Элена Ферранте – Історія втраченої дитини (страница 84)
– Якщо ти колись вирішиш щось написати – так, лише припущення! – даси мені почитати?
– Щось? У якому сенсі?
– Ну, щось. Ріно каже, що ти постійно сидиш за комп’ютером.
– Ріно каже дурниці. Я сиджу в інтернеті. Читаю про новинки електроніки. Оце і все, чим я займаюся, коли сиджу за комп’ютером.
– Точно?
– Авжеж. Я коли-небудь відповідала на твої емейли?
– Ні, і це мене бісить! Я тобі постійно пишу, а ти – хоч би слово!
– От бачиш! Я ніколи нічого й нікому не пишу, навіть тобі.
– Добре. Але якщо колись ти щось напишеш, то даси мені почитати? Дозволиш опублікувати?
– Це ти в нас письменниця.
– Це не відповідь.
– Я відповідаю, а ти вдаєш, ніби не розумієш. Щоб писати, треба мати бажання залишити щось після себе. А в мене немає бажання навіть жити, я ніколи не була такою сильною, як ти. Якби я могла зникнути з лиця землі просто зараз, поки ми розмовляємо, то зробила б це залюбки. А ти мене про письменство розпитуєш!
Та думка – зникнути з лиця землі – часто виникала в неї й раніше, але наприкінці 90-х і особливо починаючи з 2000 року перетворилася на нав’язливу ідею. Звичайно, то була метафора. Лілі вона подобалася, вона вдавалася до неї за різних обставин, але я й уявити собі не могла за весь час нашої багатолітньої дружби, – навіть у ті страшні часи, коли вона втратила Тіну, – що Ліла здатна на самогубство. Зникнути з лиця землі було для неї чимось на зразок філософської концепції. «Так більше не можна, – казала вона, – електроніка лише на перший погляд здається чистою, а насправді це дуже брудна справа, нас змушують реєструватися на сайтах, залишати скрізь персональні дані; таке враження, ніби повсюди лишаєш свої екскременти. А я після себе не хочу залишати нічого! Моя улюблена клавіша – “Видалити”».
Ота манія іноді охоплювала її цілком, а іноді – притуплялася. Пам’ятаю, одного разу вона скептично висловилася про мою популярність. «Подумати тільки! – пирхнула. – Скільки галасу через ім’я! Відоме чи ні, а врешті-решт це всього лише ярлик, прив’язаний до мішка з м’ясом, кров’ю, нутрощами, словами, гімном та дурними думками». Вона потім іще довго з мене кепкувала: «Відв’яжи ярлик “Елена Ґреко” – і мішок залишиться таким, як був, працюватиме, як і працював, – як доведеться, звичайно, без заслуг і без провин, аж доки не лусне». У ті дні, коли туга охоплювала її, казала з гіркою посмішкою: «Хочу скинути з себе ім’я, виборсатися з нього, викинути його, забути!» Але в інші дні здавалася спокійнішою. Бувало, я телефонувала, сподіваючись переконати її розповісти про рукопис. І хоча вона все палко заперечувала, ніби захищаючись, я все одно відчувала, що мій дзвінок застав її в розпалі творчого натхнення. Одного вечора вона здалася мені особливо піднесеною. Завела стару платівку про знищення будь-яких ієрархій
49
Криза почалася взимку 2002 року. У той час я ще почувалася реалізованою. Раз на рік зі Сполучених Штатів навідувалися Деде з Ельзою, щоразу з новими женихами. Перша працювала в тій самій сфері, що й батько, а другій у її молодому віці запропонували посаду на кафедрі в загадковій для мене царині – алгебрі. Коли приїжджали сестри, Імма теж відкладала всі справи і весь час проводила з ними. Родина знову об’єднувалася, ми вчотирьох залюбки спілкувалися в нашому новому домі в Турині, гуляли містом, тішилися, що хоча б недовго можемо побути разом, були уважними одна до одної. Я поглядала на доньок і казала сама собі: як добре, що вони в мене є!
Але на Різдво 2002 року сталося дещо, що мене засмутило. Усі три дочки приїхали до мене надовго. Деде недавно вийшла заміж за серйозного інженера іранського походження, вони вже виховували дворічного непосидючого малюка на ім’я Гамід. Ельза приїхала з бостонським колегою, теж математиком – ще молодшим за неї і дуже галасливим. Імма теж приїхала з Парижа, де вже другий рік вивчала філософію, у супроводі однокурсника – височезного, невродливого і мовчазного француза. Як тішив мене той грудень! Мені виповнилося п’ятдесят вісім років, я стала бабусею, бавилася з Гамідом. Пригадую, що у Святвечір я сиділа в куточку з малим і спокійно дивилася на дужих молодиків, захоплених вродою та енергією моїх доньок. Усі троє були чимось на мене схожі і разом із тим несхожі, їхнє життя не мало анічогісінько спільного з моїм, та я все одно відчувала їх невід’ємними частками себе. Подумала: скільки сил я доклала і який довгий шлях пройшла! На кожному кроці могла впасти й здатися, але цього не сталося. Поїхала з району, повернулася, зуміла знову звідти виїхати. Ніщо, ніщо на світі не могло зламати мене разом із цими дівчатками, яких я народила. Ми врятувалися, мені вдалося врятувати всіх. Так, звичайно, зараз вони належать до інших світів, говорять іншими мовами. Вважають Італію чудовим куточком світу і разом із тим – глухою й безперспективною провінцією, куди добре поїхати хіба що у відпустку. Деде повсякчас казала: «Перебирайся до мене, зможеш займатися своєю роботою і звідти!» Я погоджувалася, колись, можливо, так і зроблю. Вони пишаються мною, але разом із тим – я це добре знаю! – жодна не змогла б витерпіти мене тривалий час, тепер уже навіть Імма. Світ дивовижним чином змінився, дедалі більше належить їм і дедалі менше – мені. «Але так і має бути, – подумала я, пригортаючи до себе Гаміда. – Урешті-решт те, що справді має значення, – оці дівчата, розумні, виховані й вродливі, яким не довелося пережити й половини тих труднощів, які випали на мою долю. У них такий спосіб життя, такі потреби, амбіції, вимоги, упевненість у собі, яких я навіть сьогодні не маю. Їхнім ровесникам пощастило значно менше. У високорозвинених країнах кращий рівень життя, за яким не видно жахіть у решті світу. І коли звідти до нас долітає відлуння насилля, що порушує наш звичний уклад, ми здригаємося від переляку. Минулого року я ледь не померла зі страху, обривала телефон годинами, розмовляючи з Деде, Ельзою і П’єтро, коли побачила по телевізору літаки, від яких хмарочоси Нью-Йорка спалахнули, як від легенького тертя сірника об коробку. У підземеллі світу ховається пекло. Моїм донькам це відомо, але лише на словах, вони обурюються, та разом із тим насолоджуються радощами життя, поки можуть. Вдячні за свій добробут і успіхи батькові. Але я – яка ніколи не мала привілеїв, – була основою їхніх привілеїв».
