Элена Ферранте – Історія втраченої дитини (страница 7)

– Тобі достатньо побути з ними кілька хвилин, – додала Ліла, – і вони будуть раді. Адже всі тебе дуже люблять.

Поки вона говорила, я подумала, що ті, з ким я збираюся зустрітися, умить рознесуть по району звістку про кінець мого шлюбу. Так про це дізнаються мої батьки, і мати збагне, що я стала коханкою сина Сарраторе. Але я відчувала, що мене це мало турбує. Мені навіть подобалося, що друзі побачать нас із Ніно і потім казатимуть у мене за спиною: «Вона з тих, хто чинить так, як їм заманеться. Покинула чоловіка й дітей, тепер живе з іншим». Я несподівано усвідомила, що мені навіть кортіло, аби мене офіційно пов’язували з Ніно, хотіла, аби мене побачили разом із ним, хотіла, аби всі забули про пару Елена – П’єтро і говорили про пару Ніно – Елена. І раптом я відчула спокій, майже задоволення від того, що потрапила в Лілині сіті.

Вона говорила й говорила, ні на мить не зупиняючись, і згодом за давньою звичкою навіть узяла мене під руку. На мене той жест не справив ніякого враження. «Хоче переконати мене, що все так, як і раніше, – подумала я, – але час визнати, що ми вже не ті. Її рука мені на дотик як дерев’яний протез і більше не викликає яскравих емоцій». Тут я недоречно згадала, як колись давно сподівалася, що вона справді хвора і скоро помре. «У ті часи, попри все, наші стосунки були живими, насиченими, хай навіть болючими, – думала я, – а тепер все інакше. Усе тепло, на яке я була здатна, – навіть те, яким живилося моє давнє страшне сподівання, – зосередилося на чоловікові, якого я кохала ще змалечку. Ліла гадала, що все ще має наді мною владу, може потягти, куди їй заманеться. Але що врешті вона затіяла: хоче відродити незрілу закоханість та юнацьку пристрасть?» Усе, що лише кілька хвилин тому здавалося мені підступним, раптом видалося беззлобним і ні на що не здатним, як музейний експонат. Зараз для мене тільки одне має значення, хоче вона цього чи ні. Тільки я і Ніно, Ніно і я, навіть плітки і скандали в маленькому світі нашого району здавалися мені підтвердженням того, що ми з ним пара. Лілу я більше не відчувала: ніякого тепла від її руки, лише тканина її рукава торкається мого.

Ми дійшли до площі Мартірі. Я повернулася до Ніно, щоб попередити: у крамниці буде його сестра з дітьми. Він щось буркнув роздратовано. Ось і вивіска «Солара». Ми зайшли, і хоч усі погляди відразу звернулися до Ніно, зі мною віталися так, ніби я прийшла сама. Лише Маріза обізвалася до брата, але було ясно, що обом та зустріч принесла мало радості. Вона відразу взялася йому дорікати, що він ніколи не телефонує і не з’являється у батьків, вигукнула: «Мама нездужає, з татком зовсім ради немає, а тобі начхати!» Він промовчав, з байдужим виразом поцілував племінників і тільки тому, що Маріза і надалі продовжувала сікатися до нього, пробурмотів: «Дай мені спокій, Марі, у мене своїх проблем по горло!» Хоч мене й смикали радісно з усіх боків, я час від часу поглядала на нього, але вже не через ревнощі, а тому, що турбувалася, що він почувається незручно. Я не знала, чи він пам’ятає Антоніо, чи впізнає його. Адже мені одній було відомо, що то мій колишній хлопець колись відлупцював Ніно. Я побачила, як вони стримано привіталися один з одним – легкий кивок, ледь помітна посмішка, – точно так, як згодом із Енцо, потім з Альфонсо та Кармен. Для Ніно всі вони були незнайомі, люди з мого та Лілиного світу, до яких йому було мало діла. Потім він став походжати по крамниці з сигаретою, і вже ніхто, навіть його сестра, ні разу до нього не озвалися. У крамниці він був тим, через кого я покинула свого чоловіка. І Лілі теж – особливо їй! – доведеться врешті з цим рахуватися. Коли всім це стало ясно, я воліла якомога швидше забратися звідти і вивести його разом із собою.

10

За ті півгодини, що я пробула в крамниці, на мене навалилися хаотичні події з минулого та теперішнього: вигадані Лілою черевики, її фото у весільній сукні, святкове відкриття крамниці та Лілин викидень, сама вона, коли для власних інтересів перетворила крамницю на салон та приховане місце для побачень; і наше сьогодення, коли нам за тридцять, такі різні наші долі, їхні видимі та приховані сторони.

Я опанувала себе, заговорила привітним тоном. Обмінялася поцілунками, обіймами та перекинулася кількома словами з Дженнаро, який перетворився на дванадцятирічного вгодованого хлопця з чорним пушком над верхньою губою. Він був таким схожим на Стефано в підлітковому віці, що здавалося, ніби Ліла, поки носила сина в утробі, постаралася знищити в ньому все від себе самої. Я вважала необхідним так само тепло привітатися з дітьми Марізи та самою Марізою. Її моя увага потішила, і вона взялася натякати, що їй добре відомо, які зміни відбувалися в моєму житті. Навіть сказала: «Тепер, коли ти частіше буватимеш у Неаполі, не забувай про нас. Ми розуміємо: ви люди зайняті, вчені, у вас і так багато справ, але знайдіть хвилиночку і для нас».

