Эмили Локхарт – Щира шахрайка (страница 20)

Джул опустила статуетку і нахилилася до Брук. Вона схопила її за коліна. Брук хвицнулася й вдарила Джул у плече, дряпаючись руками, аби знову вхопитися за перила. Вона сильно вдарила ногою, і плече Джул вивернулося, звихнувшись із різким болем.

Дідько.

Перед очима Джул на мить замерехтіли білі плями. Вона втратила хватку, її скалічена ліва рука висіла уздовж тіла. Джул міцно вхопила Брук, просунувши правицю під її передпліччя, змушуючи дівчину відпустити перила. Потім вона низько нахилилася, схопила ноги Брук, які борсалися на землі, обперла тіло суперниці у своє здорове плече, перехилила Брук і скинула її додолу.

Навкруги було тихо.

Шовковисте світле волосся Брук стрімко летіло вниз.

Коли її тіло загатилось об вершини дерев, почувся приглушений удар, а потім іще один, коли вона приземлилася на дно скелястої ущелини.

Джул перехилилася через перила. Під верховіттям тіла не було помітно.

Вона озирнулась. На стежці досі не було ні душі.

Її плече було вивихнуте. Боліло настільки, що вона не могла ясно мислити.

Джул не очікувала, що травмується. Якщо вона не зможе поворушити вивихнутою рукою, то зазнає невдачі, адже Брук мертва, її кров усюди, а їй самій треба перевдягтися. Негайно.

Дівчина доклала неабияких зусиль, аби вгамувати подих і зосередитися.

Тримаючи лівий зап’ясток правою рукою, вона підняла лівицю, заводячи її догори різким рухом. Раз, удруге, Господи, це боляче, але з третьої спроби ліве плече таки відкинулося назад.

Біль зник.

Колись Джул бачила, як хлопець чинив так у тренажерній залі на занятті з бойових мистецтв. Вона розпитала його про цей спосіб.

Отже, що далі? Дівчина подивилася на свій светр. Він був забризканий кров’ю, тож вона зняла його. Сорочка під ним теж була вологою. Джул також її зняла і чистим краєм витерла руки й обличчя. Вона зняла рукавички. Дістала з наплічника дитячі серветки і, тремтячи на зимовому повітрі, витерла груди, руки, шию та долоні. Вона сунула скривавлений одяг і серветки в чорний пакет для сміття, міцно зав’язала і сховала все до наплічника.

Вона вдягла чисту сорочку і чистий светр.

Сумка, у якій лежала статуетка, була заляпана кров’ю.

Джул вивернула сумку навпаки, щоб кров опинилася всередині. Вона поклала статуетку до наплічника, відтак запхнула брудну сумку в пляшку з широким горлом.

За допомогою серветок вона витерла плями крові зі сходинок, а потім також запхала їх до пляшки.

Джул роззирнулася.

На стежці нікого не було.

Джул обережно торкнулася плеча. З ним усе було гаразд. Вона витерла серветками обличчя, вуха і волосся ще чотири рази, шкодуючи, що не взяла із собою люстерко. Вона подивилася в ущелину через край мосту.

Брук не було видно.

Джул попрямувала назад стежкою. Вона відчувала, ніби може довіку ходити, ніколи не втомлюючись. По дорозі вона нікого не зустріла, лише біля входу її проминули чотири спортивні хлопці, одягнені в ковпаки Санта-Клауса, які, тримаючи ліхтарики, попрямували стежкою, позначеною жовтим кольором.

Біля машини Джул зробила паузу.

Автівка мусить залишитися тут. Це не матиме жодного сенсу: якщо вона відвезе її кудись, а люди знайдуть тіло Брук тут, в ущелині.

Обережно дівчина залізла всередину. Діставши серветки, вона почала витирати запасне гальмо, але потім зупинилася.

Ні, ні. Це хибний план. Чому вона раніше не подумала про це? Буде зле, якщо в машині не знайдуть жодних відбитків. Відбитки Брук мусять тут бути. Здаватиметься дивним, що гальмо чисте.

Думай. Міркуй. На підлозі під пасажирським сидінням лежала пляшка горілки. Джул підняла її серветкою і викрутила ковпачок.

Потім вона вилила частину горілки на гальмо, ніби та випадково пролилася. Можливо, брак відбитків здаватиметься природним. Вона не мала жодної гадки, чи зауважують слідчі на місці злочину такі речі. Насправді Джул не знала, на що вони звертають увагу.

Дідько.

Вона вийшла з машини. Змусила себе мислити логічно. Її власних відбитків немає в жодних файлах, вона не була на криміналістичному обліку. Поліція зможе сказати, що хтось кермував автівкою, якщо перевірятимуть, але вони не дізнаються, що це Джул.

Не було жодних доказів того, що хтось на ім’я Джул Вест Вільямс коли-небудь жив у Сан-Франциско або відвідував це місто.

