Эдуард Ростовцев – «Привид» не може втекти (страница 44)

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ

Карателів, яких викликав Вукалович, ждали даремно — вони не ризикнули заглибитися в болота. Не допомогла стрілянина, яку партизани зчинили, щоб інсценувати міжусобну сутичку. Не прореагували гітлерівці і на дві зелені ракети. Лежнєв уже подумав, що Цибочкін збрехав, але «мушкетери», які повернулися смерком, а також бійці першого взводу — вони мали відрізати карателям шлях до відступу — підтвердили, що на Кущівській галявині в другій половині дня з’явилося близько батальйону німців. Усе свідчило про те, що ворог готується форсувати болота — їхні сапери навіть спустили на воду плоти і надувні човни. Та вже близько сімнадцятої години гітлерівці почали відтягуватися назад. Це могло означати одне: їх попередили, що обстановка на Великому острові змінилася. А попередити міг тільки Вукалович. Єдиний, кому пощастило втекти. Треба було негайно навести лад у загоні «Месник».

Лежнєв, Петро Олійник і Сміливий допитували прибічників Бородатого. Без бандитів Вукаловича їх було не так уже й багато. Особлива розмова мала відбутися з Бородатим, якого одразу ж узяли під варту. Сміливий арештував і командира взводу зв’язку Нетребу; той мав стояти перед партизанським судом за самовільну розправу над радистом Цибочкіним. Лежнєв картав себе за те, що залишив Цибочкіна під охороною Нетреби — не врахував, наскільки в той час розгорілися пристрасті. До того ж між Нетребою і Цибочкіним була особиста ворожнеча із-за дівчини.

Дівчину звали Кірою Назаренко. Її разом з чотирма іншими дівчатами і п’ятнадцятилітнім сином Бородатого привели в загін одного березневого дня люди Вукаловича, котрі нібито врятували їх усіх від розстрілу на роз’їзді двадцять сьомого кілометра. Тепер стало відомо, які то були «рятівники», тому й на врятованих упала підозра. Захисники знайшлися тільки в сина Бородатого.

Після того що сталося біля зрубу, хлопець хотів покінчити життя самогубством. Лежнєву розповіли, що коли обеззброїли і арештували Бородатого, його син вихопив браунінг і хотів застрелитися. Пістолет у нього з рук вибила Кіра Назаренко.

Ім’я цієї дівчини неодноразово згадувалося на допитах — арештовані твердили, що вона була в близьких стосунках з Вукаловичем. Коли її привели, Лежнєв немало здивувався, впізнавши в ній ту саму гарненьку шатенку, яка перша кинулася до Дробота. Лишивши її з конвоїром, Лежнєв пішов до Дробота. Той сидів у землянці і переглядав штабну документацію. Кіра була небогою Дроботового товариша, в сім’ї якого гостювала перед війною. Москвичка, донька відомого інженера-конструктора, знала німецьку мову.

— Характеристику їй не даватиму, — сказав Дробот. — Можу здатися необ’єктивним. До війни приходила до мене із своїм дядьком. Коли вдерлися фашисти, він залучив її до підпільної роботи. А як і що було потім — сказати важко. Знаю одне: її дядько жив і загинув як чесна людина. В усьому іншому розбирайтеся самі.

Та розібратися було не так просто. Не встиг Лежнєв почати допит, як прибіг «мушкетер»:

— Товаришу Василь, вас Сміливий просить. Ви йому дуже потрібні.

По дорозі партизан розповів Лежнєву, що одна з «хрещениць» Вукаловича, намагаючись утекти з острова, штриконула ножем вартового. На щастя, той вчасно відскочив — відбувся подряпиною…

У землянці, притулившись спиною до стовпа, стояла коротко острижена молода жінка з випещеним обличчям. Вона не кричала, не канючила, як Цибочкін, говорила спокійно.

— Хами. Мужва. Ненавиджу. Усіх вас ненавиджу.

— Ось послухайте, — сказав Сміливий. — Двадцять хвилин без упину лається і жодного нецензурного слова. Інтелігентка!

— Я дворянка. Я російська дворянка, — так само спокійно сказала жінка. — Я донька генерала. Справжнього генерала — не хамського.

— Біла кість, голуба кров, — як і раніше звертаючись до Лежнєва, сказав Сміливий. — Ми з вами хами. А те, що вона злигалася з кримінальниками, покидьками, її не бентежить. Ножем старого штриконула. Дворянка!

— Так, я дворянка. Дворянка! Дворянка!!! — вперше підвищила голос жінка. — І в грязюці, і в домовині буду дворянкою!

— Чи не в берлінських мебльованих кімнатах прищепив вам цю далеко не оригінальну думку ваш безробітний татусь-генерал? — спитав Лежнєв.

— Я народилась у Відні.

— А кажете, що росіянка, — посміхнувся Лежнєв. — Яка ж ви росіянка, коли прийшли сюди з чужоземцями і з фінкою за пазухою? Яка ж ви росіянка, коли йдете за тими, хто залив Росію кров’ю, топче її поля, палить її села, міста? Ви служите німцям за гроші, як найманка. Можливо, платили вам небагато — багато ви ще не заробили. І все-таки вам платили, і ви брали ці гроші.

Жінка не відповіла.

— Розстріляйте, — враз якось охрипнувши, сказала вона. — Розстріляйте мене негайно! Бачити вас не можу!

