Эдуард Ростовцев – «Привид» не може втекти (страница 60)
Ірина Дмитрівна здивовано підвела брови.
— Я чула, що Гейне заборонений у Німеччині. Кажуть, його книги спалювали на площах.
— Мені пощастило, я встиг прочитати його в юності, — якось загадково всміхнувся Фріснер.
І в цю мить Ірина Дмитрівна побачила його очі. Звісно, вона й до того бачила їх, хоча старалася уникати його погляду. Та тільки тепер побачила, які вони. Її ніби вдарило струмом: обпалило, збентежило. Це тривало щонайбільше секунду-дві, але Ірина Дмитрівна з жахом зрозуміла, що сталося непоправне: Фріснер перестав бути для неї ніким…
Розмова швидко вичерпалась. Фріснер, здавалося, не надав значення розповіді Ірини Дмитрівни — цитування Гейне майже переконало її в тому. І тільки через кілька днів Ірина Дмитрівна зрозуміла, що помилилася. Вона погано знала Фріснера. А значно пізніше, коли він пішов з її життя, не раз думала, що так і не взнала, не зрозуміла до кінця цього незвичайного чоловіка, який вражав її умінням завжди лишатися самим собою і водночас не бути тим, за кого його мали…
Якось уранці він попросив Ірину Дмитрівну зробити йому одну незвичайну послугу: в районі Старого ринку зустрітися з людиною, прикмети якої описав, і купити в неї монети царського карбування. Фріснер дав їй гроші і ще раз нагадав про ціну, місце і час зустрічі з валютником. Це прохання спантеличило і обрадувало Ірину Дмитрівну. Роль посередниці в сумнівній операції з золотом була огидна, але випадала нагода вирватися нарешті з особняка і розшукати на Московській вулиці знайомого Лоти. Нічого було й думати про те, щоб не виконати доручення штурмбанфюрера, — він дав їй у провожаті Магду. Чому він приставив до неї Магду, Ірина Дмитрівна зрозуміла потім, а спочатку тільки й думала, як би швидше скараскатися куховарки.
Та позбутися Магди було не так просто. На вулиці вона буквально вчепилася в Ірину Дмитрівну.
— Покладіться в цій справі на мене, бо вас обдурять, — сказала вона. — У Сосновському такі бариги, що кого завгодно обдеруть. Де у вас гроші? Сховайте подалі або краще дайте мені… Ну, діло ваше… Щось надто вже дешево хочете купити ті кружальця. Коли б не підвезли вам візка.
Сосновський ринок являв собою мальовниче видовище: сила-силенна прилавків, бричок, тачок, люди не вміщалися на брукованому майдані; базар розтікався по численних кривих вуличках, що розходилися на всі боки від площі. Тут продавали все: мануфактуру, взуття, фураж, дитячі коляски, коней, саморобні запальнички, примуси, найрізноманітніші соління і копчення, поношений одяг і нове, поза всяким сумнівом крадене обмундирування… Звертала на себе увагу оптовість більшості операцій — серед продавців переважали очевидні перекупники. У тісному кривому провулку, стиснутому старими товстостінними будинками з темними лункими під’їздами, здійснювали солідніші операції — при явному потуранні базарної адміністрації і допоміжної поліції тут торгували валютою: окупаційні марки міняли на італійські ліри, ліри на румунські леї, леї на форінти і карбованці. Якісь респектабельні на вигляд чоловіки у котелках пропонували золоті персні.
Магда, судячи з усього, була тут своєю людиною — з нею раз по раз вітались — одні поштиво, інші насторожено, треті грайливо. Поминувши провулок, Ірина Дмитрівна і Магда вийшли на брудну, засмічену вулицю, по один бік якої тяглися безликі складські стіни, а другий строкатів вивісками шинків, закусочних, капелюшних та майстерень залізних виробів. Недалеко од перукарні вони зайшли в похмурий, схожий на тунель під’їзд. Літній великолобий чолов’яга в чорному лискучому котелку чекав на Ірину Дмитрівну в глибині під’їзду. Магду він окинув недовірливим поглядом, однак дістав із кишені табакерку з золотими монетами. Коли Магда побачила золото, в неї загорілись очі. Вона навіть узяла одну монету і попробувала на зуб.
— Справжня, — авторитетно мовила Ірині Дмитрівні. — Ви скільки в нього берете?
Не встигла Ірина Дмитрівна відповісти, як наче з-під землі за їхніми спинами виросли троє в гестапівських мундирах.
— Так, так, — сказав один із них по-російському. — Золотом промишляємо? Взяти їх!
Ірина Дмитрівна не встигла опам’ятатись, як її разом з Магдою і валютником кинули в кузов критого грузовика. Обшукали в машині: у Магди забрали пістолет, у валютника — табакерку з золотими монетами.
Нерви в Ірини Дмитрівни не витримали, і вона зробила спробу знищити Лотиного папірця з прізвищами й адресами, їй пощастило непомітно дістати з кофтини і затиснути в кулаці складений квадратиком папірець. Але що робити далі?
Високий гестапівець уже підходив до неї. В цей час машина рушила, Ірина Дмитрівна мало не впала. Її підтримав валютник. А коли гестапівець скомандував «Руки за голову!»— Лотиного папірця у неї вже не було. Його забрав валютник. Як він ухитрився це зробити, Ірина Дмитрівна навіть не встигла збагнути, — це був якийсь блискавичний рух. Одне вона зрозуміла: валютник стежив за нею пильніше, ніж гестапівці.
