Эдуард Ростовцев – Приватне доручення (страница 37)

Двічі приходив до цих людей Ягвіц. І обидва рази за тим, щоб помститися їм, зломити, знищити. І обидва рази втікав, рятуючи своє, потрібне, мабуть, лише йому життя. Ці люди ненавидять його, напевно, не менше, ніж він їх. Ненависть їхня сильніша. Це він розуміє. їх багато, і вони знають, що будуть робити завтра. І тому він втретє втікає від них.

Ягвіц заскреготів зубами.

Може, вперше за довгі роки відчув страх. Це не був страх перед якоюсь реальною небезпекою— хто міг пізнати його в оцій вечірній штовханині І Це був страх від усвідомлення того, що він позбавлений можливості розчинитися в ній. Він тікав від цих людей.

Вночі сіл на московський поїзд. Розрахунок був простий і надійний. Його продовжують шукати там, на західному кордоні? Безумовної Приймуть всі заходи, щоб він не зміг перейти його. Влаштують засідки, посилять секрети. Але навіщо втікати через ті ж двері, в які проник сюди. Поїде у Вірменію. Він не може терпіти Туреччини, брудні квартали її міст з вонючими харчевнями і жирними мордами духанщиків у фесках, мідні кофейники на підносах, що позеленіли від окису. Але там він зв'яжеться з Улласом по телефону. Швидше б!

Ліг на верхню полицю і спробував заснути. Але сон не приходив, а навколо сопіли сусіди.

Минуло майже десять годин з моменту загибелі делегації. Він крутився серед людей там, в місті і на вокзалі, прислухався до їх розмов, не пропускав і фрази в останніх вістях, що їх передавали годину двадцять хвилин тому. Але про катастрофу, що сталася, ніхто й не заїкнувся. Хоча навряд чи тут будуть розголошувати про такий величезний скандал.

Прокинувся Ягвіц опівдні. Виглянув у вікно і побачив, що поїзд стоїть на великій станції, перон всіяний лотками й візками, а продавщиці в білих халатах біля них. Ягвіц зодягнувся і вийшов. В залі для пасажирів він купив варене курча, дві булки і баночку ікри, Потупцявши біля книжкового кіоска, пішов на перон.

Тут було вже тихо, метушня вляглася: ті, що прибули, і ті, що зустрічали, розійшлися. Великий сріблястий репродуктор передавав якусь симфонію. Коли завмирали її останні акорди, Ягвіц кінчав читати біля газетної вітрини фейлетон. Раптом до його свідомості долинули слова диктора: «… На Внуківському аеродромі делегацію зустрічали також представники радянської та іноземної преси». Ягвіц здригнувся. А диктор продовжував розповідати про зустріч делегації в Москві, передав текст заяви глави делегації.

До вагона Ягвіц зайшов наче п'яний. Молода жінка, сусідка по купе, подивившись на нього, співчутливо запитала:

— Що з вами? Ви захворіли?

— Ні, ні Нічого… Трохи голова… — в'яло сказав він і повільно опустився на полицю. Його морозило. «Що ж могло статися?» Почав відновлювати в пам'яті все, до дрібниць — жести, слова, але ніщо не насторожувало його, не викликало сумнівів. «Може, в самій міні був дефект? Відмовила. Треба заспокоїтись і вирішити, що ж робити далі».

Ослаблений, ліг і зігнув ноги в колінах. Довго крутився і нарешті заснув, весь час здригаючись.

Прокинувся несподівано. Неясна тривожна думка, що промайнула в сонному мозкові, примусила його схопитися з полиці. В купе панувала напівтемрява. Тьмяне синє світло нічної лампи ледь освітлювало предмети. Спокійне дихання супутників і двері купе, зачинені на внутрішню заскочку, не заспокоїли його. Ягвіц обережно взяв черевики і тихо вийшов у вузенький коридор, І відразу йому здалося, що за склом дверей, які вели в тамбур, швидко промайнув силует. Клацнувши в кишені запобіжником і не здіймаючи пальця з спускового гачка пістолета, Ягвіц пішов у тамбур. Як не дивно, Ягвіц раптом заспокоївся. Він боявся лише одного: невідання — цього жахливого Для розвідника почуття, коли інстинкт попереджує про небезпеку, а очі не бачать її. Він готовий був зустрітися віч-на-віч з п'ятьма, десятьма, дюжиною переслідувачів, стріляти, битись, боротись і або прорватись, або загинути; але головне — бачити небезпеку, відчути її реальні форми, а не метатися в порожнечі. Зараз майже не мав сумніву, що за ним стежать.

Різким поштовхом відчинив двері в тамбур. Нікого. Ягвіц рвонув двері в сусідній вагон. Замкнені. Мороз пробіг по тілу. Треба щось робити. Але що? Втікати! Але від кого? За дверима хтось незлостиво чортихнувся, потім голосно позіхнув. Заскрипіли петлі, і з сигнальним ліхтарем у руках в тамбур вийшов заспаний провідник.

— Не спиться? — запитав він ліниво у Ягвіца. — Зараз двадцятихвилинна зупинка. Можете прогулятись. — Подивився у очі Ягвіца і тому здалося, що в погляді провідника приховане глузування. — Дозвольте, — провідник, лагідно відсторонивши Ягвіца, відкрив бокові двері. В тамбур ввірвався свіжий вітер.