Сміливий зробив Лежнєву знак, і вони разом вийшли із землянки.

— Я арештував усіх, кого «врятував» Вукалович, — сказав Сміливий, — за винятком сина Бородатого. Хлопчину в цю гоп-компанію гітлерівці ввели спеціально, знаючи, що вів син командира загону. Хотіли одвести всякі підозри і зміцнити позиції Вукаловича в загоні — врятував, бач, сина самого командира. Певен, що хлопець не зрадник. А всіх інших я не задумуючись пустив би в розпил. Гади, продажний набрід. Бачив цю красуню? Така вся їхня компанія.

— То може й допитувати не треба і судити? Розстріляємо, і кінці в воду? — сердито спитав Лежнєв.

— Ви мене за соцзаконність не агітуйте, — образився Сміливий. — Я не Нетреба. Сказав вам просто так, по-людськи.

— Ні, це не по-людськи! — заперечив Лежнєв. — Ви от хлопчину — сина Бородатого жалієте. А знаєте, чого? Бо він посивів у свої п’ятнадцять років. І мені його шкода. Але передчасна сивина не єдиний показник пережитої трагедії. Ви з цією дворянкою побалакайте, коли вона трохи охолоне. Терпляче побалакайте. Так, вона ворог. І все-таки спробуйте зазирнути у її душу. Певен — побачите там сивину. Її калічили, може, не так безжально, як хлопчину, але що калічили — не сумніваюся. Це видно. Є такі фахівці по каліченню душ…

Найлегше давати поради. А як бути самому, коли стикаєшся з таким, що не влазить у звичні рамця? Як бути з Кірою Назаренко? Вірити їй чи не вірити? Це питання Лежнєв так і не вирішив тоді, хоча допитував дівчину кілька годин підряд.

Працювала в гебітскомісаріаті. Передавала підпільникам бланки німецьких документів, інформувала про облави, мобілізації, реквізиції; коли на конспіративну квартиру вдерлися гестапівці, кинула в них гранату; пройшла через катування; бачила смерть. А побалакай з нею — тільки руками розведеш: усіх їй шкода. Про начальника сосновського гестапо сказала:

— Він хвора людина — часто задихається. У нього, мабуть, астма.

— Він же катував вас! — не витримавши, закричав Лежнєв. — За волосся підвішував!

— Певна річ, він жорстокий, — відповіла Кіра. — Але їх так виховали. Якби не він, то катував би інший.

— Ніяк не збагну, — гасячи одну й одразу ж скручуючи другу цигарку, сказав Лежнєв, — як ви наважилися кинути в гестапівців гранату? Їм же було боляче! А може, ще й убило якогось.

— Не смійтеся. В бою — то інша річ. До того ж зі мною був Костя Савицький. Я думала, що затримаю їх, а він тим часом утече через вікно. Та вони оточили будинок, схопили його в саду.

— Що сталося на роз’їзді двадцять сьомого кілометра? — спитав Лежнєв.

— Нас привезли туди на дрезині: мене, чотирьох дівчат, старого єврея і Костю.

— Ви знали цих дівчат?

— Побачила вперше в дрезині. Вони були в концтаборі. Бідолашні, як їх там мучили!

— Звідки вам відомо, де і як їх мучили?

— Вони розповідали.

— Припустімо, — важко зітхнув Лежнєв. — А що було на роз’їзді?

— Нас одвели до лісу, роздали лопати і наказали копати яму. Старий відмовився. Тоді офіцер вистрелив у нього. І тут наскочили партизани.

— Люди Вукаловича? — швидко спитав Лежнєв.

— Бійці комендантського взводу. Так, вони підкорялися Вукаловичу. Про це я дізналася потім.

— Вукалович був тоді з ними?

— Авжеж.

— Німці відбивалися?

— Нас конвоювали румуни, хоча командував ними німецький лейтенант. Вони стріляли. Але в партизанів були автомати, а в румунів тільки гвинтівки.

— Зрозуміло, — мовив Лежнєв, уже не шукаючи суперечностей у Кіриних свідченнях. Якщо вона брехала, то брехала дуже вміло.

— Що ви робили в загоні?

— Мене призначили писарем штабу, — знічено всміхнулася Кіра.

— Багато роботи?

— Писарської небагато. Але без діла не сиджу: перу, латаю, допомагаю на кухні — жінок у загоні мало, а роботи жіночої хоч греблю гати.

— В яких стосунках ви були з Вукаловичем? — не відступав Лежнєв. Він не сумнівався, що Кіра почне викручуватись, брехати.

— Вукалович гарна людина, але замкнута. Багато хто не розуміє його.

— Вукалович найманий убивця, провокатор і зрадник, — насилу стримуючись, мовив Лежнєв.

— Цього не може бути! У нього багато заздрісників. Він зовсім не такий, як про нього думають. Він дуже любить вірші. Завжди носить у польовій сумці томик Пушкіна. А ще «Маніфест комуністичної партії». Я сама бачила.

Терпець Лежнєву увірвався — він наказав привести трьох зрадників, яких уже допитав, і звелів їм повторити все, що вони розповіли про Вукаловича. І ті повторили: Вукалович — син непмана, адміністратор цирку, прокрався; потім — власовець, кат, провокатор, убивця, абверівський агент.

Кіра слухала, широко розплющивши очі, потім опустила голову, заплакала.