Эдуард Ростовцев – «Привид» не може втекти (страница 22)

Ірина невпевнено похитала головою.

— Мені розповідали, що старша першого поверху за гроші переховує дівчат, — сказала вона. — Бере на кухню і дає відлежатись. Це краще, ніш у карантині.

— Скільки треба грошей?

— Багато. П’ятсот марок… Може й більше.

Лежнєв дістав гаманець.

— Візьміть. Тут вісімсот.

— Спасибі, пане обер-лейтенант. Ви, бачу, дуже гарна людина.

— Не такий гарний, як ви думаєте, — всміхнувся Лежнєв.

Він знову подивився на шафу, за якою лежала знівечена дівчина.

— Ось що, Ірино Дмитрівно, — почав він. — Особисто мені нічого од вас не треба. Та може статися, що за годину-півтори до вас принесуть пораненого німецького офіцера, якому треба буде негайно перелити кров. Зумієте це зробити?

— Авжеж. На фронті я не раз переливала кров.

— Та це ще не все. Ви повинні констатувати — чи як це у вас називається, — що в офіцера відкрилася давня, скажімо місячної давності, рана на стегні, навіть якщо побачите, що це не так. Ви зрозуміли мене?

— Хто ви? — самими губами спитала Ірина.

— Обер-лейтенант Рудольф Зінгер, армійська група «Південь», — суворо відповів Лежнєв і додав трохи лагідніше: — Отже, послуга за послугу. Домовились?

— Домовились, — насилу проковтнувши клубок, що застряв у горлі, мовила Ірина. — А що буде потім з тим офіцером?

— То вже не ваш клопіт.

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

Пожежники тільки розводили руками: мовляв, нічого не можемо додати до вже сказаного й написаного. Не подавали надії спочатку й електрики, яких Наталя залучила до повторної експертизи. Та вона не відступала. Не тому, що за її спиною цього разу стояв Лежнєв, — у її суперечки з експертами він не втручався, — просто вона тепер була впевнена, що пожежа в будинку № 47 по вулиці Залісній сталася не внаслідок нещасливого випадку.

— А зумисне можна так зробити?.. — допитувалась вона в електриків. Ті поблажливо всміхалися.

— Чому ж, коротке замикання можна зробити й навмисне, — пояснював статечний інженер-електрик. — Загориться чи не загориться при цьому ізоляція — важко сказати. Це ж справа секунди, а потім полетіли пробки і вже струму немає.

— Ну, а як би ви вирішили таке завдання — зробити пожежу в потрібному місці? — стояла на своєму Наталя.

Експерт стенув плечима.

— Бачте, за двадцять років роботи в електромережах мені якось не спадало на думку щось подібне. Навіть важко збагнути. А втім, якби треба було…

— Уявіть, що це треба зробити, — наполягала Наталя.

— Викликати пожежу, але так, щоб ніхто не збагнув, з чого вона почалася?

— Так.

— Що ж, я, мабуть, поставив би замість пробки товстий дріт або якийсь металевий стержень, а потім зробив би коротке замикання. Мій «запобіжник» витримає високу напругу, яка виникне під час короткого замикання. А от дроти через деякий час розжаряться.

— Отже, виникне пожежа? — спитала Наталя.

— Неодмінно. Я поставив би замість пробки гвіздок. Але на щитку будинку № 47 стояли звичайні запобіжні пробки. Ось погляньте.

Він дістав із портфеля загорнуті в папір оплавлені пробки і подав одну Наталі. Потім узяв цю пробку і почав уважно розглядати.

— Дайте мені плоскогубці або кусачки, — сказав він.

Озброївшись ними, експерт зірвав нижній ковпачок пробки і здивовано крякнув: під ковпаком був металевий стержень — кусок товстого цвяха…

— Треба ж було до такого додуматися! — вигукнув він.

Поза всяким сумнівом, це була удача, перший крок по дорозі до розгадки трагедії. Але дорога ця була надто звивиста і заплутана.

… У Лежнєва Наталя застала майора Винника. Лежнєв показав їй на вільний стілець і кивнув Винникові:

— Розповідайте, Борисе. Леонідовичу. Наталі Сергіївні це теж треба знати.

— Тоді дозвольте коротко поінформувати Наталю Сергіївну про орієнтацію Союзного комітету, — зазираючи в свій записничок, сказав Винник.

Лежнєв знову кивнув. Винник стисло розповів Наталі про повідомлення органів безпеки Німецької Демократичної Республіки.

— Я спинився на тому, — звернувся Винник уже до Лежнєва, — що Ганс Енкель прибув до Риги шістнадцятого червня цього року в складі екіпажу вантажного пароплава «Фройндшафт».