Першою опам’яталась Магда.
— Ми співробітники пггурмбанфюрера Фріснера! — закричала вона. — Ідіоти, відпустіть нас! Потім пожалкуєте.
Гестапівець уперіщив її по пиці.
— Мовчати, паскудо!
Ірина Дмитрівна була у відчаї: здавалося, трапилось найгірше. Чому валютник стежив за нею, чому вирвав із рук папірця? Та ще більше її здивувало, коли він пошепки сказав їй:
— Не хвилюйтесь. Усе буде гаразд.
Їх привезли у якийсь двір, захаращений купами іржавого металу, розбитими верстатами, обрізками труб. Двір оточували корпуси недіючих цехів з вибитими шибками. В напівзруйнованому машинному залі Магда почала виявляти ознаки занепокоєння.
— Куди ви нас привезли? — питала вона то в одного, то в іншого гестапівця.
— Не розмовляй! Іди, — штовхнув її гестапівець.
На металевих сходах, що круто збігали вниз, Магда вчепилася в поручні.
— Не піду! Що вам треба? Я співробітниця поліції безпеки! Ви не маєте права!
Та сперечатися з гестапівцями була марна річ, вони силоміць стягли Магду вниз. Підштовхнули й Ірину Дмитрівну, правда, делікатніше. Не чинив опору тільки валютник. Він знову пошепки сказав Ірині Дмитрівні:
— Не хвилюйтеся. Вам не треба турбуватися.
В освітленій великою карбідною лампою котельній Магда трохи притихла, притулилася до стіни. Валютник і один гестапівець кудись пішли. Потім із темряви вийшли двоє в чорних куртках. Одного з них Ірина Дмитрівна впізнала — це був обер-лейтенант Зінгер. Вона не встигла здивуватися з такої зустрічі, як їй у вуха вдарив несамовитий крик Магди:
— Це енкаведе!! Десантники!!
Магда шарпнулася вбік, але один із «гестапівців» відкинув її назад.
— Гутен таг[9], фрейлейн Ольго, — дивлячись їй в очі, сказав Зінгер.
— Не тре-ба!! — верещала Магда. — Це не я!.. Це капітан Кранц наказав!..
— Не репетуй, Мозгова, — мовив другий у чорній куртці. — Все одно, крім нас, тебе ніхто не почує.
Помітивши Ірину Дмитрівну, Зінгер кивнув їй:
— Доброго здоров’я, лікарю. Даруйте за не вельми приємну сцену, але в нас не було іншого виходу. Можете йти нагору. Тут вам робити нічого.
Магда впала на коліна і поповзла до Зінгера та його товариша.
— Рідненькі, дорогі, про одне прошу — не вбивайте! Що хочете зроблю для вас — начальника гестапо вб’ю, тільки помилуйте…
З темряви вийшов «валютник», торкнув Ірину Дмитрівну за руку.
— Ходімо, лікарю. Тут буде довга розмова.
Нагорі в машинному залі Ірина Дмитрівна розплакалася. Вона плакала як дівчинка, затуливши обличчя руками і схлипуючи. «Валютник», як дівчинку, погладив її по голові і сказав заспокійливо:
— Не треба. Найгірше вже позаду.
Ірина Дмитрівна заридала ще дужче. Він дав їй виплакатись, а потім сказав:
— Давайте знайомитися. Вас я знаю. Заочно, правда, але знаю. А мене звати Федором Максимовичем. Так і передайте вашому пацієнтові, що, мовляв, познайомилася з Федором Максимовичем.
— Він наш? Свій? — вигукнула Ірина Дмитрівна найголовніше з того, що хотіла взнати.
— Наш. Свій, — усміхнувся Федір Максимович. — Але про це нікому. Я довго думав, перш ніж наважився відкрити вам цей секрет. Не ображайтесь, але ви надто молоді й недосвідчені:
— Те, що ви мені сказали, вмре разом зі мною, — схвильовано мовила Ірина Дмитрівна.
— Помирати вам рано.
— Кому потрібне моє життя, — прикусивши губу, щоб не розплакатися знову, сказала Ірина Дмитрівна.
Федір Максимович суворо подивився на неї.
— За такі розмови розвідника віддають під суд як дезертира.
— Який же я розвідник? — здивувалася Ірина Дмитрівна.
— А це що за список? — Федір Максимович показав Лотиного папірця.
— Тут прізвища й довоєнні адреси дівчат, яких німці завербували в Мисливському замку.
— І після цього смієте казати, що ви не розвідник! — сердито мовив Федір Максимович.
— Так це ж не я… Це Лота, тобто Олена Петлюк… Була така дівчина в замку, вона двох вартових убила… — розгубилася Ірина Дмитрівна. — Я мала тільки передати цього папірця господареві будинку номер двадцять вісім по Московській вулиці.
— Московська, двадцять вісім? — перепитав Федір Максимович. — Знайома адреса. Добре, що не пішли туди. Що іще? Відчуваю, хочете розповісти ще щось. Розповідайте, не соромтеся.
— Чого ж тут соромитись, — невесело усміхнулася Ірина Дмитрівна і розповіла йому про все, що бачила і чула в Мисливському замку. Розповіла й про себе. Ну, звісно, і про свою розмову з полковником Улінгером.