Эдуард Ростовцев – «Привид» не може втекти (страница 39)

— Нема їх і тепер, — докинув Лежнєв.

— Далі, Наталю Сергіївно, — сказав Романенко, який вів нараду. — І прошу, товариші, не перебивати доповідача. Думками обміняємося потім.

Та щойно Наталя розповіла про археологів і їх підозрілу цікавість до підвалів Мисливського замку, Романенко сам перебив її:

— Покажіть, будь ласка, охоронну розписку.

Наталя подала йому лист археологічної експедиції. Романенко прочитав уголос листа і одразу ж спитав:

— Хто чув про таку експедицію?

— Судячи по штампу, експедиція з Києва, — сказала Наталя. — Може, це тільки пошукова група.

— Зараз уточнимо. — Начальник управління міліції кудись зателефонував і за хвилину повідомив, що група Київської археологічної експедиції справді приїжджала в Сосновське, але не в квітні цього року, а минулої осені.

— Зрозуміло, — мовив Кулінич і, повернувшись до Винника, що сидів поруч, наказав — Негайно запитайте Київ про мету перебування археологів у Сосновському, а також про цього Дьоміна, що підписав листа.

— І без запитів ясно, що лист липовий, — озвався Кравчук. — Які археологічні об’єкти можуть бути в руїнах будівлі, спорудженої сімдесят-вісімдесят років тому? Незрозуміло тільки, чому ці «шукачі скарбів» намагалися пробратись у підвал через головний вхід? Адже простіше було потрапити туди через лісову сторожку, що вони потім і зробили.

— Це не сторожка, а каплиця, — зауважила Наталя, розгортаючи схему, яку накреслив головний архітектор. — Ось орієнтовний план її розташування. Вони не скористалися з цього ходу, бо, мабуть, не знали про нього. Тільки впевнившись, що пробратися в підвал через головний хід не зможуть, почали шукати інші підступи до тайника. Саме для цього їм і знадобився план Мисливського замку.

— А як по-вашому, Наталю Сергіївно, — спитав Романенко, — чому вони раніше не подумали про план? Наскільки я розумію, злочинці цікавилися тайником не один рік.

— Не знаю, — призналася Наталя.

— Про це можна тільки здогадуватися, — прийшов їй на допомогу Лежнєв. — До вересня минулого року пробратися на територію садиби Мисливського замку злочинці не могли — там стояла військова частина. А коли вона виїхала, «шукачі скарбів» кинулися туди, та ба — не знайшли навіть входу в підвал. Тоді вони вирішили розшукати людину, яка знає розташування підвалів колишнього Мисливського замку.

— Ви маєте на увазі Ганну Щербак?

— Так.

— Можливо, я щось не зрозумів, — мовив начальник міліції. — Але мені, признатися, неясно, чому злочинці одразу не звернулися до Щербак? Вони почали шукати її тільки в жовтні минулого року. Так?

— Спочатку вони розраховували знайти тайник без сторонньої допомоги, — сказав Лежнєв.

— Хіба Щербак була стороння?

— Що вона не злочинниця, а жертва — я певен. Звісно, постає питання, чому вона, стільки років знаючи про тайник, не повідомила про нього? Причина, видно, у психології. Щербак ще дівчинкою попала в замок, її знеславили, залякали, потім примусили слугувати керівникові абверчастиною 115, майорові фон Бюлову. Це той самий фон Бюлов, який мав безпосереднє відношення до вербовки агентів і водночас керував спеціальною фотолабораторією абверчастини, де фабрикувалося свого роду досьє агентури. Не сумніваюся, що в ньому були матеріали, які компрометували Ганну Щербак. Можливо, ці матеріали разом з іншими було сховано в тайнику, і Щербак знала про це.

— Через двадцять п’ять років Шеф вдався до того ж методу, вербуючи Пєтухову, — вставив Кулінич. — Схоже на те, що це одна школа.

— Справді, — сказав Лежнєв, — схоже. Можна припустити, що Ганна Щербак мала якесь відношення до тайника і що потім її хотіли вбити, але сталося якось так, що не вбили, а тільки поранили. Вбили її через двадцять п’ять років.

— А мені все-таки здається, що вона не знала про хід до підвалу через каплицю, — зауважив Кулінич. — Інакше злочинці пробралися б туди раніше і не цікавилися б планом Мисливського замку.

— А чим пояснити цілу низку злочинів, що їх вчинили «шукачі скарбів», уже знайшовши те, що шукали? — спитав Романенко. — Вбивство Чухна, історія з Пєтуховою і так далі.

— Це — спроба замести сліди, позбутися свідків-пособників, спрямувати слідство на неправильний шлях. Очевидно, реалізуючи скарб, злочинці натрапили на якісь труднощі.

— Реалізація — це передача фототеки за кордон?

— Не тільки фототеки, — всміхнувся Лежнєв. — Щоб знайти загублену плівку, не треба пересіювати землю крізь сито.

— Що ж вони шукали?

— Ворожити не беруся. Певен тільки, що речі, сховані разом з фототекою, цікавили «Привида» не менше, а може, навіть більше, ніж сама фототека.

— Як, по-вашому, Василю Тимофійовичу, — спитав Романенко, — «Привид» і Шеф одна й та сама особа?

— Можливо.

— Яке відношення має до цієї справи Анісімова?