Поки в моїй голові роїлися ці думки, сталося дещо сумне. Напевно, це відбулося тієї миті, коли троє дівчат весело підвели своїх чоловіків до полиці з моїми книжками. Мабуть, вони ніколи не читали жодної з них. Принаймні я ні разу не бачила їх із моєю книжкою в руках, і вони про це ніколи мені не говорили. Але зараз розгорнули, зачитали вголос кілька речень. Ті книжки народилися під впливом певних подій суспільного життя, які справляли на мене враження, ідей, які визначили мою свідомість. Я крок за кроком розвивалася відповідно до епохи, розробляла сюжети й викладала власні роздуми. Виявляла зло і вади, виставляла їх на загальний осуд. Намагалася передбачити численні зміни на краще, яких так і не сталося. Користувалася розмовною мовою, щоб описати повсякденні речі. Торкалася особливо гострих тем: робота, класова боротьба, фемінізм, еміграція. Тепер слухала ті зачитані навмання фрази й майже відчувала сором. Ельза (Деде поважала мене більше, а Імма взагалі не була гострою на язик), явно кепкуючи, читала уривок з мого першого роману, той розділ, де йшлося про брехню чоловіків про жінок. Ця книжка свого часу отримала купу нагород і премій. Її голос уміло підкреслював вади, надмірний пафос, перебільшення, ідеологічні пережитки, які на той час я вважала непохитними істинами. Особливо іронізувала щодо лексики, двічі, а то й тричі повторювала застарілі вислови й слова, що тепер лунали кумедно. За чим саме я спостерігала тієї миті? За дружнім кепкуванням, як то бувало між нами в Неаполі (того тону моя донька, без сумніву, навчилася там)? Як із кожним рядком те зачитування перетворювалося на демонстрацію сумнівної культурної цінності книжки, виставленої поряд із перекладеними виданнями?
Молодий математик, Ельзин приятель, єдиний, здається, помітив, що дочка завдавала мені болю. Перебив її, забрав книжку, став розпитувати мене про Неаполь, ніби то було не справжнє, а вигадане місто, як ті далекі загадкові краї, про які писали мандрівники-дослідники. Святвечір минув по-сімейному тепло. Але з того дня в мене всередині щось змінилося. Час від часу я брала до рук якусь книжку, перечитувала кілька сторінок, відчувала слабкість написаного. Притаманні мені здавна сумніви та невпевненість повернулися з новою силою. Я дедалі більше сумнівалася в якості власних творів. І паралельно з цим гіпотетичний рукопис Ліли набув у моїй уяві несподіваної цінності. Якщо раніше я думала про нього як про сирий матеріал, над яким я могла б попрацювати разом із нею, зробивши з нього хорошу книгу для мого видавництва, то тепер він перетворився на завершену працю, а значить – можливий зразок для порівняння. Мене дивувало, що я постійно билася над питанням: а якщо рано чи пізно з Лілиних нотаток вийде книжка, значно краща за мої? А якщо я справді так і не написала нічого значущого, а от вона – вона його пише й переписує вже роками? Якщо Лілина геніальність, яку вона виявила в дитинстві, написавши «Блакитну фею» й вразивши до глибини душі вчительку Олів’єро, тепер, на старості, виявиться вповні? У такому разі її книжка стане – принаймні для мене! – доказом моєї поразки і, прочитавши її, я зрозумію, як мала писати, але так і не змогла. У такі хвилини моя сувора самодисципліна, довгі роки навчання, кожна опублікована сторінка або рядок, що мали шалений успіх, розчинялися у повітрі, як під час шторму, що насувається з небокраю і раптом покриває все навколо. Мій образ письменниці, яка досягла неймовірних успіхів, вибравшись із найглибших низів, розсипався б на пісок. Розвіялося б задоволення від добре вихованих доньок, від власного авторитету, навіть від останнього коханця, викладача політехнічного інституту, на вісім років молодшого за мене, двічі розлученого і з одним сином, – ми зустрічалися раз на тиждень у його будинку за містом. Усе моє життя звелося б до тупої боротьби за зміну власного соціального статусу.