Эдуард Ростовцев – «Привид» не може втекти (страница 32)

Останні п’ятнадцять метрів, які відділяли узлісся від садиби, вони повзли по-пластунськи, маскуючись у високій траві. Через лісу перелазити не довелось — Терьохін, трохи піднатужившись, розсунув лозу біля самісінької землі, і вони один за одним пролізли у двір. З причілкового боку мурованого будинку було відчинено віконце, і Лежнєв та його товариші опинилися в тісній, заваленій кіпами газет і порожніми корзинами комірчині. Не встиг Петро Олійник розкритикувати їхнє нове пристановище, як з’явився господар. З неприхованою цікавістю розглядаючи десантників, він запропонував їм піти на кухню вмитися, попоїсти. Лежнєв перезирнувся з товаришами, і Гімпель помітив це.

— Не сумнівайтеся, на фільварку нікого немає. А якщо хто надійде, Полкан дасть знати; я його знов у двір випустив.

На кухні вже стояв великий таз, двоє відер з водою, чайник з окропом, на лаві лежали полотняні рушники.

— Обійдемося своїми, — мовив Лежнєв, дістаючи з рюкзака рушники. — Щоб вам, дядьку Франце, не пояснювати потім пралі, звідки взялося стільки брудних рушників.

— Я сам перу, — образився старий. — Відколи дружина моя, нехай царствує, померла, я все роблю сам. Тільки корову доїти та хліб пекти жінка приходить.

. — Тим більше гріх завдавати вам зайвого клопоту, — сказав Лежнєв, з насолодою скидаючи тісні чоботи.

Коли вмилися, господар поставив на стіл тарілку з великими шматками сала, миску квашеної капусти, круглий хліб, глечик молока.

Після сніданку Петро, Ян і Андрій, прихопивши рюкзаки, вилізли на горище, а Лежнєв зостався внизу. Річ у тому, що з горища кепсько було видно навколишню місцевість; до того ж другого ходу на горище не було, а єдине слухове віконце надто вузьке та ще й високо над землею. Словом, на випадок чого і втікати нікуди. Була й ще одна причина, яка утримувала Лежнєва в хаті — він сподівався вмовити господаря розвідати переправи через річку. Почав Лежнєв здалеку, та Гімпель одразу перебив його:

— Кажіть прямо, що треба. Хто ви — я вже знаю, отже, нема чого ходити околяса.

Лежнєв розповів про все одверто.

— Біля річки можуть бути засідки, — додав він. — Будьте обережні.

— Я шістдесят років ходжу по цьому лісі, — усміхнувся старий, — звір, і той не завжди мене чує, а вже мимо солдатів якось пройду. Ви краще ляжте відпочиньте. Хтозна, коли ще вам доведеться поспати. Хату я замкну. Полкана у дворі залишу, так що сигнал почуєте: на чужих гавкає, а коли свої підходять — скавучить. Ходімте, я вам ліжко покажу.

Гімпелів будинок був старий, небагатий і невеликий: веранда, коридор-прихожа, ліворуч кухня і ванькир, праворуч — три кімнати. Перша — простора напівпорожня їдальня, де, судячи із застеленого сукняною ковдрою тапчана, спав господар; двері в другу кімнату були замкнені, третя містилася в мезоніні, куди вели сходи з поручнями. Господар провів Лежнєва в мезонін. На запитання, хто живе в кімнаті під сходами, старий відповів неохоче:

— Ніхто не живе, вона замкнена.

Кімната в мезоніні була невелика, але затишна. Тут стояло незастелене ліжко з високими спинками, увінчаними старомодними кулями, потемніла від часу одежна шафа із дзеркалом, столик біля вікна, скриня в кутку. Судячи з похилої стелі і вікна, що виходило на дах, цю кімнату свого часу відвоювали в горища.

— Ваші товариші за стіною, — сказав Гімпель. — Можете їм постукати, але ходу на горище звідси немає, хіба що по даху.

З вікна було видно шосе і грунтову дорогу, що вела до фільварку, а подвір’я заступав ріг даху. Глянувши вдалину, Лежнєв побачив кілометрів за три від фільварку будиночки, що збігали з пригорка; до них одним крилом підходив ліс.

— Сосновське? — спитав Лежнєв.

— Воно, — підтвердив Гімпель, — а за лісом село Городенкове, з другого боку до міста підходить.

Коли господар пішов, Лежнєв ліг, блаженно випростав ноги. Тільки тепер він відчув, як стомився, як шпигає в скроню, які важкі стали повіки. Він заплющив очі, але заснув не зразу — в голові роїлися неспокійні думки. Мисливський замок… Оскар… Ірина… фон Бюлов… Крик у лісі…

У сні він побачив невелику кімнату на Чистих ставках: маскувальні штори на вікнах; м’яке світло лампи, підручники на письмовому столі і здивовано-радісні очі дружини; вони дивляться з-під великої пухової хустки, яку він привіз їй з Оренбурга перед війною, коли вони ще тільки побрались…

Лежнєву снилося, що дружина зустріла його в дверях, за своїм звичаєм мовчки уткнулася обличчям у шинелю, а потів подивилася знизу вгору одним оком і все ще здивовано спитала: «Васю, чи це ти?» Він засміявся і поцілував її у великі здивовані очі. Потім скинув гарно пошиту шинелю, яку тільки півгодини тому надів замість подертої куртки десантника, і знову поцілував дружину. Потім вони пили чай, і він розповідав заздалегідь вигадану історію про інспекційну поїздку в Середню Азію. Дружина вдавала, що вірить: піддакувала, задавала наївні запитання. Це виходило в неї так природно, що Лежнєву ставало соромно за свою брехню…

