Эдуард Ростовцев – «Привид» не може втекти (страница 2)

Секретар прокуратури Євгенія Наумівна сказала, що передала заяву Дубовому і що той велів запросити Наталю, тільки-но вона прийде.

Дубовий зустрів Наталю вороже — навіть не запропонував сісти. Кілька хвилин він взагалі не помічав її, переглядаючи ранкову пошту. Потім підвів голову, відкинувся на спинку крісла, сказав, повільно розтягуючи слова:

— Два роки тому я зробив помилку, взявши вас на роботу. А мене ж попереджали…

Він замовк, чекав, що вона спитає, про що його попереджали. Проте Наталя не спитала. Знала, що Дубовий мав на увазі її стосунки з Савицьким — стосунки, до яких ні Дубовому, ні будь-кому іншому, крім неї самої і Савицького, не було ніякого діла…

— Мало того, що ви заплутали, замаринували цю просту, елементарну справу, — мовив Дубовий, — ви ще й порушили закон: образили честь і гідність радянської людини.

— Дурниці! — вирвалось у Наталі. — Ніхто не ображав, і якби не ваше втручання, я зуміла б довести…

— Охоче вірю, — перебив її Дубовий. — Ваші методи здобувати докази нерідко дають бажані наслідки. Бажані, а не об’єктивні! На щастя, — Дубовий підвівся і грізно ворухнув бровами, — з цими методами у нас покінчено назавжди!

Наталя хотіла щось сказати, але не змогла — забракло повітря. Рвучко повернувшись, вона вибігла в приймальню.

У себе в кабінеті розплакалась.

Зайшов Кравчук, старший уповноважений карного розшуку, чоловік сажневого зросту, колишній моряк, самбіст і базіка. Наталя одвернулася, щоб він не бачив її заплаканого обличчя. Усівшись навпроти, Кравчук мовчки подав їй пачку «Біломорканалу». Цигарку Наталя взяла машинально і навіть закурила, та, закашлявшись, сердито зиркнула на Кравчука.

— Іду, йду, — підвівся той, але не пішов. — Між іншим, — сказав, — учора мені теж мізки промивали. І, як ти, напевне, догадуєшся, через ту саму справу. Та я, на відміну од деяких нерозумних, заяви своєму начальству не подавав.

— Ще б пак, — посміхнулася Наталя, — ти ж розумака, Володю.

— Давай поговоримо серйозно, — зітхнув Кравчук і знову сів.

— Про статтю в газеті?

— Річ не в статті. Зрештою епізод з Нетребою — випадковість.

— Про що ж тоді говорити?

— А ось про що. Майже місяць ми крутили цю справу…

— Розслідували.

— Гаразд, хай буде розслідували. Але скажи, з якою ще справою ти стільки воловодилася? Не пам’ятаєш? Я теж. Місяць суцільного авралу: огляди, зйомки, допити, експертизи…

— Незаконні обшуки, — в тон йому додала Наталя.

— Між іншим, ми робили це теж не заради свого задоволення. А які наслідки?

— Справу закрили, — неохоче відповіла Наталя.

— Але закрила не ти — Дубовий. Ти не хотіла закривати.

— А ти?

— Все, що залежало від мене, я виконав: розробив усі версії — свої, твої, Дубового. Скажи, що ми, оперативники, прогавили?

— Нетребу!

— Дався тобі цей Нетреба. Якщо вже на те пішло, то Нетреба до цієї історії не має ніякого відношення.

— Виходить, нещасливий випадок? — примружилася Наталя.

Кравчук відповів не одразу. Спершу закурив, спритним щиглем кинув обгорілого сірника в кошик для паперів, пихнув димом.

— Можливо, це й не нещасливий випадок, — нарешті проказав він, не дивлячись на Наталю. — Повторюю, можливо. Об’єктивна істина, як люблять висловлюватися наші вчені колеги, цього разу була обкутала густим туманом, і розсіяти його слідству не пощастило.

— Або, кажучи нормальною мовою, виявилося, що слідчий — нездара, — вставила Наталя.

— Та перестань піднімати шторм у кориті! — схопився на ноги Кравчук. — Подумаєш, одібрали в неї справу! Інший би на твоєму місці за це Дубовому ще й спасибі сказав. Баба з воза… А на статтю в газеті плюнь! Май на увазі, головний редактор сам не радий, що надрукував її. Мені Бадюк, — ти знаєш, він серйозна людина, — розповідав, що вони цю історію більше не ворушитимуть — замнуть для ясності.

— Е ні, — заперечила Наталя. — З мене досить!

Прокурор області Романенко справив на Лежнєва приємне враження: він не питав зайвого, був уважний, навіть люб’язний — прислав на вокзал свою машину, допоміг влаштуватися в готелі; однак перед приїжджим не запобігав, поводився просто, але з гідністю. Коли Лежнєв коротко розповів, чого він приїхав, Романенко задумався.

— Ганна Щербак. Щербак… Знайоме прізвище. Коли, ви кажете, вона померла?

— Якщо вірити даним адресного столу, понад місяць тому.

— Це можна уточнити, — сказав Романенко і взяв телефонний довідник. — Де вона жила?

— На вулиці Залісній.

— Залісна, 47?! — аж підвівся Романенко.

— Так, — здивувався Лежнєв. — Ви знаєте цю адресу?

— Не тільки. Тепер я згадав і про Щербак. Жінка не померла — загинула під час пожежі. Я кілька днів тому переглядав цю справу в зв’язку з конфліктом… відомчого характеру.

— Нещасливий випадок? — перебив його Лежнєв.

— Такого висновку дійшов прокурор району, і я погодився з ним. Хоча були й інші думки.

— Які? — жваво спитав Лежнєв.

— Бачите, спершу цю справу вела слідчий Жовтневої райпрокуратури Супрун. Людина вона тямуща, але дужо захоплюється. Буває надто запальна, вперта, що, зрештою, властиво молодим.

Лежнєв розуміюче кивнув головою.

— Зібрані матеріали, — вів далі Романенко, — давали підстави думати, що пожежа, під час якої загинула Щербак, — наслідок нещасливого випадку. А Супрун вважала, що тут не обійшлося без лихого заміру. Доказів, які б підтверджували цю версію, в неї не було, от вона й спробувала роздобути їх не зовсім законним шляхом.

— Настирлива вона у вас? — запитав Лежнєв.

— Цього їй не позичати, — відповів Романенко.

Різко задзвонив міжміський телефон. Романенко взяв трубку. А Лежнєв, закуривши, підійшов до розчиненого вікна. Будинок обласної прокуратури стояв на пагорбі, що колись називався Петропавлівським. З вікна третього поверху відкривалася панорама міста. Звивиста річка вигадливо петляла поміж новими будинками. Далі починався і зникав за обрієм блакитнуватий Русанівський ліс. За останні двадцять п’ять років ліс відійшов далеко на північний схід, поступившись перед міськими кварталами та заводськими корпусами і оголивши колись приховану в його хащах річку. Ліс і річку Лежнєв упізнав одразу, а от місто впізнати було важко. Прямі широкі вулиці, по яких нескінченним потоком мчали автомобілі, трамваї, тролейбуси; високі світлі будинки; зелені сквери з галявинками дитячих майданчиків; велетенська чаша стадіону і націлена в небо ажурна вежа телецентру… Тільки в районі Старого ринку, наче злякавшись розпростертих будівельних кранів, полохливо притискалися один до одного непривітні старі товстостінні будинки.

Потім Лежнєв побачив двоповерховий особняк з балконом, обвитим плющем. Це було так несподівано, що він навіть здригнувся. Особняк був наполовину закритий новим готелем. Довкруж нього не було вже чавунної огорожі. І все одно Лежнєв упізнав цей особняк…

— Ну, як вам наше місто? — спитав Романенко, закінчивши телефонну розмову.

— Гарне місто: зелене, життєрадісне, — озвався Лежнєв.

— Звісно, це не Москва, — всміхнувся Романенко, — але місто справді непогане. Центральні вулиці по-столичному широкі. Он, подивіться, які хмарочоси. А в січні сорок четвертого, коли ми сюди ввійшли, лежали самі руїни. Всього кілька будинків уціліло. Правда, кажуть, що до війни місто було невелике.

— Але й не маленьке, — відказав Лежнєв.

— Ви бували тут до війни?

— У сорок третьому.

Романенко здивовано звів брови.

— Але ж у сорок третьому тут були гітлерівці.

— Так, — знову шукаючи очима особняк із балконом, кивнув головою Лежнєв, — тоді тут були гітлерівці.

Він одійшов од вікна, погасив у попільничці сигарету.

— Я хотів би повернутися до розмови про слідчого Супрун.

— Розмова для мене, як прокурора області, малоприємна, — всміхнувся Романенко. — Тим більше, що її вже перенесено на сторінки місцевої газети.

— Навіть так?

— Ось, можете почитати.