Эдуард Ростовцев – «Привид» не може втекти (страница 67)
— Більше нікого.
Помітивши, що Шеф зробив погрозливий рух, Наталя ривком схопилась і, крутнувшись під його рукою, відбігла в далекий куток кімнати.
— Злякались? Боїтесь? — посміхнувся Шеф. — Але ви ще не досить боїтеся мене. Я постараюся, щоб ви боялися мене по-справжньому. У вас іще багато самолюбства, впертості, Наталю Сергіївно. Я звільню вас од цих інстинктів. Ви їх залишите тут, у цій кімнаті… Джон! — гукнув він.
До кімнати ввійшов Палій. У нього в руці була вірьовка.
— Прив’яжи її до стільця! — наказав Шеф.
— Що ви хочете робити? — вдавано перелякано спитала Наталя, задкуючи до комода.
Вона вигравала час, а точніше — позицію. Палій ще був біля дверей. Та ось він, зловтішно усміхаючись, почав підходити до Наталі. Шеф теж наблизився. Вони були за якихось п’ять-шість кроків од неї, коли вона рвонула з-під куртки пістолет. Вона не збиралася стріляти, але забула, що запобіжник спущено і в ствол дослано патрон.
Постріл лунко вдарився в стіни. Шеф завмер. Палій зблід, випустив вірьовку, кинувся до дверей.
— Стій!!! — крикнула Наталя.
Він зупинився, зігнувся, повільно підняв руки.
— Ви, Шеф, три кроки назад!
Шеф відступив.
— Стрілятиму без попередження, — вже спокійно і твердо сказала Наталя, — сподіваюся, ви не сумніваєтесь, що я саме так зроблю.
Шеф мовчав.
— Руки за голову! — скомандувала Наталя.
Шеф підкорився.
— Це, піжон, стосується й тебе, — крикнула вона Палієві. — Виходити спиною вперед. Дивитися мені в очі.
Губи Шефа сіпнулися в посмішці.
— Я недооцінив вас, Наталю Сергіївно.
— Мовчати.
Першим, задкуючи, вийшов у передпокій Палій. Наталя стежила за Шефом. Палія вона вже не брала до уваги — він аж почорнів од страху. В передпокої Наталя наказала йому відчинити двері. Він довго вовтузився з ключем. Та ось клацнув замок і двері прочинилися, пропускаючи в передпокій денне світло. Наталя мимоволі подивилася в той бік. Кинула тільки один погляд; на якусь частку секунди випустила з поля зору Шефа. То був прорахунок. В наступну мить два сильних удари, завданих майже одночасно, збили її з ніг. Непритомніючи, вона натиснула на курок пістолета. Постріл, якого вона вже не чула, рвонувся у відчинені двері, загримів на площадці сходів третього поверху…
Отямившись, Наталя відчула гострий біль у грудях, потилиці. Вона не одразу збагнула, скільки минуло часу — хвилина чи година (як потім з’ясувалося, вона була непритомна лише кілька секунд). Десь поруч було чути глухі удари, притишену лайку, хекання. Наталя хотіла схопитися на ноги, та біль звалив її знову. Вдалося тільки трохи підвестись. Але й цього було досить, щоб побачити двох чоловіків, що борюкалися на площадці біля розчинених дверей. Третій — Палій — з ножем у руці крутився біля них. Ось один ударив його ногою, і Палій одлетів до стіни. Наталя крикнула, впізнавши Савицького. Він уже підім’яв під себе Шефа, заломив йому руку, став на коліно. І тієї ж миті до нього метнувся Палій. Пересилюючи біль, Наталя схопилася, кинулася вперед. Але запізнилась… Палій ударив Савицького ножем. Вдруге вдарити не встиг — Наталя перехопила занесену року і щосили крутнула кисть. Ніж покотився по сходах, а Палій несамовито заволав, притискаючи руку до живота. Наталя кинулася на допомогу до Савицького, — той уже ледве втримував Шефа, що гадюкою звивався під ним. Та її випередили: до прихожої вбігли два маляри в заляпаних спецівках. Вони скрутили Шефові руки. Та це вже пропливло повз її свідомість. Вона хотіла підняти пораненого Савицького, але змогла тільки посадити його.
— Бач, як не до ладу вийшло, — знічено усміхався Костянтин Михайлович. — Стривай-но, я зараз встану. Щось паморочиться голова… Ти, звісно, не винна. Він заманив тебе. Він майстер на такі справи. Це Вукалович, Лежнєв його знає… Я пішов за тобою. Почув, як ти у своїй кімнаті клацала пістолетом. Зараз має приїхати Володя. Я йому подзвонив…
До передпокою ввійшло ще кілька чоловік. Серед них був і Кравчук. Він допоміг Наталі підняти Савицького.
— Нічого, я зараз, ось тільки трохи перепочину, — мовив Савицький. — Не турбуйся, Володю. І ти, Наталю, не турбуйся. Бачиш, я стою…
Проте ноги його підламувалися. І раптом з рота хлинула кров…
У машині «швидкої допомоги» він сказав Наталі:
— Ти не переживай. Все одно у нас нічого путнього не вийшло б. Черев десять років мені було б п’ятдесят, а тобі тільки тридцять чотири. Вікова арифметика — річ невблаганна.
— Що ти кажеш, Костю!
