Эльфрида Елинек – Хіть (страница 9)

Спочатку їй довелося забрати в буфет усі горнята й весь посуд про всяк нагальний випадок. Вона стоїть і під струменем води зчищає сліди, залишені її родиною на порцеляні. Так жінка консервує себе в тих самих приправах, з яких вона зроблена. Вона всьому дає лад, розкладає за розміром, в тому числі й свій одяг. Палаючи від сорому, вона сміється із себе. Але тут не до жартів. Вона нагромаджує лад на ті втіхи, які в неї є. У неї нічого не залишається. На снігу більше не видно закривавленого пташиного пір’я, адже й звірові потрібна їжа. Усього за кілька годин сніг покрився бруднуватою кіркою.

Чоловік сидить у конторі і залюбки вовтузиться з паском під абажуром. Він себе провітрює. Він говорить про фігуру своєї дружини, не натякнувши навіть, що тепер слово за ним. Поводьтеся тихо, тепер за нього говорить його дітище, цей створений задля цього багатоголосий хор. Ні, майбутнього він не боїться — його калитка завжди при ньому!

Жінка відчуває, як сніг повільно проходить в її простір і час. До весни ще далеко. Навіть сьогодні природі не вдається виглядати свіжою, наче свіжопофарбованою. Бруд липне до дерев. Кульгавий собака поминає жінку. Назустріч їй ідуть жінки, зношені життям, немов їх роками зберігали в картонних шабатурках.[¹ Скринька, коробка (діал.).] Жінки дивляться на неї так, немовби вони раптом опинилися в прекрасному доглянутому будинку, адже вона має цілком інший вигляд, адже завжди відокремлює себе від інших. Фабрика забезпечує роботою їхніх чоловіків, чого ж їм ще? Чоловіки, приголомшені часом, з більшою втіхою проводили б його за келихом-другим вина, ніж у сімейному колі. Жінка пролітає мимо, вона рухається назустріч пітьмі, вона навіть не взулася в черевики на сніг! Її хлопець гасає деінде з десятком таких само, як він. Від смачної і свіжої їжі, що приготувала мати, він відмовився зі словами, які завдали їй зяючих ран, зате поцупив зі стола велику канапку з ковбасою. Мати увесь ранок терла на дрібній тертушці моркву, таку корисну для зору. Дитині вона готує сама. Потім, схилившись над відром для сміття, немов обрубок людини, вона сама жадібно вклала дитячу порцію. Хай і так, це ж вона народила сина. У неї зовсім не залишилося почуття гумору. З огорожі, що йде берегом струмка, звисають бурульки. До столичного міста від їхнього села близенько, якщо міряти відстань автомобілем. Полонина простирається вдалину, мало хто з її мешканців працює у цих місцях. Інші, котрим теж треба десь знайти пристановище (у сумовитих місцях їхнього перебування), щодня вирушають на паперову фабрику, а часом і набагато далі! На гору гостру і круту / 3 отарою щоразу йду. Губи жінки змерзаються в крижану кульку. Вона вчепилась у дерев’яні поручні, покриті мжичкою. Струмок обгороджений по обидва боки, лід поплескує його по плечу. Створена природою волога гуркоче й б’ється, скута законами природи. Під кригою щось тихо булькає. Як відлига в добропорядному житті, що його ми провадимо, ламає всі бар’єри й дозволяє нам стрибати один на одного, так і смерть може помислити до кінця світ цієї жінки. А проте, не варто переходити на особистості. Колеса малолітражки із шумом вгризаються у твердий наст. Звідки б автомобіль не з’явився, саме він, а зовсім не хазяїн будинку, скрізь почувається як удома. Що б являла собою без машини людина, якій доводиться плуганитися на роботу за тридев’ять земель? Звичайнісіньку купу гною, тому що в коробі залізничного вагона він являє собою лайно, так, принаймні, уважає наш парламентський депутат. Людська маса охороняє нашу економіку від розвалу, адже фабрику зсередини підтримує юрба, що намагається набити собі черево соціальними гарантіями. Що ж стосується безробітних, які становлять армію нікчемних тіней, то їх не варто лякатись, оскільки всі вони, попри все, голосують за християнських соціал-демократів. Пан директор зроблений із плоті й крові, та й харчується він нею добре, адже на стіл йому подають жінки в розпущених фартушинах.

У таку погоду рекомендують відмовитися від автомобільних поїздок, але, з іншого боку, на роботу спізнюватися не можна! У такому-от віршованому ритмі спеціальні машини, що розкидають пісок, їздять дорогами й викидають під колеса свій продукт. Жінка може запропонувати лише саму себе. І ось ще, послухайте: не варто виганяти аварійні служби з їхніх притулків без особливої потреби! Бідолахи. Вам би це теж не сподобалося.

