Энди Уир – Марсіянин (страница 5)

Хіба що ти загублений на Марсі, а усі думають, що ти мертвий, а тобі треба відчайдушно битись із часом і фізикою, щоб лишатись живим. Ну, а окрім цього крайнього випадку, більше причин ніяких.

Отже я вирішив прийняти факти. Втрачатиму трохи повітря кожного входу і виходу з намету. Добра новина у тому, що кожен намет має впускний зовнішній повітряний клапан. Адже вони зроблені як аварійні укриття. Прибульцям може знадобитись повітря, і ви можете дати його з ровера, під’єнавши намет до повітрогону. Простої рури, яка об’єднує повітря ровера з повітрям намету.

Габ і ровери мають однакового розміру клапани і рури, тому я під’єднав намети напрямки до Габу. Так повітря автоматично поповнюватиметься замість втрат після моїх входів і виходів (що ми, хлопці із НАСА, називаемо прибуттям і відбуттям).

НАСА не напружувалось щодо цього рятувального намету. Щойно я натис кнопку паніки у ровері, намет зі свистом і закладанням моїх вух вистрілило, залишаючи його під’єднаним до повітряного шлюзу ровера. На це знадобилось близько двох секунд.

Я зачинив повітряний шлюз на боці ровера і так отримав гарний, ізольований намет. Під’єднання тисковирівнювального рукава було простим (бо цього разу я використовував речі саме так, як було заплановано їх творцями). Відтак, після кількох переходів через шлюз (з втратою повітря, відновленою автоматично Габом) я наніс туди земельки.

Повторив процес для іншого намету. Все пройшло досить вдало.

Ех… вода.

У часи середньої школи я грав у “Підземелля і дракони”. (Мабуть ви не здогадувались, що цей ботанік - інженер з механіки був у школі трохи задротом, але я ним справді був). У тій грі я грав Клеріком. Одним із заклинань, яке я міг кинути, було “Створити воду”. Я завжди думав, що воно дурне, і воно ніколи не було потрібне. Леле, щоб б я тільки не віддав саме тепер за можливість робити це насправді.

Та нехай. Залишимо цю проблему на завтра.

А цього вечора мене знову чекає “Троє - це компанія”. Я зупинився минулого вечора посеред серії, де містер Роупер побачив щось, що не правильно зрозумів.

У мене дурнувато небезпечний план для отримання води. І повірте людоньки, він справді НЕБЕЗПЕЧНИЙ. Та у мене не великий вибір. Інших ідей нема, а через кілька днів надходить час для нового земле-подвоєння. Коли буде останнє подвоєння, я подвоюватиму вже увесь ґрунт, що заніс усередину. Якщо не зволожити його перед тим, то він просто змертвіє.

На Марсі не багато води. Є крига на бігунах, та вони занадто далеко звідси. То ж якщо я хочу воду, я маю зробити її з нічого. На щастя, я знаю рецепт: взяти гідроген, додати кисень, підпалити.

Робитимемо по черзі. Почну з кисню.

У мене є достатній запас О2, але його не досить для створення 250 л води. Два балони високого тиску у кінці Габу - це мій увесь кисень (плюс повітря у Габі, звісно). Кожен вміщує 25 рідкого О2. Габ використає його у разі аварії, для балансу атмосфери у нього є оксигенатор. Наявність балонів з О2 пояснюється потребою наповнювати скафандри і ровери.

У будь якому разі, запасний кисень може дати лише 100 л води (50 л О2 створює 100 л молекул, в який лише по одному атому О). У такому разі не буде ПЧД для мене, і не буде аварійного запасу. А буде менше ніж половина води, яка мені потрібна. То ж це не розглядається.

Але кисень знайти на Марсі легше ніж вам здається. Атмосфера Марса на 98% складається із СО2. А я саме маю апарат, єдине призначення якого - звільнення кисню із СО2. Слава оксигенатору!

Та є проблема: атмосфера дуже розріджена. Приблизно 1/90-а тиску на Землі. Тому збирати її складно. Загнати повітря ззовні всередину майже неможливо. Едина мета Габу - не дозволити цьому статись. Малесенька кількість марсіянської атмосфери, яка потрапляє всередину, коли я користуюсь повітряним шлюзом, просто сміховинна.

І ось тут нам допоможе паливна фабрика МЗЧ.

Мої колеги забрали МЗЧ кілька тижнів тому. Але долішня половина залишилась. У НАСА немає звички тягати непотрібне сміття на орбіту. Залишились посадковий механізм, рампа для входу і паливна фабрика. Пам’ятаєте, що МЗЧ виробив власне паливо із атмосфери Марса? Перший крок був зібрати СО2 і тримати його у ємності високого тиску. Якщо я під’єднаю її до енергосистеми Габу, то отримуватиму півлітра рідкого СО2 на годину, безконечно. Через 5 днів я матиму 125 л СО2, що дасть мені 125 л О2 після пропускання через оксигенатор.

Цього достатньо, щоб зробити 250 л води. Отже у мене є план для кисню.

З гідрогеном буде трохи складніше.