Вона стояла на порозі крамниці поряд із чоловіком та дітьми, яким не терпілося чкурнути надвір. Даремно я шукала на її обличчі сліди кровного зв’язку з Ніно: у її зовнішності не було ані краплі від брата і навіть від матері. Зараз, коли вона покруглішала, вона була більше схожа на Донато, від нього успадкувала і вдавано бадьорий, улесливий тон, яким намагалася показати мені, що в неї чудова родина і щасливе життя. Альфонсо, щоб їй догодити, раз у раз кивав і мовчки усміхався мені широкою білозубою усмішкою. Його зовнішність мене дуже вразила. Він був вишукано вдягнений, довге чорне волосся зібране у кінський хвіст, що ще більше підкреслювало витонченість рис. Але в його жестах і міміці я помітила щось особливе й незрозуміле, і це несподівано викликало у мене дивне збентеження. У цьому приміщенні він єдиний, окрім мене й Ніно, здобув освіту, і наслідки того навчання, доступного лише вищим суспільним прошаркам, як мені здалося, із часом ще більше розквітли у його гнучкому тілі й витончених рисах обличчя. Який же він був гарний, який вихований! Маріза хотіла отримати його собі за будь-яку ціну, хоча він і опирався. І на тобі: вона з роками набувала чоловічих рис, а він дедалі більше ставав схожим на жінку. Їхні двоє дітей, якщо вірити пліткам, були від Мікеле Солари.

– Так, – прошепотів Альфонсо, – якщо якось заглянете на вечерю, ми будемо дуже раді.

– Коли ти вже напишеш нову книжку, Лену? – запитала Маріза. – Ми ж усі чекаємо. Але подбай про те, щоб іти в ногу з часом. Твоя перша книжка здавалася занадто вульгарною, а ти бачила, яку тепер порнографію видають?

Ніхто з присутніх, незважаючи на загальну неприязнь до Ніно, ніяк не виказав свого несхвалення через такий поворот у моєму житті – ані поглядом, ані єхидною посмішкою. Навпаки, поки я переходила з одних обіймів в інші, перекидаючись кількома словами, усі намагалися виявити любов і повагу. Енцо обійняв мене зі звичним серйозним виглядом, не промовив ні слова, лише усміхнувся, і мені здалося, що він цим хотів сказати: «Я з тобою, що б ти собі не надумала». А от Кармен майже відразу відвела мене вбік (вона була дуже схвильована і раз у раз поглядала на годинник) і заторохтіла про свого брата так, як піддані говорять із добрим можновладцем, який усе знає, усе може і ніколи нічим не заплямує свій чистий образ. Не сказала ні слова про дітей, чоловіка, про своє чи моє особисте життя. Мені стало ясно, що вона переклала на себе весь тягар поганої слави Пасквале як терориста, але тільки для того, аби перетворити мінус на плюс. За ті кілька хвилин, що ми з нею проговорили, вона не лише встигла заявити, що її брата засуджено несправедливо, а й стала вихваляти його сміливість та добру вдачу. Її очі світилися рішучістю завжди й в усьому бути на його боці. Сказала, що їй треба зі мною зустрітися, попросила номер телефону й адресу.

– Лену, – шепнула вона, – ти знайома з такими людьми, які можуть допомогти Пасквале, якщо його не вб’ють.

Вона кивнула Антоніо, що стояв неподалік разом з Енцо. Антоніо підійшов, понуривши голову, звернувся до мене несміливо, плутаючись у словах, зміст яких, якщо підсумувати, був таким: я знаю, що Пасквале тобі довіряє; перед тим, як скоїти те, що накоїв, він прийшов до тебе додому; отже, якщо ти його знову побачиш, то попередь його: хай зникне, хай нізащо не повертається до Італії; тому що навіть Кармен сказала, що проблема не в карабінерах, а в Соларах; вони переконані, що то він убив синьйору Мануелу, і якщо його знайдуть, – зараз, завтра, через багато років, – то навіть Кармен не зможе йому допомогти. Він говорив це все мені суворим тоном, а Кармен постійно його перебивала, запитуючи: «Зрозуміло, Лену?» – і переляканими очима спостерігала за моєю реакцією. Нарешті вона мене обняла, поцілувала і пробурмотіла:

– Ви з Лілою для мене як сестри.

І пішла собі разом з Енцо у справах.

Я залишилася з Антоніо. У мене виникло враження, ніби в тілі чоловіка, що стояв переді мною, живуть двоє геть різних людей. Перший – це хлопець, який колись давно обіймав мене на ставках, який мене боготворив, чий запах залишився у моїй пам’яті як символ незадоволеної тілесної пристрасті. А другий – ось цей чоловік: ні грама жиру на тілі, самі великі кістки, обтягнені шкірою, – від похмурого непроникного обличчя до ступнів у здоровенних черевиках. Я збентежено промовила, що не знаю нікого, хто б міг допомогти Пасквале, що Кармен переоцінює мої можливості. Але я відразу зрозуміла, що коли сестра Пасквале мала перебільшені уявлення про мій вплив, то в нього вони взагалі виходили за межі розумного. Антоніо пробурмотів, що я, як завжди, скромничаю. Він читав мою книжку німецькою, про мене знали в усьому світі. Хоча він і прожив довгий час за кордоном, наглядаючи за напевне нелегальними справами Солар та виконуючи їхні доручення, він все одно залишався вихідцем із нашого району і вважав (а може, просто вдавав, аби зробити мені приємне?), що в мене є певна влада, влада людей певного рівня, адже я отримала вищу освіту, добре знала італійську, писала книжки. Я сказала зі сміхом: