Эдуард Ростовцев – «Привид» не може втекти (страница 15)
Кулінич аж присвиснув:
— Так це він — Другий?
— Те, що він Другий, не так уже й важливо, — усміхнувся Лежнєв. — А от який «Привид» у вас тут бродить, я б хотів знати.
— У нас? — перепитав Кулінич. — Ти маєш на увазі Сосновське?
Розмовляли вони довго. Черговий двічі приносив каву, а потім натякнув, що вже, либонь, не вадило б і повечеряти. Та Кулінич одмахнувся — не до вечері, мовляв. Пробило восьму годину, коли вони разом підвелись.
— Словом, — сказав Кулінич, — через два, щонайбільше три дні матимеш довідку. А з Бадюком не зв’язуйся. Журналісти є журналісти. Мені він нещодавно теж голову морочив.
— Негарно вийде. Ми ж з ним домовилися.
— Ну, як хочеш. Тепер про дійову допомогу. Можу тобі слідчого дати.
— Краще толкового оперативника. Мені сподобався Винник. А слідчий у мене вже є.
— Чи не Супрун?
— Вона.
— Кгм… — Кулінич знову пригладив волосся.
— Чого кгмукаєш?.. — поцікавився Лежнєв. — Вважаєш, що то не жіноча справа?
— Ні, чого ж, я за рівноправність, — серйозно сказав Кулінич. — Але Супрун я не вводив би в слідчо-оперативну бригаду по цій справі.
— Чого?
— Поводиться вона в побуті нескромно.
— Конкретно, — насупився Лежнєв. Про Супрун у нього вже склалася певна думка, і слова Кулінича насторожили.
— Можна й конкретніше. Супрун, ще будучи студенткою, злигалася з одним лікарем, людиною мало не вдвічі старшою за неї. Стосунки їхні не узаконені, та це мало бентежить обох.
— У вас є навіть такі дані? — здивувався Лежнєв.
— Не у «вас», а в мене, — насупився Кулінич. — У мене, як у члена бюро обкому партії. Та навіть як член бюро обкому партії я не став би займатися твоєю Супрун — занадто багато честі! Заради її кавалера зайнявся — у мене з ним особливі стосунки.
— Гарні чи погані?
— Були гарні. А після того як я почав розбирати ці кляузи — його ж, дурня, хотів уберегти від неприємностей, — стали погані. Ледве вітається.
— Які кляузи? — спитав Лежнєв.
— Першу його дружина написала. Колишня. Другу — сусіди. І в обох одне й те саме: сина не виховує, влаштовує гульбиська, водить до себе жінок і таке інше. В обох листах ішлося про Супрун… Її я не викликав — не люблю на такі теми з жінками розмовляти. Балакав з ним, думав — зрозуміє, послухає старшого.
— І що ж він?
. — Порушення правил соцспівжиття заперечував, сина обіцяв забрати до себе, а щодо Супрун сказав: це, мовляв, не моє діло.
— А може й справді не твоє діло, Сергію Захаровичу?
— Не розумію.
— Стосунки між чоловіком і жінкою іноді настільки складні і делікатні, що розібратися в них можуть тільки двоє: він і вона. І немає у нас із тобою права отак самочинно лізти в душі, та ще й пояснення від них на казенному папері вимагати. — Лежнєв заходив по кімнаті. — Ось ти згадав, що Супрун була ще студенткою, коли зустрілася з цією людиною. Відтоді минуло щонайменше три роки.
— Та ні, більше.
— І вона весь цей час…
— Зустрічається, буває в нього, живе з ним — назви це як хочеш.
— Є таке слово — любов, може, чув?
— Ну, знаєш!.. — спалахнув Кулінич. — Якщо люблять — женяться.
— Що, така директива є? — примружився Лежнєв.
— Ти, Василю Тимофійовичу, дурня з мене не роби, — почервонів Кулінич. — Є певні норми соціалістичної моралі, і люди, які стоять на сторожі нашого закону, повинні дотримуватись їх у першу чергу. Ми на виду у всіх!
Лежнєв здивовано поглянув на нього.
— Теза правильна, не заперечую. Та чи не надто швидко ти звинуватив Супрун в аморальності, Сергію Захаровичу?
— Я її поки що ні в чому не звинувачую, — трохи збавив тон Кулінич. — Але тебе я повинен був поінформувати про це.
— Спасибі.
— Зажди, вислухай до кінця, бо ти нені слова не даєш сказати.
— Слухаю.
— Людина, з якою Супрун близька, — обласний судово-медичний експерт.
— Савицький?
— Уже познайомився?
— Ще ні, але його висновок у справі бачив. До речі, чи не родич він Савицькому-Бородатому?
— Син Бородатого від першого шлюбу.
— Стривай, стривай, чи не той це хлопчина, який у Бородатого ад’ютантом був? Сивий хлопець. Йому тоді років п’ятнадцять було.
— Той самий.
— Цікавий збіг, — Лежнєв потягнувся до цигарки. — Дуже цікаво.
Він підійшов до вікна, підняв штору. На вулиці було вже темно. На видноколі, віщуючи грозу, грали сполохи. Минуло, мабуть, хвилин п’ять, поки Лежнєв повернувся до столу, погасив сигарету.
— Не поспішатимемо з висновками, — нарешті мовив він. — Поспішати в такій справі, ти сам розумієш, не можна. Але й гав ловити ми з тобою, Сергію Захаровичу, не маємо права.
— Не маємо, — погодився Кулінич.
— А Супрун я все-таки в бригаді залишу. І не тільки через те, що вона здібний слідчий. Є в неї щось таке, чому я навіть назви не підберу. Непримиренність до неправди, чи що…
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
Оскар опритомнів, коли старанно поголений і причесаний Лежнєв надівав новенький мундир обер-лейтенанта, а Ял Манукайтіс порпався в речовому мішку, викладаючи на напівзотлілий сундук то офіцерський ремінь з кобурою, то картуза з високим наголовком, то шкіряні тоненькі рукавички. З темряви підвалу виринув Терьохін. Його куртка була вкрита червоно-білою пилюкою. В руці він тримав уламок тесака.
— Все гаразд, — сказав Лежнєву. — Отвір метрів півтора, можна пройти вільно. З того боку стоять якісь ящики. Порожні. Я їх поки що не чіпав.
— Нащо ви це робите? — спитав Оскар.
Лежнєв натягнув високі чоботи, підійшов до нього.
— Як ви себе почуваєте?
— Терпіти можна, — сказав Оскар, але по голосу, ослаблому і тремтячому, Лежнєв зрозумів, що йому зле. Пов’язка була волога, проте рана не кровила, як раніше. Та варто було Оскарові зробити необережний рух, і кровотеча могла початися знову.
— Нащо ви розібрали перегородку?
— Хочу навідатися в замок, — якомога безпечніше сказав Лежнєв. — Там сьогодні великий прийом і навряд чи дирекція заперечуватиме проти візиту ще одного обер-лейтенанта.
— Це ризиковано.
— Так треба.