Ягвіц дивився на широку спину провідника, і йому здавалося, що вона напружена, що кожен мускул її тремтить в чеканні удару. Була хвилина, коли Ягвіц уже хотів ударити провідника ручкою пістолета, але вогні станції, а особливо поза провідника, що раптом стала лінива та безпечна, утримали його руку.

Зійшовши на зупинці, Ягвіц став повагом гуляти безлюдним нічним пероном. Потім спритно вскочив у пригородній поїзд, що рушив з другої колії. З підніжки уважно оглянувся. Нікого. Швидкий поїзд, що ним він приїхав сюди, ще стояв на першій колії.

І раптом Ягвіц побачив, як в одному з суцільнометалевих вагонів до вікна метнулася людина, притисла своє обличчя до скла і стала уважно вдивлятися в темряву, розріджену світлом станційних ліхтарів. Людина вертіла головою на всі боки. І Ягвіц здригнувся, впізнавши її: синюваті плями від пороху спотворили її молоде обличчя. І пригадався Вишгород, лазня, мокрий передбанник, брезклі ноги Нікольського, що ними він йшов по вогкій доріжці, а поруч — хлопець з цими синіми відзнаками на обличчі й руках.

Поїзд, набираючи швидкість, пірнув в темряву гаю, що з обох сторін оточив залізницю. Між деревами мигнули й згасли вогні станції.

Пересівши ще в два поїзди, Ягвіц посеред дня приїхав в Москву.

В Москві прямо з Київського вокзалу він поїхав у «Мосторг», купив костюм, сірий пильник, черевики і шляпу. Ввечері Ягвіц виїхав на Ростов. Години через три, вийшов в тамбур, відчинив двері і пожбурив у темряву ночі, що її з гуркотом розсікав поїзд, згорток з старим одягом.

В багатолюдній метушливій Москві він трохи заспокоївся. Біс з нею, з цією делегацією! Треба вискочити звідси, а там він поверне Улласу до останньої копійки всі гроші, що їх той перерахував на рахунок Павла Савура, і нагадає генералові слова його співвітчизників: «Краще один раз бути боягузом, ніж назавжди — покійником». Тим більше, що він, Ягвіц, зовсім не був боягузом і весь час рискував. Так що він міг би і не повертати гроші. Але навіщо себе вв'язувати ними?

Як він не намагався заспокоїти себе думкою, що міна просто не вибухнула, відчуття страху постійно терзало його мозок. Інстинктом розвідника Ягвіц відчував, що зіпсована міна — не може поясняти невдачу, але нічого іншого придумати не міг, хоча й розумів, що його вистежили. Але коли?.. В Ростові зійшов з поїзда і об'їхав все місто, пересідаючи на тролейбуси, трамваї, таксі Він навіть виїхав у таксі за місто. Щоб переконатися, що за ним не стежать, зупинив за поворотом, що огинав гайок, машину і пройшовся назад, стискаючи в кишені пістолет. Шосе було порожне. Друзі закинули б йому, що це старий прийом, але Ягвіц ніколи його не цурався. Машиною він доїхав до Новочеркаська, а звідти приміським поїздом повернувся в Ростов» але на цьому не заспокоївся. Від Ростова на Керч Ягвіц поплив пароплавом, добрався до Ялти і пересів на «Грузію». В третьому класі плив аж до Сухумі і там під виглядом відпочиваючого без путівки, «дикуном», як тут говорили, найняв кімнату і прожив кілька днів.

Південне сонце, безтурботний вигляд пляжів, ласкаве тихе море повернули втрачене було відчуття спокою. Крім того, вирушаючи щоденно в далекі прогулянки в гори, він остаточно переконався, то за ним не стежать. Ним уже оволоділа єдина думка: добратися до Вірменії, знайти там резидента і за його допомогою перейти кордон в Туреччину. Одного разу, лежачи на гарячому давші, він подумав про те, що вибратись з цієї країни важче, ніж потрапити до неї, якщо, звичайно, потрапляєш таким шляхом, як він. Нового в цьому нічого не було, він завжди це знав. Але зараз, дивлячись на горизонт, за яким, наче опускаючись в густосинє море, зникали хмари, особливо гостро відчув цю добре засвоєну істину. Хмари були, мабуть, десь там, вже по той бік невидимого бар'єра, що за нього він прагнув перебратися. Ці хмари ввесь день стояли перед його очима. Увечері Ягвіц виїхав у Тбілісі Переночувавши на вокзалі, сів на поїзд, що йшов у Ленінакан. Звідси треба було їхати по шосе, що петляло поміж скелястими вершинами і бездонними прірвами. Починалася високогірна частина шляху. Химерно зламане гірське пасмо тяглося на багато кілометрів. Хребет його, вкритий вічними снігами, був своєрідним геологічним мостом, що з'єднував Грузію та Вірменію. Але міст цей був доступний лише диким козам та рідше — альпіністам.

Нарешті, втомившись від дороги, що без кінця петляла, Ягвіц зліз з вантажної машини і розплатився з відчайдушним водієм. Метрів за сто від шосе, в вузькій ущелині, як на макеті, до скель тулилося невелике містечко Лцен. Від нього, якщо йти в оці дикі, прямовисні гори, за 18 кілометрів кордон з Туреччиною. Він пролягає десь там, на височині 3.000 метрів, за сніговим гребенем. Але зараз Ягвіца цікавить це невелике містечко з плескатими дахами, де поруч з зеленою піною пишних садів росте чахлі арча — деревоподібний яловець.