Эдуард Ростовцев – «Привид» не може втекти (страница 6)

— Хоча б зайти до кімнати, — всміхнувся Савицький, пригладжуючи рукою мокре волосся. — Надворі дощ, а я без машини і навіть без плаща. Сподіваюся, це буде взято до уваги?

— Заходь, — намагаючись лишатися байдужою, сказали Наталя.

Він довго і старанно витирав ноги, потім причісувався перед дзеркалом у прихожій. Наталя знову сіла на диван, накинула на коліна плед.

Савицький увійшов, мерзлякувато потираючи руки, поторгав кахляну грубу.

— Можна затопити? Щось я змерз.

— Затопи, — так само байдуже відповіла Наталя.

Савицький запалив газову горілку, підведену у піддувало. Груба сердито загуготіла.

— Я їздив до Валерика, — притуляючись до груби, сказав Савицький, — Він став такий хлопець — не впізнаєш. Відмінно закінчив п’ятий клас. Передавав тобі привіт.

— Спасибі.

— Запитував, чи не забула ти своєї обіцянки навчити його кататися на водних лижах? Він од тебе в захопленні. Все згадував, як минулого року на Ай-Петрі ви втекли од мене; як непомітно викрутили з мотора свічі, щоб я не кинувся навздогін, і як потім телефонували в пансіонат і благали приїхати по вас.

Наталя промовчала. Що вона могла сказати Савицькому? Що Валерик справді гарний хлопчина: кмітливий, вихований, ніжний, що їй по-справжньому шкода його — адже він не винен, що мати покинула його, а батько не знайшов нічого кращого, як відправити хлопця в Дніпропетровськ до тітки?

— Ми збиралися в Крим, — вів далі Савицький, — уже й квитки купили, та довелося відкласти поїздку.

— Щось сталося? — без особливої цікавості спитала Наталя.

— А ти вважаєш, що нічого не сталося? — Савицький намагався зазирнути їй в очі.

— Не розумію, — сказала Наталя, хоча чудово знала, що він мав на увазі.

— Мені в Дніпропетровськ подзвонив Романенко і розповів про твої неприємності.

— Ах, он воно що, — спроквола мовила Наталя, не підводячи голови. — Виходить, ти через мене перервав відпустку? Приїхав утішати? Дуже зворушливо! Тільки я цього разу постараюся обійтися без твоїх утішань. Надто дорого доводиться платити за них.

— Ти мелеш дурниці! Я ніколи нічого від тебе не вимагав.

— Чом би й не так! — Наталя нарешті подивилася на нього. — Ти ніколи не вимагав, щоб я кинула роботу і стала зразковою домогосподаркою? Щоб пішла від мами, залишила спорт? Ніколи не вимагав? А мої друзі? Усі вони, за незначними винятками, так чи інакше шокували тебе. Той самовпевнений, та вульгарна…

— Напевно, я в чомусь і помилявся, — одразу погодився Савицький. — Але й ти будь самокритична: погодься, що слідча робота не для тебе. Взагалі ця робота не для жінок. Вона огрубляє. А жінка повинна бути лагідною…

— Кицькою, — перебила його Наталя. — Тобі подобаються кицьки? Так і скажи. І до чого тоді слідча робота? Хоч би де я працювала, кімнатною кицькою не буду! Не подобається — бувайте здорові!

— Про те, хто і що мені подобається, поговоримо іншим разом, — спокійно мовив Савицький. — А тепер постарайся вислухати мене без особливих емоційних вибухів. Я був сьогодні у Романенка. Твоє прохання задовольнять — звільнять за власним бажанням. Можуть перевести на трикотажну фабрику — там є вакантна посада юрисконсульта. Але ця робота, мабуть, тебе не задовольнить. Краще трохи зачекати. Через місяць у школі міліції буде додатковий набір, відповідно збільшиться і штат викладачів. Я вже домовився з начальником школи — ти зможеш викладати там кримінальний процес. Правда, спершу погодинно, а з січня тебе введуть у штат.

Наталя подивилась у вікно. На вулиці вже стемніло. Вона потяглася до вимикача, ввімкнула світло.

— А що я робитиму до вересня?

— Відпочинеш. Ти ж не була у відпустці. Поїдемо до моря. Якщо не заперечуєш, візьмемо і Валерика. А з десятого серпня мені обіцяють дві туристські путівки за кордон. Словом, усе буде гаразд, Нат, — і, помовчавши, додав: — Якщо ти будеш розумницею.

Наталя встала з дивана, пройшлася по кімнаті.

— Я ніколи не буду розумницею, Костю, розумницею в твоєму розумінні! — сказала вона. — Я не хочу бачити ні твого Романенка, ні школи міліції, ані твого закордону!

