, розбризкуючи брудну воду з-під своїх круглих чорних лап.
Щойно потвора зникла вдалині, Синьозірка підвела своїх котів до Громошляху. Провідниця принюхалась до води, зморщивши носа від смороду, і обережно ступила лапою в паводок.
— Тут доволі мілко, — нявкнула вона. — Можемо піти вгору Громошляхом, поки не вийдемо понад струмком, а тоді підемо до Чотиридерева уздовж межі з Тіньовим Кланом.
Піти вгору Громошляхом! Вогнесерд відчув, як його хутро стало наїжачуватись від страхітливої думки про те, щоб добровільно йти слідами потвор. Випадок із Попелапкою ясно дав зрозуміти, що ці потвори можуть зробити з котом, а вона ж навіть за узбіччя не вийшла.
— А що, коли прийде потвора? — запитав Сіросмуг, переляканий не менше за Вогнесерда.
— Відійдемо вбік, — незворушно відповіла Синьозірка. — Сам бачиш, як повільно рухалась та потвора. Їм, мабуть, не дуже подобається мочити лапи.
Вогнесерд побачив, що Сіросмуга це не переконало. Він поділяв його тривогу, але заперечувати щось не було сенсу. Хіба що Тигрокіготь матиме зайву нагоду назвати їх боягузами.
— Одну хвилинку, Синьозірко, — озвався Білошторм, коли провідниця вже зайшла у воду. — Згадай, наскільки низько лежать наші землі по той бік струмка. Щось мені підказує, що там усе затоплено. Я не думаю, що ми потрапимо до Чотиридерева, не заходячи на землі Тіньового Клану — там же височина.
Хтось із котів тихенько зашипів, а Вогнесерд відчув нову хвилю страху. Порушити кордони Клану, з яким нещодавно воювали? Якщо Громових вояків спіймає патруль, то їх звинуватять у вторгненні.
Синьозірка спинилася просто у воді та глянула на Білошторма.
— Можливо, — визнала вона, — але доведеться нам на це наважитись — іншого шляху немає.
Провідниця знову рушила вперед, не залишивши своїм котам часу для заперечень. І вони всі пішли за нею. Вогнесерд плюхав по воді вздовж Громошляху просто позаду Білошторма. Тигрокіготь замикав процесію, виглядаючи потвор, які могли наближатися ззаду.
Спершу все було тихо і мирно, хіба що одна потвора проминула їх із протилежного боку Громошляху. Раптом Вогнесерд почув знайоме гарчання і плюскотіння потвори, що стрімко наближалась.
— Обережно! — десь із хвоста процесії заволав Тигрокіготь.
Вогнесерд завмер і притулився до низенької стіни, що тяглася вздовж Громошляху там, де він перетинав струмок. Темносмуг вибрався на верхівку стіни і завмер. На мить дивне світло потвори відбилося у смердючих водах, а тоді з-під лап бризнула хвиля, яка намочила Вогнесерда аж по самісіньке хутро на животі.
Коли потвора зникла, Вогнесерд здивовано виявив, що знову може дихати.
Коти перейшли на той берег потічка і побачили, що Білошторм мав рацію. Низинні угіддя Громового Клану на протилежному березі справді затопило. Їм не залишалось нічого іншого, окрім як рухатись далі вздовж Громошляху, аж поки земля не піде вгору.
Вогнесерд радо зійшов із твердого Громошляху і підвів голову, трохи відкривши рота. Його нюхові залози вразив гострий, кислий запах — запах Тіньового Клану! Вони вийшли Громошляхом геть із територій Громового Клану, і зараз від Зборища під Чотиридеревом їх відділяла смуга Тіньових угідь.
— Нам тут не місце, — неспокійно нявкнула Верболоза.
Якщо Синьозірка й почула це зауваження, то проігнорувала. Провідниця лише прискорилась, і усі, перейшовши на біг, рушили слідом за нею мокрим торфовищем. Дерев було небагато, а низенька трава не могла надійно заховати зграю котів. Серце рудого вояка шалено калатало — і не лише через швидкість подорожі. Якщо їх спіймають Тіньові коти, вони потраплять у халепу. Але Чотиридерево було недалечко, і хтозна, може, їм ще пощастить.
Раптом Вогнесерд запримітив темну тінь, що скрадалася попереду них із явним наміром перестріти Синьозірку, що йшла на чолі гурту. Слідом виринули нові тіні, і тиху ніч розітнув лютий вереск.
На якусь хвилю Синьозірка прискорила крок, наче сподівалася, що зможе виявитися швидшою. Тоді спинилася. Вояки також загальмували. Вогнесерд став, віддихуючись. Темрява навколо згустилася, а тоді з неї вийшли Тіньові коти зі своїм провідником Ночезором.