— Так, так, — поквапливо сказав Лежнєв, одриваючись од документів, які він переглядав, поки Винник розповідав Наталі те, що йому було вже відомо. — Я слухаю вас, Борисе Леонідовичу.

— Вранці вісімнадцятого червня Енкель дістав звільнення на берег. Повернувся він на пароплав без запізнення, о двадцять четвертій нуль-нуль. Але як провів у Ризі свій вихідний буфетник Енкель, з’ясувати не пощастило. Встановлено інше: квиток аерофлоту від Одеси до Риги, який знайшли в квартирі Енкеля, він придбав у ризькому аеропорту як зворотний на ім’я якогось Мельникова В. С. Встановлено також, що через півтори години після того, як Енкель зійшов на берег, у ризькому аеропорту Мельников В. С. придбав квиток і вилетів рейсовим літаком на Одесу. Цей квиток було куплено разом із зворотним — тим, який знайшли на квартирі Енкеля.

— Виходить, Енкель під прізвищем Мельникова вісімнадцятого червня побував в Одесі, — зауважила Наталя. — Це ясно. Не збагну тільки, яке відношення має нелегальний вояж Енкеля-Мельникова до наших сосновських справ?

— А ось яке, — сказав Винник, — квиток він придбав до Одеси, але до Одеси не долетів, вийшов із літака раніше.

— У Сосновському? — спитала Наталя.

— Так, у Сосновському. І звідси ж, через шість годин десять хвилин, вилетів у Ригу. Таким чином, Енкель-Мельников перебував у нашому місті вісімнадцятого червня з тринадцятої години двадцять хвилин до дев’ятнадцятої години за московським часом.

— Чому ви так беззастережно ставите знак рівності між Енкелем і Мельниковим? — спитав Лежнєв. — Те, що на квартирі Енкеля знайдено квиток Аерофлоту на прізвище Мельникова, ще нічого не означає. Це міг бути чужий квиток.

— В той день з ризького аеропорту серед інших пасажирів різними рейсами вилетіло чотири Мельникови, — незворушно пояснював Винник. — Троє з них, на відміну від Мельникова-Енкеля, живі й здорові.

— Зрозуміло, — мовила Наталя. — Він придбав квиток до Одеси для того, щоб заплутати слід у ризькому аеропорту, де лишився корінець квитка.

— Але ж і назад він придбав квиток на той самий маршрут, — сказав Лежнєв.

— Тільки для того, щоб у Сосновському видати себе за транзитного пасажира, — сказав Винник.

— Який начебто відстав од літака, що летів з Одеси в Ригу, — мовила Наталя. — Цим маршрутом щодня летить кілька машин. Завбачливий пасажир: транзитників не реєструють.

— Одначе реєструють номери їхніх квитків, — відказав Винник. — А тут сталося ще й так, що в Ригу Енкелю-Мельникову довелося повертатися тим самим літаком, яким він прилетів сюди. Іншого виходу в нього не було: того дня з цього маршруту зняли дві машини. На нього звернула увагу бортпровідниця: не кожного дня трапляються пасажири, які летять вранці туди, а ввечері назад, та ще й химерують з квитками. Бортпровідниця докладно описала прикмети Мельникова. Вони збігаються з прикметами Ганса Енкеля.

— Все зрозуміло, — сказала Наталя.

— За винятком одного, — озвався Лежнєв. — Що привело Енкеля в Сосновське?

— По-моєму, це теж зрозуміло, — заперечила Наталя. — Його викликав «Привид».

— Той самий «Привид», котрий двадцять п’ять років тому покінчив з собою? — усміхнувся Лежнєв. — На таке здатний, либонь, тільки привид.

— А хто ж він був, цей «Привид»? — звернулася Наталя до Винника.

Той глянув чомусь на Лежнєва і тільки після цього сказав:

— Це кличка відомого абверівського агента, який у сорок другому році видав гестапівцям сосновське підпілля. Ще недавно була думка, що влітку сорок третього цей агент, під страхом викриття, покінчив життя самогубством.

— Тепер ця думка похитнулася? — спитала Наталя.

— Не те щоб похитнулась, а потребує деякого уточнення, — відповів за майора Лежнєв.

— Василю Тимофійовичу, — сказала Наталя, помовчавши, — а чи немає зв’язку між візитом Енкеля в Сосновське і тими грошима, які бачив у дружини Іван Гаврилович Щербак?

— Які гроші? — поцікавився Винник.

— За чотири дні до пожежі Щербак бачив у дружини пачку грошей — п’ятсот карбованців, — пояснила Наталя. — Вона сказала чоловікові, що це місцевкомівські. Та, як ми встановили, ніхто не доручав Ганні Щербак грошових операцій.

— Над цим варто подумати, — мовив Лежнєв.