Эдуард Ростовцев – «Привид» не може втекти (страница 29)

Лежнєв узяв сигарету, і хоча йому здалося, що це інший портсигар, сказав те, що хотів почути фон Бюлов:

— Я ні в чому не підозрював вас, пане майор. Гра була чесна.

— Якось у середині червня, — після недовгої паузи почав знову розповідати абверівець, — мене запросив до себе генерал Остер, що саме приїхав з Берліна. Сподіваюся, це прізвище ви знаєте?[5] Він повідомив, що в Головному управлінні імперської безпеки поширюються чутки, ніби барвінково-синельниківська акція абверу має на меті реквізувати коштовності у біженців. Причому ці коштовності абвер хоче приховати від Міністерства фінансів. Для перевірки цих чуток на місці виїхав офіцер з особливих доручень при штабі рейхсфюрера СС. Хто цей офіцер, генерал Остер не знав, але йому було відомо, що той уже в Харкові і встановив контакт із шефом місцевого відділення поліції безпеки та СД. Повірте, Зінгер, усе це мене не обходило: термін мого відрядження минав, а до реквізицій, якщо їх хтось і вів, я не мав ніякісінького відношення. Проте генерал Остер був мій начальник, і я не міг відмовити йому в проханні знайти офіцера СД і спробувати переконати його в безпідставності інсинуацій, які поширювалися в Берліні. Пізніше я догадався, що Остер збрехав, сказавши, ніби не знає особливоуповноваженого СД — адже не випадково він доручив знайти його саме мені. Як ви вже, певно, здогадалися, цим офіцером був штурмбанфюрер Фріснер, з котрим я колись учився на юридичному факультеті Берлінського університету. Шукати Фріснера мені довго не довелося — ми чудово знали один одного. І скажу чесно: я завжди поважав його, дорожив його прихильністю. Він — один з небагатьох офіцерів секретної служби СС, з яким я не боявся говорити відверто. Був відвертий зі мною і він. Оскар одразу ж сказав мені, що вся ця історія йому неприємна, що він не сумнівається в порядності більшості співробітників абверу і буде радий, коли його місія не спричиниться до погіршення стосунків між нашими відомствами.

— Нащо ви розповідаєте мені про це? — спитав Лежнєв.

— Не хочу, щоб у вас склалася неправильна думка про мене.

— І заради цього ви відкриваєте незнайомому вам офіцерові найважливіші таємниці армійської розвідки? — примружився Лежнєв. — А якщо ця розмова не лишиться між нами і я передам її зміст третій особі?

— Я буду тільки вдячний вам, — Бюлов дістав із портсигара сигарету, закурив не затягуючись. — Я зустрічався з Оскаром Фріснером у Харкові кілька разів і майже переконав його в безпідставності підозр з боку служби безпеки. Оскар навіть допоміг нам залагодити один конфлікт з командуванням СС. Йшлося про дуже важливу дезінформацію, яку генерал Остер вирішив надіслати через надійний канал, щоб завести в оману російський генштаб. Усе, здавалося, було гаразд, і росіяни мали клюнути на цю приманку. Однак сталося непередбачене — у прифронтовій смузі нашого агента затримав пост ваффен СС[6]. Агент мав із собою надзвичайно важливі дані, які вміло сфальсифікувала наша контррозвідка. Командування СС прийняло все за щиру правду, а нашого агента — за радянського шпигуна. Ніякі докази не бралися до уваги — есесівці швидше схильні були звинуватити в зраді самого генерала Остера, ніж визнати свою помилку. Конфлікт уладнав Фріснер, і генерал Остер вдячний йому за це й досі. Та буквально на другий день стався скандал: два офіцери абверкоманди в Синельниковому реквізували у якогось ділка чорного ринку партію брильянтів і намагалися їх привласнити. Про це якось дізнався Фріснер: він зателефонував генералові Остеру і сказав, що вилітає на місце. Остер одразу ж викликав мене і попросив супроводжувати Фріснера в Синельникове…

Раптом різко задзвонив дзвінок. Фон Бюлов підняв трубку. Вислухавши того, хто дзвонив, він скоса глянув на Лежнєва і сказав:

— Хвилин за десять-п’ятнадцять. Передайте полковникові, щоб він через десять-п’ятнадцять хвилин зайшов у російську кімнату. — Поклавши трубку, Бюлов усміхнувся до Лежнєва: — Приїхав автобус. Полковник Шпітцмюллер питає, чи довго ви затримаєтеся. Нічого, підожде! Постараюся бути лаконічнішим… Я побачив Фріснера на аеродромі, але він не взяв мене з собою, посилаючись на те, що в літаку немає місця. Справа, звісно, не в вільному місці — хтось підбурив Фріснера проти мене і генерала Остера. Я зрозумів це одразу. Завжди витриманий і коректний, Фріснер того ранку був у нестямі. Він не вірив нікому, всіх підозрював. Таким я його ще не бачив ніколи. Як дізнався я потім, він навіть відмовився од літака ланки зв’язку, якого люб’язно запропонував йому начальник харківського аеродрому, і викликав «юнкерс» однієї з фронтових ескадрилей, вказавши при цьому, який саме пілот повинен вести машину, — у СД скрізь свої люди. Погода того дня була нельотна, і «юнкере» насилу приземлився в Харкові. Пілот спочатку навіть відмовлявся летіти в Синельникове, та з особливоуповноваженим штабу рейхсфюірера, як ви самі розумієте, не сперечаються. Що сталося потім, я не знаю. Мабуть, вони збилися з курсу і попали в смугу зенітного вогню чи то наших, чи російських батарей. Фріснер, не розібравшись у чому річ. радирував командуванню СС, що в літаку вибухнула міна уповільненої дії і що «юнкере» падає. На цьому зв’язок з літаком обірвався. Пошуки не дали наслідків. Усі прийшли до висновку, що штурмбанфюрер Фріснер загинув. Командування СС створило спеціальну комісію, яка допитувала причетних до цієї справи, у тому числі і мене. Та. як бачите, мене не розстріляли і навіть не розжалували. Повірте, Зінгер, я безмежно радий, що Фріснер живий і дуже прикро почути звинувачення, яке він сьогодні кинув мені у вашій присутності.