— Певно, вона виконувала роль того, що відволікає слідство і заплутує сліди, — сказав Лежнєв.

— Але ж її жде ув’язнення.

— Тільки за утримання кубла розпусти.

— Вона причетна до вбивства на Залісній вулиці?

— Думаю, що причетна. Але це ще треба довести. Так само, як і її справжнє прізвище.

— У нас є дані, — підвівся Винник, — що Анісімова багато років тому привласнила чужі документи. Незабаром ми одержимо підтвердження.

— Незабаром! — обурилася Наталя. — Невже ви думаєте, що Шеф сидітиме склавши руки, поки ми з’ясуємо біографії всіх його спільників?

— Пошук, що його веде майор Винник, не перешкоджає нам затримати Шефа, — сказав Кулінич.

— Яких заходів вжито для цього? — спитав Романенко.

— Прикмети Шефа розіслало всім постам, черговим, дільничним уповноваженим. Створено пошукові групи.

— Я на вашому місці, товариші оперативники, зацікавився б «Волгою» блакитного кольору, — сказав Романенко, звертаючись водночас до Винника і Кравчука. — Цією машиною Анісімова і Щербак їздили з якимись чоловіками за місто.

— Так твердить Анісімова, — зауважила Наталя.

— Про блакитну «Волгу» каже не тільки Анісімова, — заперечив Романенко, — Пєтухову возили на такій самій «Волге».

— Даю довідку, — сказав Кравчук. — У місті 4739 «Волг», із них блакитного кольору 1971.

— А якщо прикмети шефа сповістити по радіо? — запропонував Винник. — З відповідним оголошенням міліції чи прокуратури про його розшук.

— Треба подумати, — сказав Лежнєв.

На цьому, на превелике здивування Наталі, нарада закінчилася. Ніяких особливих заходів по розшуку і затримці Шефа не було розроблено. І взагалі все йшло так, ніби нічого особливого не сталося: вислухали інформацію, задали десяток запитань, викурили по кілька сигарет і розійшлися. Така буденна неквапливість збентежила навіть бувалого Кравчука.

— Темнить щось Лежнєв, — сказав він Наталі, наздогнавши її в коридорі. — І чекісти наші темнять, відмовчуються.

Наталя тільки непевно знизала плечима. Та на душі в неї було неспокійно. Здається, що Лежнєв щось гавить, що в ім’я сумнівної скрупульозності розслідування невиправдано приносить у жертву оперативність; що він або ж не відчуває гостроти моменту, або надто вже покладається на свій досвід.

Та думки думками, а робота — роботою. І Наталя взялася до буденної роботи, в котрій не сподівалася зробити якісь відкриття чи знахідки. На 14.30 вона викликала кількох свідків — очевидців пожежі, з якими розмовляла вже не раз і які навряд чи могли розповісти щось нове. Та Лежнєв рекомендував побалакати з ними ще.

До 16.00 Наталя допитала трьох чоловік, і, згадавши, що не встигла пообідати, вирішила піти в буфет. У коридорі вона побачила ще одного свідка — слюсаря ремзаводу Вернигору — він був на пожежі, і йому Гургаль велів викликати опергрупу. Вернигора прийшов у прокуратуру зі своїм сусідом, котрого відрекомендував Наталі як людину, що може пролити світло на деякі обставини, пов’язані з пожежею на Залісній вулиці. Вернигора так і сказав: «… може пролити світло на деякі обставини…» Мабуть, ця десь вичитана фраза здавалася йому найпереконливішою для такого вступу.

Степан Яцишин був провідником на залізниці. Він прибіг на пожежу, коли було вже по всьому. Згодом стали подейкувати, що з пожежею, мовляв, не все ясно, і Яцишин згадав про легкову машину, яка незадовго перед пожежею стояла в Сухому провулку — тупику, що впирається в паркан Степанової садиби…

Напередодні пожежі Яцишин допізна працював у своєму саду. Об одинадцятій годині вечора він почув, як у провулок в’їхала і зупинилася легкова машина. Десь через півгодини Яцишин виніс на вулицю ящик сміття — сміттєвоз приїжджав удосвіта. Отоді він і побачив «Волгу». Вона стояла біля паркана сусіднього будинку радіатором до Залісної вулиці, тобто уже встигла розвернутися. При тьмяному світлі вуличного ліхтаря він помітив, що це та сама блакитна «Волга», яку він бачив кілька днів перед тим на тому ж місці.

Він ще з першого разу запам’ятав її і літери на номерному знаку — «СКВ» — індекс легкових машин, які перебувають в особистому володінні сосновських громадян. Не так часто в їхній провулок заїжджають машини… Коли він побачив цю машину вперше? За кілька днів до пожежі, числа і точно не пам’ятає. Але було це вдень. Він саме йшов на роботу — мав їхати приміським поїздом о 15.40. Коли виходив і з двору, машина тільки в’їхала у провулок і зупинилася біля сусіднього будинку, з неї вийшов чоловік середнього віку і подався назад до Залісної вулиці. Яцишин ішов за ним слідом і бачив, як чоловік звернув на Залісну й почав роздивлятися номери будинків. Яцишин навіть хотів наздогнати його, спитати, кого шукає, щоб допомогти. Та саме в цей час того зустрів другий чоловік, трохи старший, і вони пішли у двір будинку № 47.