Сівши на пластмасові піддони (ті прилипають знизу чи свистять у вухах) — подарунок на день народження, — діти із вигуками злітають по відпрасованому ними сніжному схилу в долину. Старші невдоволено від них відвертаються, і квитки на підйомник тріпотять на вітрі на їхніх підбитих ватою оболонках: швидкість над усе. Діти голосять, як напхом напхані вокзали. Жінка лякається їхніх голосів. Вона запекло втискається в сніжні відвали, залишені снігоприбиральною машиною. Повз неї з вищанням шугають автомобілі, доверху набиті сімейним вантажем, який тисне один на одного. Згори на дах автомобіля давлять лижі, щоб трохи зрівноважити взаємну ненависть пасажирів. Кінці лиж загрозливо стирчать, немов цівки кулеметів. Лижі стримлять уперед, продираючись крізь юрбу тачок, адже вони явно заслуговують на краще місце. Так думає кожен, демонструючи свою впевненість жестами й гримасами, виставленими напоказ за склом автомобіля.

Спорт для маленької людини — надійна фортеця, з якої він може смалити навсібіч!

І справді — це може витворити кожен: зламати собі ногу або обидві руки, повірте мені! Проте: ви не можете не називати таких людей залежними, якщо вони зависли в кабінах над стрімкими гірськими схилами, з яких потім стрімко ковзають униз і при цьому чудово почуваються. Тільки от від чого вони залежні? Та, мабуть, від своїх нікудишніх зображень, від ідеальних спортсменів-картинок, яких щодня показують по телевізору, немовби вони — справжні підручні реальності, хіба що вони — більші, швидші й кращі. І от, підштовхувані вододілом телебачення, вони скочуються із гребеня вниз, на інший бік, до дрібноти, що юрбиться на гірці для лижників-початківців. Ой! На дискусіях вони ніколи не беруть слова, а якби й взяли, то відразу б утратили його, передавши експертові, що сидить у кузові автомобіля, до самого верху забитого їхніми клопотами. І він, найвищий суддя, що вивчив таблицю наших досягнень, глухий до їхніх благань про власний будиночок, потрібний на те, щоб спорт можна було утоптувати в болото просто біля порога. Така-от висока олімпійська ідея.

Жінка насилу соває ногами по слизькій дорозі. Веселі й беззвучні обличчя видивляються на неї через шибки автомобілів. Водій ризикує життям, схилившись над власним «я». Сніг рясно посипає всіх поспіль, але кожен сковзає по схилу на свій лад, адже люди всі такі різні. В одних виходить краще, інші хочуть, щоб у них краще виходило. Де знайти гору з підйомником усіх рівнів складності, де б ми швидко виросли? Будь-яка істота, що ниділа в стінах власного житла, на свіжому повітрі негайно міцніє, проте при цьому зменшується в розмірах, ви, надійно влаштовані Альпи!

Жінка залишає прихисток свого звичного життя. Вона затято притискає до себе вилоги халата. Обхоплює себе руками. Багатьох дітей, голосні крики яких долинають здалеку, вже не раз приводили до неї, а тепер вони вирвані з гармонії танцювально-ритмічної групи, з якою жінка раз на тиждень проводить заняття. Цих дітей дресирували, перетворюючи на хобі для дружини директора. Зрештою, у нашому будинку багато місця, а в нас багато місця для любові до дітей, які вчаться ритмічно плескати в долоні. У школі це дитині придасться, і вона у такт із усіма киватиме або вставатиме, коли буде час іти на молитву. Її син зараз у самій гущавині інших дітей, він виявляє свою присутність кожним своїм криком, який підноситься над іншими, немов брудний вказівний палець. Цей шибеник вкусить будь-чию канапку, адже в будь-якої дитини є батько, і будь-який батько мусить заробляти гроші. Літаючи туди й сюди на спортивних лижах, він тероризує малят, які з’їжджають із гірки на санках. Він виникає, мов яскравий відблиск новітнього сузір’я, у якого досить зірок, аби щодня бути одягненим в усе нове. Проти нього ніхто не підвищить голос, лише за спиною дехто тайкома й марно погрожує йому кулаком. Він розглядає себе як продукт свого батька.

Жінка не помилилася, вона нерішуче піднімає руку, щоб зупинити сина, що грається вдалині, — вона впізнала його з голосу. Він змушує дітей підладжуватися під свої крики. Він перекроює їх на свій лад, підрізує словами до розміру невеликих брудних горбків, якими рясніє зимовий краєвид.

Жінка виводить у повітрі письмена. Їй не доводиться заробляти на життя, її щосили обробляє чоловік. Увечері він приходить додому з праці і — він заслужив це право — ставить на ній свій підпис. Дитина — річ не випадкова! Дитина належить йому! Перед батьком уже не маячить лик смерті.

Не знаходячи виходу своїй любові, жінка намагається витягти сина з малої купи дітлахів. Він дереться як на пуп, анітрохи не втомлюючись. Невже він з’явився на світ з її печери вже в такому вигляді? Або, може, говорячи словами Батька його Небесного, його вистругали, рухаючись манівцями мистецтва, несхожим на однолітків? Від інших, хто налаштований інакше, дитина вимагає дотримання своїх прав, величезних, як державний договір, дитина говорить словами свого батька: стань більше, ніж можеш! Прекрасно! Чудова ерекція! Чоловік завжди так себе підносить, щоб у будь-яку хвилину він міг на себе подивитись. І дитина, зроблена з матеріалу, що вже давно, немов жужіль, відпав від нього (форма материнської утроби подібна до дзвона), за кілька років теж гордо прискатиме просто в небо, де малі світу сього вже очікують на полуденок.