— То порозумійтеся з ним, — сказав Лежнєв.

— Навряд чи він захоче вислухати мене, — усміхнувся фон Бюлов. — Зрозумійте правильно, Зінгер. Я не прошу посередництва, але буду вам дуже зобов’язаний, якщо ви при нагоді передасте Фріснеру зміст нашої розмови.

— Боюся, що найближчим часом ми не побачимося з ним, — сказав Лежнєв.

— Розумію, — мовив фон Бюлов, — у вас свої справи, у нього — свої. Які — не питаю: співробітникам СД не задають запитань. Однак Фріснер ваш товариш і ви, очевидно, провідаєте його хоча б для того, щоб дізнатися про його здоров’я.

— Можливо.

— Отоді і розкажіть йому про нашу розмову, — Бюлов знову дістав золотий портсигар, але не закурив, а поклав його перед Лежнєвим. — У Голубій кімнаті мені здалося, що вам сподобався цей портсигар. На Сході в звичай дарувати гостеві річ, яка йому сподобалася. Росія — це теж Схід, то дотримуймося ж місцевих звичаїв.

— Ви пропонуєте мені хабара? — холодно спитав Лежнєв, водночас роздумуючи над тим, як учинив би на його місці справжній есесівський офіцер.

— Зовсім ні, — відказав фон Бюлов. — Зрештою, що таке портсигар? Звичайна річ курця.

— Не в багатьох курців я бачив портсигари вартістю кілька тисяч марок, — усміхнувся Лежнєв.

— Ви помиляєтесь, він не золотий, — знітився Бюлов, — це імітація під золото.

— Припустімо, я повірив, — сказав Лежнєв. — Дякую за увагу. Але свої сигарети я не тримаю в портсигарах.

Він сказав це таким тоном, що фон Бюлов розгубився.

— Вибачте, — пробурмотів абверівець.

У двері постукали.

— Це Шпітцмюллер, — зрадів фон Бюлов. — Прошу вас, полковнику!

Льотчик тримався на ногах більш-менш твердо.

— Їдемо, Зінгер? — звернувся він до Лежнєва. — Автобус у дворі.

Лежнєв відповів не одразу, вдаючи, що роздумує над пропозицією полковника.

— Мабуть, до міста я вже не встигну, — поглянувши на годинник, сказав він і після паузи додав: — А втім, мені все одно по дорозі з вами. Висадите мене на шосе. Їдьмо.

Полковник Шпітцмюллер встав, але одразу ж сів, явно не поспішаючи: Лежнєв помітив, що фон Бюлов зробив якийсь знак льотчикові. Той почервонів, засовався на стільці і чогось поліз до кишені.

— Я ваш боржник, Зінгер, — сказав він. — Хто знає, коли ми зустрінемося та й чи зустрінемося взагалі. Ви платили за всіх. Скільки я вам винен?

— Облиште, полковнику, — вирішив бути великодушним Лежнєв.

— Мені ніяково, Зінгер, — пробурмотів льотчик, ховаючи, проте, гроші. — Я ж знав, що ви…

Він осікся, силувано всміхнувся, розвів руками. Зачепившись за лаву, дзвякнув його кортик. Полковник раптом зняв його і подав Лежнєву:

— Тоді візьміть це на знак дружби, Рудольфе. Погляньте на рукоятку.

— «Sequi її tuo corse, е lascia dir le geuti», — насилу прочитав Лежнєв викарбуваний на рукоятці напис. — Не розумію. Якою це мовою? Чи не італійською?

— Італійською, — підтвердив Шпітцмюллер. — «Іди своєю дорогою, і нехай люди кажуть що хочуть». Добре сказано, правда ж? Цей кортик мені подарував один італієць. Ми були з ним в Іспанії в тридцять восьмому. Льотчик він був нікудишній, хоча корчив із себе аса. А напис мені подобається.

— Мудро сказано, — підхопив фон Бюлов. — Власне, це девіз усіх справжніх мужчин.

— Мені не лишається нічого іншого, як прийняти подарунок, — усміхнувся Лежнєв, — хоча б для того, щоб довести свою приналежність до справжніх мужчин.

Полковник Шпітцмюллер зареготав. Потім сам прикріпив кортик до пояса обер-лейтенанта Зінгера.

Фон Бюлов пішов їх проводжати. Це було не до речі, бо Лежнєву треба було ще надіти пілотку, яка лежала в нього за пазухою. У коридорі, в залі, на сходах цього не зробиш — головні убори здають і беруть унизу — в гардеробній, а в гардеробній теж не так просто це зробити — не витягуватимеш із-за пазухи пілотку на очах у фон Бюлова. Та все обійшлося.