Эндрю Мэйн – Між фазами Місяця (страница 58)

— Таємниці, — відповідаю я.

— Так. Як і те, чому на внутрішньому боці ваших наручників опинилося так багато крові.

Його очі зиркають на мене.

— Треба б вам там поприбирати.

— Можливо. Можливо.

Він вказує пальцем на будинок за нашими спинами.

— А як щодо цього місця злочину? Тут — чисто?

— На пістолеті Ойо його відбитки.

Мають бути, якщо хтось інший не всунув йому його в штани.

— Добре. Куля пройшла крізь передню частину голови. Це все спрощує.

— А якби інакше?

— Ви прямо зараз викликали б адвоката.

Цікаво, що б я зробив, якби в Ойо не було пістолета. Однаково б його пристрелив? Що б вигадав, виправдовуючись?

З етичного боку я б не переймався його смертю. Навіть попри те, що до цього будинку мене привели лиш непрямі мотиви. А ось тут усе ускладнюється. В принципі, месництво — жахлива ідея. У нас не просто так є суди й поняття необхідної кількості доказів.

Усе свідчить про те, що я вчинив правильно. Але я кажу собі: не варто бути надто зарозумілим. Це було далеко не так просто й очевидно, як зараз усім видається.

Дуейн дивиться, як вулицею котяться фургони з теле­бачення.

— А ось і канюки. На Світвотер-роуд ми вже влаштували невеличкий карнавал, — він знизує плечима. — Принаймні тепер справу закрито.

— Хіба? Ви чули, як саме я вийшов на Ойо. Це ще далеко не все.

— Конкретно з убивцею — покінчено. А те, про що ви розповідали… Не думаю, що воно потрапить до рапортів.

— Ви ж розумієте, що нічого такого він би не міг зробити, якби певні особи не вивертали шиї, намагаючись дивитися в інший бік.

— Так. Але це вже не моя проблема.

— Може, й так. То коли мені повернуть пістолет?

Він сміється.

— Ви з Техасу. Краще купіть новий. Цей ще побуде доказом.

Я киваю на фургон криміналістів.

— Мене ж ні в чому не звинувачують?

— Гадаю, ні. Якщо ФБР не покаже касети, на яких ви з містером Ойо танцюєте голяка й регочете від того, який веселий жарт утнули. Вас ні в чому не звинувачують.

Він лишає мене на бордюрі. До мене підходить детектив і ввічливо просить сісти в його цивільне авто, щоб у відділку я міг дати свідчення.

Я питаю, чи можна сісти на переднє сидіння, аби репортери не почали роздмухувати той факт, що зустріли мене на черговому місці злочину в ролі підозрюваного.

Детектив погоджується, і вдруге за добу я дозволяю поліції себе підвезти.

Це вже стає моторошно звичним ділом. Зараз я можу думати лише про наляканих дівчаток і про все, що до цього призвело.

Може, з Ойо й покінчено, та це ще не кінець історії. Вони вже кілька разів втручалися в моє життя. Підо­зрюю, навіть якщо я мовчатиму, не звертатимусь до преси чи до будь-кого, хто готовий слухати, їхні примари однаково до мене навідуватимуться. Доки я не звернуся до когось насправді впливового.

Якщо я справді хочу з цим покінчити, можливо, доведеться йти на компроміси, на які я ніколи йти не хотів.

Розділ 66. Реакція

Ніколи не вірте новинам у перший день. Особливо тепер, в епоху соціальних медіа. Люди так швидко гортають фейсбук чи твіттер, що, прочитавши заголовок, вірять у нього, навіть не відкривши статті й не почекавши підтвердження інформації.

Стежити, як розгортається історія Іграшкового Майстра, — одне задоволення. Я увімкнув новини у своєму готельному номері й дивлюся, як кореспонденти поспішають на Світвотер-роуд, аби розповісти про другий моторошний дім жахів.

Вони розмірковують про шанси виявлення двох серійних убивць за такий короткий проміжок часу. Настала нова ера суперсерійних убивць? Ну, новою ерою я б це не назвав. А по-друге, зауважую я собі, почекайте, скоро виявляться цікаві подробиці.

