Эдуард Ростовцев – «Привид» не може втекти (страница 78)

— Чого ж ти не запросив його сюди? — якось по-особливому глянув на Олійника Лежнєв.

— Запросив. Але в Сосновському у нього є одна справа особистого характеру. Сподіваюся, що він її швидко залагодить і тоді неодмінно прийде.

— А як же він нас розшукає? — сама не знаючи чому, спитала Наталя.

— Він професійний розвідник, — усміхнувся Олійник. — Йому досить вказати напрямок.

Вогнище пожерло всю зібрану ламань, і Наталя з Нетребою пішли по дрова. Заглибилися в ліс. Нетреба підняв великий розчахнутий сук, потягнув його до вогнища, а Наталя пішла далі.

Ноги тонули в килимі опалого листя. Жовте, коричневе, червонувате — воно м’яко шелестіло під ногами, немовби пошепки розповідало якусь таємницю. Цей довірливий шепіт і свіже осіннє повітря — навдивовижу чисте в лісі — навівали умиротворення, манили в прозору далечінь. І все-таки на душі у Наталі було неспокійно. Вона не могла зрозуміти, в чому річ, але якесь передчуття хвилювало її. Це передчуття не давало їй спокою вже кілька днів. А ось тепер воно цілком охопило її.

Наталя побачила повалену берізку. Взяла її за комель, потягла до вогнища. І тільки тут помітила, що відійшла од галявини досить далеко. Зупинилася відпочити. Дерево було важкувате. І раптом попереду, за низькорослими ялинами почула тиху розмову. Завмерла, впізнавши материн голос. Як могла опинитися тут мама? У грудях рвонулося й одразу ж завмерло, немовби перестало битися, серце. У просвіті між деревами вола побачила маму — невисоку, струнку, здалеку схожу на дівчину. Поруч неї ішов високий військовий.

Ось вони вийшли на галявину, де горіло багаття, і до Наталі долинули схвильовані голоси Кулінича та Лежнєва:

— Фріснер!

— Оскар!..