Вона відчинила багажник і дістала їхні з Брук мобільники. Потім, усе ще тремтячи, замкнула машину і пішла.

Ніч була холодна. Джул швидко йшла, прагнучи зігрітися. За милю від парку вона відчувала себе спокійніше. Вона пожбурила пляшку в сміттєбак поруч із дорогою. Потім запхнула чорний поліетиленовий пакет зі скривавленим одягом углиб смітника.

Відтак рушила далі.

«Золоті Ворота» палали на тлі нічного неба. Поруч із ними Джул була крихітною, але почувалася так, наче на неї зверху спрямовано прожектор. Вона жбурнула ключі від машини Брук геть із мосту у воду.

У світлі вуличних ліхтарів вона мала розкішний вигляд. Після битви вона зашарілася.

Під одягом утворюються синці, але ж зачіска справляє неперевершене враження. І дивіться, як їй пасує одяг. Так, це правда, що вона злочинно жорстока. Навіть по-звірячому. Але то її робота, і вона напрочуд кваліфікована, тому це сексуально.

На небі сяяв півмісяць, дув сильний вітер. Джул глибоко вдихала свіже повітря і видихала гламур, біль і красу з життя героя бойовика.

Повернувшись до квартири, вона витягла статуетку лева з наплічника і залила її відбілювачем. Потім змила водою, витерла й поставила на каміні.

Імоджен сподобалася б ця статуетка. Вона любила котів.

Джул купила на ім’я Імоджен квиток на літак до Лондона, який відлітав з Портленда, штат Орегон. Потім вона спіймала таксі до автовокзалу.

Приїхавши, вона зрозуміла, що тільки-но проґавила вечірній автобус, який від’їжджав о дев’ятій годині. Наступний буде лиш о сьомій ранку.

Коли Джул улаштувалася в залі очікування, адреналін, який зашкалював останні кілька годин, зник. Вона купила три пачки цукерок «M&M’s» із торгового автомата і всілася на свої сумки. Раптом вона відчула себе виснаженою й наляканою.

У залі було лише кілька людей, усі вони користувалися автовокзалом як нічним притулком. Джул смоктала цукерки, воліючи розтягнути задоволення.

Вона спробувала почитати, але їй не поталанило зосередитися. За двадцять п’ять хвилин п’яничка, який спав на лавці, голосно заспівав:

Нехай вас боронить Господь

Й негоду відведе.

І знайте, що Спаситель

Родився в світлий день,

Щоб рятувати всіх,

Хто шляхом Сатани іде[31].

Джул знала, що вона йшла тим клятим шляхом. Вона вбила дурну дівчину-базіку, жорстоко продумавши все заздалегідь. Ніколи не з’явиться спаситель, аби врятувати її від того, що змусило її вчинити так, хай чим це є. У неї ніколи не було спасителя.

От і все. Вороття немає. 23 грудня вона самотньо сиділа на автовокзалі, де холод пробирав до кісток, слухала п’яницю і виколупувала залишки крові з-під нігтів кутиком з автобусного квитка. Інші люди, хороші люди, випікали імбирні пряники, смоктали м’ятні льодяники і в’язали бантики на різдвяних подарунках. Вони сперечалися, прикрашали і прибирали після вечері, підхмелені глінтвейном, дивилися життєствердні старі фільми.

А Джул була тут. Вона заслужила на холод, самоту, п’яниць і сміття, на тисячі гірших покарань і тортур.

Стрілки годинника рухалися по циферблату. Пробила північ — офіційно настав переддень Різдва. У торговому автоматі Джул купила гарячий шоколад.

Вона випила напій і, здається, зігрілася. З відчаю вона почала підбадьорювати себе. Зрештою, вона була хороброю, розумною й сильною. Вона виконала справу з правдоподібною точністю. Навіть зі стилем. Вона скоїла вбивство за допомогою бісової статуетки-кицьки в прегарному національному парку над великою і мальовничою ущелиною. Жодного свідка. Жодних залишених слідів крові.

Убивство Брук було самозахистом.

Люди мусять захищати себе. Це людська природа, і Джул упродовж років тренувалася, щоб бути в цій науці напрочуд умілою. Сьогоднішні події явили собою доказ того, що вона ще здібніша, ніж сподівалася. Насправді вона феноменальна — бойовий мутант, суперістота. Чортів Росомаха не зупинявся, щоб тужити за людьми, які пройшли крізь його кігті. Він постійно вбивав людей з метою самооборони або задля гідної справи. Те саме з Борном, Бондом й іншими. Герої не бажали імбирних пряників, подарунків і м’ятних льодяників. Джул також не бажатиме. У будь-якому разі вона їх ніколи й не мала. Дарма через це засмучуватися.

«Нехай вас боронить Господь

Й негоду відведе…»

П’яниця знову завів пісню.

— Заткни пельку, доки я не підійшла і сама її тобі не стулила! — крикнула до нього Джул.

Спів урвався.