— Знаю, що кажу, — всміхнувся він. — Я ж лікар. Який не є, а лікар…
— Не смій навіть думати про таке! Зараз тобі зроблять операцію, і все буде гаразд…
Але врятувати Савицького не пощастило. Він помер на операційному столі.
Ховали його у вівторок. Було багато людей: лікарі, студенти, працівники міліції, держбезпеки, суду, прокуратури, його знали як доброго спеціаліста, гарного викладача, хорошу людину. Але за труною ішли й ті, хто не стикався з ним по роботі, ніколи не слухав його лекцій, рідко бував у нього вдома — люди різних професій, характерів, уподобань, вони були зв’язані з ним передчасною сивиною і прикріпленими до піджаків планками бойових орденів. Для них він був не лікар, не вчений, не обласний судмедексперт — вони прийшли віддати останню шану хлопцеві, який колись був зв’язковим міського підпілля, партизанським мінером, кулеметником комсомольської роти…
На кладовищі біля могили виголошували промови. Найкраще сказав Ігор Семенович Бадюк:
— Вибач, Костю, що ми іноді думали про тебе не так. Ти посивів у п’ятнадцять років, але в сорок був ще молодий. Через це молодь тягнулася до тебе. Ти розумів її краще за нас, старих буркотунів. Ти стояв між нами і ними, не роз’єднуючи, а зв’язуючи покоління батьків і дітей. У тебе був наш досвід, наша впертість, але ти не хотів ділити з нами наші помилки, вважав за краще помилятися з молодими. У тебе був їхній запал, їхня непримиренність. Та водночас ти лишився вірний нашим принципам, хоч іноді ми й недобачали цього…
Промови, траурна музика, від якої щеміло серце, і весь сумовитий обряд похорону, здавалося, проходили повз Наталину свідомість як щось нереальне, примарне. У голові не вкладалося, що Кості Савицького нема. Та її вже охопило відчуття непоправного — такого, перед яким відступають усі дріб’язки життя, хвилювання, страх, образи.
Коли вийшли з кладовища, Наталі запропонували сісти в машину, але вона відмовилася — пішла пішки. З нею йшли Володя і Ляля Кравчуки, потім їх наздогнав Лежнєв. Згодом Кравчуки відстали, Лежнєв узяв Наталю під руку.
— Вукалович і компанія, використовували його машину не випадково, — неждано мовив він. — Ще в травні Пашка-Трактор запропонував йому за невелику плату орендувати гараж у місті. Запропонував з певним розрахунком і, звісно, не з власної ініціативи. Доти Савицький, як ви, певно, знаєте, тримав машину за містом і Пашчина пропозиція влаштовувала його. Він знав Пашку як механіка, котрий не раз ремонтував його «Волгу», і нічого не підозрював.
— А потім?
— Потім він здогадався, що Пашка їздить на його машині. Та, на жаль, злочини вже було вчинено. Жертвою одного з них став сам Пашка.
— А згодом і господар машини, — сказала Наталя.
— Я попереджав, щоб він не втручався, спеціально Кравчука до нього приставив. А бач, як сталося… — журно зітхнув Лежнєв.
— Я підвела вас, — сказала Наталя. — Шефа ви розшукали без моєї допомоги, стежили за ним, а я… — вона махнула рукою.
— Не треба про це. Оперативна ситуація останнім часом склалася так, що сам дідько заплутався б.
Вони пройшли ще трохи, і Наталя спитала:
— Кравчук розповідав вам про допит, який учинив мені цей Шеф-Вукалович?
— З ваших слів. Із самим Вукаловичем я не розмовляв. Ще встигну. Правда, на його відвертість не дуже розраховую.
— Фототеку знайшли?
— У Вукаловича її не було.
— Ви певні? — усумнилася Наталя.
— Певен. Вукалович, при всьому його інтелектуальному позерстві, навряд чи зміг би обдумати і здійснити такий масштабний злочин. Убивця, садист, провокатор — він за своєю суттю досить примітивний. Крім чорнової роботи, його вистачало хіба що на те, щоб рядитися під Савицького та залякувати таких покидьків, як Чухно і Палій. До того ж він не тутешній, жив напівлегально, а той, хто керував цією справою, довгі роки сидів у Сосновському чи принаймні час од часу приїздив сюди.
— Кого ви підозрюєте?
— «Привида», — стримано мовив Лежнєв.
Наталя не допитувалася, — Лежнєв надто відверто ухилився од відповіді. І вона спитала про своє особисте:
— Вам передали фотографію Фріснера і… — Наталя проковтнула клубок, який застряг у горлі, —… І моєї мами?
— Так, — кивнув Лежнєв, — фотографію і негатив. Коли Кравчук розповів, що воли намагалися шантажувати вас цією фотографією, я, чесно кажучи, отетерів. Для мене це була несподіванка. Хоча при першій зустрічі з вами мені здалося, що ви схожі на Фріснера. Та потім я якось забув про це. А може, просто не міг припустити, що ви…
— Донька Фріснера? — перебила його Наталя.
— Донька Ірини і Оскара.
— Ви його знали?
— Він був моїм товаришем.
Наталя зупинилася, провела рукою по обличчю, потім гірко всміхнулася.
— Я й забула, що він з місцевих. Якщо не помиляюся, навіть учився в одній школі з Бадюком і Куліничем.
— Вони були друзями дитинства. Я зустрівся з ним значно пізніше — в сорок третьому.