Я розглянув спустошення гідрогенових паливних елементів, але мені потрібні ці батареї щоб мати електрику вночі. Якщо їх у мене не буде, я мерзнутиму. Мені це можна пережити, але рослин це уб’є. До того ж кожен паливний елемент має не багато Н2. Не варто втрачати таку корисну річ заради маленької користі. Єдине, з чим у мене немає проблем, це електрика. Не хочу цього позбуватись.

Тому я піду іншим шляхом.

Я часто говорю про МЗЧ. Та зараз я хочу поговорити про МПЧ.

Протягом найжахливіших 23 хвилин мого життя четверо моїх друзів по команді і я намагались не обісратись, поки Мартінез скеровував МПЧ до поверхні. Ми почувались як барабані сушарки.

Спочатку ми відділились від Гермесу і зменшили нашу орбітальну швидкість щоб падати правильно. Усе було спокійно, доки ми не врізались у атмосферу. Якщо ви думаєте, що турбулентність жорстка у реактивному лайнері, який летить на швидкості 720 км/год, то просто уявіть собі якою вона буде на 28 000 км/год.

Автоматично були викинуті кілька багатоступеневих наборів парашутів для сповільнення нашого спуску, потім Мартінез вручну скеровував нас до поверхні, використовуючи рушії для уповільнення спуску і контрою наших бічних коливань. Він навчався цьому роками і зробив свою справу особливо добре. Він перевершив усі можливі очікування щодо посадки, доправивши нас усього за 9 метрів від цілі. Цей хлопець просто чарівник у посадках.

Дякую, Мартінезе! Можливо ти врятував моє життя.

Не тому що, посадка була точною, а тому що він зберіг так багато палива. Сотні літрів невикористаного гадразину. Кожна молекула гідразину має чотири атоми гідрогено. То ж кожен літр гідразину має у собі достатньо гідрогену для ДВОХ літрів води.

Я зробив маленьку ПЧД сьогодні для перевірки. МПЧ має залишок соку у 292 л. Достатньо для виробництва майже 600 л води! Набагато більше. ніж мені треба.

Є лише одна пастка: вивільнити гідроген із гідразину - це… ну… зробити як у ракеті. Це дуже, дуже гаряче. І небезпечно. Якщо робити це у кисневій атмосфері, спека і вивільнений гідроген призведуть до вибуху. Після буде багато Н2О, але я буду занадто мертвим, щоб радіти цьому.

У своїй суті гідразин дуже простий. Німці використовували його ще у другу світову війну для реактивних літаків (і іноді підривали себе ним).

Все що треба робити, це пропустити його через каталізатор (котрий я можу витягнути із двигуна МПЧ), і той перетворить його у азот і гідроген. Не мучатиму вас хімією, лише скажу, що 5 молекул гідразину стають 5 молекулами N2 і 10 молекулами чудового Н2. Протягом процесу, як проміжний результат, утворюється аміак. Хімія, ці ненадійна шльондра, завжди утворює деяку кількість аміаку, який не реагує з гідразином, і він так і лишається аміаком. Вам подобається запах аміаку? Думаю, він буде найсильнішим у моєму пекельному оточенні, яке увесь час погіршується.

Хімія на моєму боці. Питання лише як я проведу цю реакцію повільно, і як я зберу гідроген? Відповідь: я не знаю.

Гадаю, я щось вигадаю. Або помру.

Хай там як, та мене більше турбує інше: я просто не розумію навіщо замінили Кріссі на Сінді. “Троє - це компанія” напевно вже ніколи не буде таким, як колись, після цього провалу. Час покаже.

Розділ 4

Отже у мене виникла купа проблем щодо мого плану для отримання води.

Ідея - створити 600 л води (обмеження гідрогеном, який можу отримати із гідразину). Це значить, що мені знадобиться 300 л рідкого О2.

Створити О2 я можу досить легко. Знадобиться 20 годин для паливної фабрики МЗЧ, щоб заповнити її 10-тилітровий бак СО2. Оксигенатор перетворить його у О2, відтак регулятор атмосфери побачить, що вміст О2 у Габі високий, і забере його з повітря у головний О2 бак. Коли він наповниться, я перекачуватиму О2 у баки роверів і навіть баки скафандрів, якщо буде треба.

Але це не швидка справа. При 1/2 л СО2 на годину знадобиться 25 днів щоб створити потрібну мені кількість кисню. Для мене це задовго.

А ще є проблема зі зберіганням гідрогену. Повітряні баки Габу, роверів і усіх скафандрів разом дають рівно 374 л ємності. Щоб зібрати усі потрібні матеріали для води мені треба 900 л.

Я розглянув можливість використання роверів як баків. Це був би достатній об’єм, але вони не розраховані на утримування такого високого тиску. Вони можуть утримувати (ви ж уже здогадались) одну атмосферу. А мені потрібні посудини щоб витримувати у 50 разів вищий тиск. То ж ровери просто вибухнуть.

Найкращий спосіб зберігати компоненти води - це перетворити їх на воду. Саме це я і маю зробити.

Думка проста, але втілення буде неймовірно небезпечним.

Кожні 20 годин я отримуватиму 10 л СО2 завдяки паливній фабриці МЗЧ. Потім випускатиму його у Габ за допомогою високотехнологічної методики: зняти бак з посадкових стійок МЗЧ, принести його у Габ, відчинити клапан і чекати, доки бак спустіє.