А тоді йому приснилася їхня остання зустріч, яка спершу нічим не відрізнялася від попередніх: ті ж радісно-здивовані очі, та сама пухова хустка і те саме запитання: «Васю, чи це ти?» з доповненням: «Що в тебе з рукою?» — Лежнєв невимушено засміявся і сказав, що з рукою все гаразд. І це була правда, бо прострілена була не рука, а груди, а руку підвісили на косинці тільки для того, щоб не ятрити рану, яка ще не загоїлася. За чаєм він розповів дружині захоплюючу історію про автоаварію, в якій виявив кмітливість і винахідливість, рятуючи роззяву-шофера. Дружина спочатку уважно слухала, а далі не витримала, розридалася… Вранці, коли вона пішла в інститут, він побачив на столі вичищений і свіжозмащений пістолет ТТ, який лишив удома три місяці тому і на якому було вигравірувано: «Товаришеві Василеві за мужність і відвагу в смертельних боях з фашистськими гадами. Від партизанів Смоленщини. Липень. 1942».

То був сон-спомин, навдивовижу послідовний і правдивий у всьому, такий правдивий, що Лежнєв, прокинувшись, пошукав на столику біля вікна подарований смоленськими партизанами ТТ.

Була вже друга година. У дворі радісно повискував Полкан. «Гімпель повернувся», — подумав Лежнєв. Устав, підійшов до вікна, став навшпиньки, намагаючись зазирнути за виступ даху. Біля воріт фільварку стояв кінь, запряжений у бідарку. Коло неї поралася дівчина в простенькому ситцевому платті і такій же пов’язаній під підборіддя хустинці. Дівчина скидала з бідарки якісь корзини. Її обличчя Лежнєв не розгледів — дівчина стояла до нього спиною, — він бачив тільки струнку постать, красиві сильні ноги, світлий кучерик, що вибився з-під хустки. Нараз дівчина зойкнула, вскочила в бідарку, перелякано замахала руками.

— Полкан, не смій! Фу, Полкан! Фу! Це своя. Розумієш, дурнику, своя! — почув Лежнєв знайомий голос і одразу відскочив од вікна: з воріт вийшла фрау Ада.

Це було так несподівано, що Лежнєв розгубився. Він підготував себе до будь-яких сюрпризів, але побачити Аду аж ніяк не сподівався. Збентежило його й те, що Ада відчувала себе на фільварку як удома — вовкодав слухав її, радісно стрибав навколо. Що вв’язувало баронесу Рененкампф з колишнім єгерем її батька? Чого вона приїхала сюди? А втім, шукати відповіді на ці запитання було вже ніколи. Лежнєв почув, як Ада сказала дівчині:

— Старого немає, мабуть, пішов до міста. Це й краще, бо ще впізнає тебе. Бери корзини, неси до хати. Та обережніше, у тій — пляшки.

Лежнєв знову підійшов до вікна, сторожко виглянув. Дівчини коло бідарки вже не було. Ада підтягувала на коневі збрую. Лежнєв помітив, що вона крадькома позирає на шосе, немов хоче впевнитися, що за нею ніхто не стежить. Та ось вона, по-хлоп’ячому свиснувши Полканові, пішла у двір.

— Чекай-но, я зараз відімкну, у мене є ключ, — сказала дівчині.

Треба було щось вирішувати. Власне, чого йому боятися зустрічі з Адою? За час короткого знайомства у них начебто склалися непогані стосунки. До того ж вона знала, що обер-лейтенант Зінгер — Оскарів товариш. Отже, пояснити своє перебування в домівці Гімпеля буде не важко. І все-таки щось примусило його швидко одягтися, прибрати кімнату. Відчинивши шафу, щоб сховати постіль, Лежнєв на мить сторопів: у шафі висіли плаття, жіночі пальта, від яких тхнуло нафталіном. Те, що цей одяг належав молодій жінці, Лежнєв зрозумів одразу. Ада і дівчина уже ввійшли в будинок. Лежнєв, швидко висунувши нижню шухляду, яка, на щастя, була порожня, запхнув туди постіль.

Ще раз зиркнувши у вікно, він оглянув дах. Критий толем, дах був крутий, але не настільки, щоб на ньому не можна було втриматися. Неподалік був димар. Лежнєв підійшов до дверей, прислухався, обережно прочинив їх.

— Ну й дурепа, — почув він Адин голос. — Лізеш на рожен.

— Плювати, — сказала дівчина, — коли не вмирати, то вмирати. Зате поживу панею на всю губу.

Голос дівчини, високий і різкий, видався Лежнєву знайомим. «Адина підшефна із санаторних дівиць, — подумав він. — Можливо, я навіть бачив її в компанії Шпітцмюллера, та хіба ж упізнаєш».

— А багато Брюнінг тобі платить? — спитала Ада.

— На канхвети-марахвети вистачає, — засміялася давнина. — На тому тижні поверх усього два куски одвалив. А вчора навіть до медалі обіцяв представити. Тільки на дідька мені його медаль, краще б іншими кружальцями віддячив — жовтенькими…