Эндрю Мэйн – Між фазами Місяця (страница 32)
Генів, що відповідали б за зелені очі, немає. Натомість є дивна версія гену OCA2. Може, в кольорі його очей теж було щось незвичне?
Надто багато збігів, щоб їх ігнорувати. Я телефоную Санджею — в лабораторію поліції Лос-Анджелеса.
— Санджей, — відповідає він.
— Це Тео. Швиденьке запитання: ви отримали назад свої послідовності ДНК?
— Я думав, ми це вже обговорили.
— Я їх у вас не прошу. Мені лиш треба дещо перевірити. Чи, точніше, треба, щоб ви дещо для мене глянули…
— Гаразд. Та це має бути односторонньо. Добре?
Якийсь час чути лиш клацання його клавіатури.
— Що вас цікавить? Я відкрив перший файл.
— Перевірте HERC2 та зелений EYCL1. Знаєте, де їх шукати?
— Знайду. Так… зелені очі? Здається, зелені очі були у Крістофера Бострома, правда?
— Так. Були.
— Гм. Як і в жертви з цього першого файлу. Гадаєте, збіг?
— Саме це я й намагаюсь дізнатися. Гляньте наступну послідовність.
— Так. Гм… HERC2 та зелений EYCL1. Дивно…
Я відчуваю приплив адреналіну. Або він відкрив ті самі два зразки, що й я, або в чотирьох жертв були зелені очі.
— Гаразд. Тепер відкрийте наступну.
— Секунду. Поки що мені надіслали лиш вісім. Що ж, відкрив. Гм, ні. Коричневий HERC2.
— Добре. Можливо, це для нього не залізне правило, та гляньте решту.
— Гаразд, дивлюся четверту. Зелених очей немає. Перевіряю п’яту та шосту.
Минає хвилина.
— Більше збігів немає. Але все ж цікаво. Двоє зеленооких дітей.
— І Артіс. У нього сірі очі.
— У нашого чолов’яги свій смак. Сумнівів нема. Проблема в тому, що таких дітей тут небагато.
Слова Санджея наштовхують мене на думку.
— Секунду.
Я дещо перевіряю на комп’ютері, упевнюючись, що нічого не переплутав.
— У решти також є рідкісні варіації OCA2?
— Дайте глянути… хвилинку. Гм… так і є. Це справді… дуже дивно. У решти шести зразків схожі мутації. У всіх.
— Це тому що зелені очі — для нього не головне, — відповідаю я. Тепер у центрі уваги інший шматок головоломки.
— Стривайте, OCA2… за що він відповідає?
— Багато за що. Та версія, на яку ви дивитесь, свідчить про одну дуже чітку і, певно, візуально найпомітнішу мутацію з усіх можливих: альбінізм.
Чути, як на іншому кінці лінії йому перехоплює подих.
— Нічого собі, — каже Санджей. — Я маю зателефонувати Чен. Як вам це вдалося?
— Вибачте, не можу сказати.
Я кладу слухавку, аби він повідомив своєму керівництву про великий прорив і можливість визначити, які зі справ зниклих дітей можуть бути пов’язані з Іграшковим Майстром.
Якщо наш убивця продовжив свою справу деінде, це допоможе його знайти.
«Предокс» уже визначив, що хижак може діяти в Г’юстоні, Атланті, Денвері та Чикаго. Я програмую його на пошук за ключовими словами по альбінізму й кількох інших хворобах, які викликали б різку відмінність у зовнішності, — на кшталт рудого волосся в афроамериканця.
За годину, коли я продивляюся результати, у двері стукають.
— Не турбувати. Будь ласка! — вигукую я через плече. Я ще не спакував зібрані зразки. Їх слід якнайскоріше анонімно передати до лабораторії поліції Лос-Анджелеса.
Вдруге стукають значно гучніше.
— Заждіть.
Я підводжуся й босий, у самих джинсах та футболці, прямую до дверей.
На порозі переді мною стоїть детективка Чен та два поліціянти у формі. Вигляд у них не дуже щасливий.
Вона тицяє мені в обличчя аркуш паперу.
— У мене ордер на обшук цього приміщення, а також на ваш арешт, якщо буде знайдено доказ несанкціонованого втручання в розслідування.
Я мигцем озираюся на свою міні-лабораторію й рештки мертвих дітей, поки складені рядочками в пластикових пакетах.
Трясця.
Розділ 34. Слідство
Я сиджу за столом у кімнаті для допитів. Це не кімната для переговорів, позаяк столик надто маленький, а кільце, вкручене в стіну біля мене, вочевидь призначене для наручників.
Добре, хоч зараз мої руки вільні. Коли я востаннє був у кайданках, то опинився в машині, збитій з дороги людиною, яка жадала моєї смерті, й потім витратив кілька годин на лекцію про тонке мистецтво звільнення від наручників від хлопця з Остіна, який знімає на цю тему відео для YouTube. Крім того, вечорами я брав уроки самооборони у колишнього чемпіона зі змішаних бойових мистецтв, який вирішив вивчати медицину, й за це допоміг йому підготуватися до іспитів. Сподіваюся, ці знання залишаться теоретичними.
Чен та детектив поруч із нею, Рауль Авіла, сидять обабіч мене, і їхні наміри однозначні — принаймні якщо зважувати на серйозність, із якою вони їх виявляють. Та їхньої справжньої мотивації я поки не розумів.
Натомість розумію, що означає можливість так швидко отримати ордер на обшук. Вони на телефонному зв’язку з прокурором і дружнім суддею.
Ще я знаю, що коли востаннє опинявся в подібній ситуації, то не втримав рота на замку. І мене ледь не звинуватили у вбивстві.
Хоча сили світла та добра на моєму боці, наразі Чен цього не помічає. Вона хоче знати, звідки в мене зразки ДНК.
Я взяв їх із вулиці й маю напоготові пояснення, але мовчу. Відколи вона тицьнула мені в обличчя тим ордером, я не сказав ані слова, окрім: «Телефонний дзвінок».
— Докторе Крей, коли ви зібрали ці зразки? До того, як зателефонували на 911, чи після?
— Телефонний дзвінок.
— Якщо ми все прояснимо зараз, можливо, телефонний дзвінок вам і не знадобиться. Просто дайте відповідь на моє питання.
— Телефонний дзвінок, — повторюю я, цього разу дивлячись в об’єктив камери, що стежить за мною з кутка.
— Раніше ви охоче з нами співпрацювали. На жаль, ви проігнорували надані чіткі інструкції.
Я лиш витріщаюся кудись поміж детективів.
— Ви з ним поговоріть, — каже вона Авілі.
— Докторе Крей, нам украй важливо мати чіткий ланцюг доказів. Таке втручання може зруйнувати все наше розслідування, — каже Авіла.
— Телефонний дзвінок.