— Отакої! За моє жито та мене й побито, — розвів руками Савицький. — Я ще й винен.

— Ні, Костю, ти ні в чому не винен. Але ти мав певне відношення до справи, через яку мене вже цілий тиждень прилюдно шмагають. А цю справу я взяла тільки через тебе.

— Вибач, але ти мене плутаєш з прокурором району, — відказав Савицький.

— Я нічого не плутаю, Костю. Згадай, хто приїхав до мене тієї ночі, коли сталася пожежа на Залісній?

— Кравчук і я. Він приїхав до мене, а потім ми вирішили прихопити тебе. Все одно тобі, як слідчому, треба було виїхати на місце події.

— На місце події виїжджав черговий слідчий, а тієї ночі чергувала не я. Воронцов. Але ти чомусь умовив Кравчука заїхати по мене.

— Згадав. Каюсь. Винен, — підняв руки Савицький. — Винен, хотів скористатися з нагоди побачити тебе.

— Припустімо, — перебила його Наталя. — Ну, а як ти провів експертизу?

— Ми вже розмовляли про це не раз, — насупився Савицький.

— Розкажи ще.

— Гаразд. Висновки робив я, хоча експертизу проводили молоді лікарі-стажери.

— Чому ти передовірив експертизу практикантам?

— Повинні ж вони на чомусь практикуватись!

— Експертиза була складна.

— Послухай, Наталю, не просторікуй про те, на чому не розумієшся. Кому краще знати, складна чи не складна була експертиза — тобі, слідчому, який ще не вбився в колодочки, чи мені?

— Обставини справи вимагали повного розтину і як найскрупульознішого медико-біологічного дослідження…

— Які там обставини! — махнув рукою Савицький. — Твоя версія про вбивство від початку до кінця побудована на піску.

— На піску?! — знову спалахнула Наталя і побігла в другу кімнату. Повернулася з накою якихось паперів. — А це що? — Наталя ткнула папери мало не під самий ніс Савицькому. — Ти це бачив?

Савицький взяв у неї папери, підійшов до столу. То були старанно переписані копії протоколів, допитів, оглядів, постанов. Серед них лежав чистий конверт.

— Нащо ти зняла копії? — спитав Савицький.

— Щоб зберегти те, що Дубовий вважає за непотрібне, притягнуте за вуха, а я — за основне. Я відчувала, знала, що він забере в мене справу і викине, спалить ці документи!

Швидко переглянувши папери, Савицький розкрив конверт і вийняв фото голої жінки.

— Милий натуралізм, — усміхнувся він, розглядаючи знімки. — Непогана тілом, хоча й немолода. Хто ця Венера?

— Ганна Щербак.

— Гм… — мовив Савицький, якось одразу втративши інтерес до фотографій. — Мені важко судити про оригінал — я бачив труп, що вже обвуглився. Де ти взяла ці фото?

— Їх приніс Кравчук. Знайшли під час обшуку на одній «веселенькій» квартирі через місяць після пожежі.

— Цікаво.

— А от прокуророві нашого району не цікаво.

— Можливо, він має рацію. Про мертвих або хороше, або — нічого.

— Ти плутаєш етику з криміналістикою!

— Ці поняття не виключають одне одного, — відказав Савицький. — І дуже погано, якщо ти думаєш інакше.

— Зрозуміло! — вибухнула Наталя. — Я не тільки думаю, я роблю інакше. Наприклад, в епізоді з Нетребою. Так?

Вона хотіла забрати документи, але Савицький відсунув їх на кінець столу.

— Ти неправильно зрозуміла мене, Нат. Повір, я прийшов не з’ясовувати наші заплутані стосунки і, певна річ, не докоряти тобі. Тобі зараз важко, я хочу допомогти. Хіба це не природно? Ми ж не вороги, Наталю.

Він говорив так переконливо, що Наталя пом’якшала. І вже без гніву, майже приязно глянула на Савицького. Він був кепсько поголений, а це означало дуже багато. За п’ять років їхнього знайомства Наталя ще жодного разу не бачила Савицького неголеним. Та й обличчя стомлене. Під очима синці, на щоках різкіше окреслилися дві глибокі зморшки… «Бач, як постарів», — майнула думка, їй раптом стало шкода його, вже немолодого, невлаштованого в житті і не такого вже й поганого чоловіка.

— Гаразд, Костю, облишмо це. Краще розкажи про Валерика.

— Охоче, — м’яко усміхнувся Савицький. — Але спершу почастуй мене чаєм.

— Може, поїси чогось? У нас є млинці з м’ясом, плов. Я розігрію млинці.