— Синьозірко! — зневажливо кинув Ночезір, зупиняючись перед Громовою провідницею. — Чому ти притягла свій Клан на наші землі?
— Через цю повінь ми не можемо дійти до Чотиридерева, — тихим спокійним голосом відповіла Синьозірка. — Ми не зашкодимо, Ночезоре. Ти ж знаєш, під час Зборища панує перемир’я.
Ночезір зашипів, прищулив вуха, а його шерсть наїжачилась.
— Перемир’я біля Чотиридерева, — вищирився він. — Тут нема ніякого перемир’я.
Вогнесерд інстинктивно став у захисну стійку. Тіньові коти півколом обступили Громових вояків, яких переважали кількісно. Вони, як і Ночезір, наїжачилися, люто б’ючи хвостами об землю. В їхніх ворожих очах відбивалося холодне світло повні. Вогнесерд знав: якщо вже дійде до бійки, то Громовий Клан опиниться не в найкращому становищі.
— Ночезоре, мені шкода, — нявкнула Синьозірка. — Ми б нізащо не прийшли на твої землі, не маючи на те вагомої причини. Будь ласка, пропусти.
Її слова ніяк не вплинули на Тіньових котів. Озвався тільки Попелюх, воєвода Тіньового Клану, який нагадував сіру тінь від місячного сяйва.
— Гадаю, вони прийшли пошпигувати, — тихенько прогарчав він.
— Пошпигувати? — тут уже Тигрокіготь пройшов наперед і став біля Синьозірки, втупившись у Попелюха. Голови двох воєвод майже торкались одна одної. — Що нам тут виглядати? Ми ж не біля вашого табору.
Попелюх закопилив губу, оголивши гострі як бритва зуби.
— Одне твоє слово, Ночезоре, і ми їх розтерзаємо.
— Ну спробуйте! — гаркнув Тигрокіготь.
Кілька миттєвостей Ночезір не відповідав. Вогнесерд напружився. Поруч із ним низько загарчав Сіросмуг. Мишошубка й собі вищирилась до найближчого Тіньового вояка, а блідо-золоті очі Піскошторми палали бажанням битися.
— Назад, — наказав своїм воякам Ночезір. — Пропустіть їх. Я хочу, щоб Громовий Клан був на Зборищі.
Хоча ці слова були начебто цілком приязні, він прошипів їх крізь стиснені зуби. Раптово насторожившись, Вогнесерд повернувся до Сіросмуга:
— Що він цим хотів сказати?
Сіросмуг знизав плечима.
— Та хтозна. Ми не стикалися з Тіньовим Кланом ще відколи почалась повінь.
— Ми навіть супроводимо вас, — тим часом провадив Ночезір, примруживши очі. — Просто для певності, що ви безпечно дістанетесь до Чотиридерева. Ми ж не хочемо, щоб Громовий Клан злякали якісь люті миші, правда?
Тіньові вояки замурмотіли, погоджуючись із провідником. Вони поставали так, щоб зусібіч оточити Громових котів. Коротко кивнувши, Ночезір став коло Синьозірки. Інші його коти поставали за ним так, що Тіньовий Клан рухався з Громовим лапа в лапу.
Громовий Клан рушив на Зборище в оточенні своїх ворогів.
Місяць саме був у зеніті, коли Вогнесерда та інших Громових котів фактично привели до чотирьох дубів. Холодне світло осявало вояків Річкового та Вітряного Кланів, які вже прибули. Усі коти зацікавлено розглядали процесію, що спускалася схилом. Вогнесерд знав, що вони зараз дуже схожі на в’язнів. Проте він гордо йшов, задерши голову і хвіст, самим своїм виглядом заперечуючи, що їх могли перемогти.
На його превелике полегшення, Тіньові коти знову пірнули в тіні, щойно спустилися вниз. Синьозірка з Тигрокігтем негайно рушили прямісінько до Великого Каменя. Вогнесерд пошукав поглядом Сіросмуга і виявив, що його друг уже встиг зникнути. Ще за мить він побачив, як той підходить до Срібнострумки. Та Річкова кицька стояла серед вояків свого Клану, тож Сіросмуг міг хіба що розчаровано вештатися поблизу.
Вогнесерд і сам мало не зітхнув. Він як ніхто знав, наскільки Сіросмуг хотів знову зустрітися зі Срібнострумкою. Особливо тепер, коли вона чекала на кошенят. Проте в таких зустрічах на Зборищі був і чималий ризик, бо ж перший-ліпший кіт міг спіймати їх на гарячому.