Щойно повернувшись у свій номер і увімкнувши телефон, я отримую десятки повідомлень. Детективка Чен телефонувала мені шість разів, відчайдушно намагаючись дізнатися, що коїться в Атланті. Певно, місцеві надто зайняті, розбираючись, що, в біса, сталося, аби повідомляти інші правоохоронні органи.

До поліції Лос-Анджелеса тепер буде прикута особлива увага, позаяк вони ефективно закрили справу по вімблдонському будинку, назвавши головним підозрюваним Ордаво Сімса. Якщо вони й далі планують триматися цієї історії, їм гаплик.

Оскільки Джон Крістіан / Ойо Діалло був із Каліфорнії й навіть придбав там машину, тепер над цією справою працює ФБР. Отже, вони повторно навідаються до кожного свідка в Лос-­Анджелесі. Особливо до Артіса.

Не можу дочекатися, що станеться, коли вони дізнаються, як на нього тиснули місцеві органи.

На додачу до цього, у вімблдонському будинку знайшли ще одні відбитки. Гадаю, вони належать Ойо.

Чен і компанія виглядатимуть надзвичайно погано у світлі того, що дали другому підозрюваному втекти.

Я б зловтішався, якби все закінчувалося внутрішніми розборками. Але загинули люди. Сподіваюся, малий з розсадника швидко відійде від травми. Дівчаткам з ванної доведеться гірше.

Їхні налякані обличчя залишаться зі мною назавжди.

Я бачив жах у заціпенілих виразах на обличчях мертвих і навіть сам його відчував. Але бути там, тієї миті — це зовсім інше.

Я ще краще розумію, як люди на кшталт Джо Віка та Ойо можуть функціонувати. Частина здорової людини, яка відчуває емпатію, яка хоче полегшити біль того, хто страждає поруч… у них її немає. Або ще гірше — вони її позбулися.

Я помітив іще дещо — сильний запах смерті від кімнат для вбивств Ойо та жертв Джо Віка. Частина мозку, що виробляє речовини на зразок окситоцину, який допомагає нам відчувати емпатію, пов’язана з нюхом.

Я не раз чув про зв’язок між серійними вбивцями і особ­ливими функціями нюху. Цікаво, може, в цьому й справді щось є.

Мені здається, що називати спільні гени серійних убивць — небезпечно. Дуже швидко це може перетворитися на новий жахливий спосіб профілювання, і правоохоронці почнуть ігнорувати тих, хто в цей профіль не вписуватиметься. Але, можливо, варто зайнятися дослідженням варіацій, що призводять до такої поведінки. Все може бути значно складніше, ніж «якщо цього немає, ти — вбивця». Натомість можна створити діаграму того, які пересічні мутації здатні призвести до такої поведінки.

У двері стукають. Я хапаю перцевий спрей і квапливо підбігаю до порога, та перш ніж устигаю глянути у вічко, помічаю на підлозі конверт.

Щойно я розумію, що це не готельний рахунок, людини, яка його лишила, в коридорі вже немає.

Розкриваю конверт і бачу копію рапорту про арешт.

У ньому описано чорного чоловіка, арештованого за підо­зрою у розбещенні та спробі вбивства неповнолітнього.

Ім’я — Скотт Ф. Квінлан, а обличчя — Ойо.

Чорт забирай. Це рапорт поліції Балтимора, і датовано його 2005 роком.

За дві хвилини я вже на телефоні, роблю запит повної справи.

Минає година, і виявляється, що в системі така справа не зареєстрована.

Чорти б його вхопили.

Хто підкинув це мені на поріг?

Я шукаю в інтернеті інформацію про Скотта Ф. Квінлана й нічого не знаходжу. Заходжу на обидва портали, якими скористався, щоб знайти Ойо, і знову порожньо.

Зрештою шукаю ім’я офіцера, що проводив арешт, і отримую його номер.

— Слухаю, — каже чоловік із різким балтиморським акцентом.

— Це офіцер Кімберлі?

— Сержант Кімберлі. З ким я розмовляю?