Эдуард Ростовцев – Приватне доручення (страница 10)
«Заколе! Кінець!» блискавкою промайнула думка. Стиснувшись, як пружина, він кинувся назустріч ворогові, але «Вітер» зник…
Машину труснуло на повороті, Карпенка хитнуло на лейтенанта.
— Ну і дорога!
— Горе — не дорога! Голови двох сільрад сперечаються, кому з них ремонтувати, та ніяк до згоди не дійдуть.
— А нам страждати, — посміхнувся Карпенко і ледве не прикусив язика: машина вистрибнула з вибоїни і з гуркотом вскочила в іншу.
«25 КАРБОВАНЦІВ»
Залишивши «газик»«біля сільради, лейтенант пішов до будинку Яреми. Карпенко вийшов з машини і присів на свіжу траву, покутуючи зірвану стеблину. Село давно проснулося. Пройшла череда. З-за рогу вийшли жінки з сапками. Їх наздогнав на велосипеді якийсь сердитий дядько в солом'яному капелюсі і став підганяти. Карпенко поглянув на годинника: було пів на сьому. Нарешті, прийшов лейтенант. Він повідомив, що дружина Яреми вже передала 25 карбованців своїй далекій родичці Марині Кравчук — Кравчисі. Дружина лісника дещо розповіла про свого чоловіка, але, мабуть, знала вона дуже небагато, Кравчук живе з дочкою біля правління колгоспу.
До неї Карпенко пішов сам. Двері йому відчинила висока дівчина, з відкритими засмаглими руками і смішливими сміливими очима.
— Добридень, — вклонився Ігор.
— І вам добридень! — весело відповіла дівчина.
— Мені б… — почав Карпенко.
— Квасу? Є з хліба. На похмілля якраз.
— Ні, дорога, — посміхнувся Ігор, мимоволі впадаючи в жартівливий тон.
— Дорога, та не ваша.
— А ось візьму та й украду тебе!
— В нас злодіїв судять!
Йдучи до Кравчихи, Карпенко аж ніяк не розраховував на таку веселу розмову. Йому здавалося потішним несподіване знайомство з оцією смаглявою дівчиною, і коли б не справи, з приводу яких він постукав в оці пофарбовані суриком двері, Ігор охоче поговорив би з нею годину-другу. Але діло є ділом.
— Так що ж вам треба?
— Мені потрібна Марина Кравчук, — сказав Карпенко і вже серйозно подивився на дівчину.
— А її немає вдома. Може, поїхала в райцентр на базар. Сьогодні ж базарний день.
— А коли повернеться?
— Коли їй заманеться! Вона ж в мене, як молодий місяць. Скрізь побуває, все узнає.
— Ти що ж з такою неповагою про матір говориш? Адже рідна вона тобі.
Дівчина лише здвигнула плечем. Очі її враз посуворішали, а повні вуста склалися в ледь помітну зневажливу посмішку.
«Не в ладах ти, видно, з матір'ю своєю», подумав Ігор. Він і сам не знав чому, але ця думка втішила його.
Присівши на ґанок, Карпенко дістав цигарку, але так і не закурив. Дочка Кравчихи сіла поруч і, дивлячись прямо перед собою кудись через дорогу, суворо промовила:
— Буває, що гірша мачухи…
А що Карпенко мовчав, лише подивився на неї теплим, співчутливим поглядом, вона продовжувала, вже не соромлячись оцього приємного сіроокого хлопця.
Три роки тому мати вигнала її з дому за те, що подала заяву до комсомолу. А коли дізналася, що дочка добре заробила протягом року в колгоспі, забрала додому. Та вже видно, що їм не жити разом, Мати тільки й знає, що пропадає на базарах, продає, перекуповує і знову продає, а працювати в колгоспі не хоче. Стид-срам! Все село на неї пальцями тикає… А він хто і навіщо йому Марина Кравчук? Не з райфінвідділу? Ні? А-а, уповноважений по заготівлях. Новий чи що? — вона його вперше бачить. Ну, пробачайте, а їй вже на роботу час, он дівчата з її ланки пішли. Мати ж, мабуть, буде аж надвечір.
І дівчина побігла слідом за подругами. На розі вона зупинилася, пустотливо гукнула, що ввечері теж буде дома, і розсміялася. Ігор посміхнувся, махнув їй рукою і пішов геть. Але час від часу повертав голову в той бік, де лунав низький грудний голос його нової знайомою Голоси затихли, Карпенко повернув за ріг і пішов швидше.
Треба було поспішати: Марина Кравчук встигла одержати 25 карбованців і поїхала в Стопачї. Ігор вийшов на дорогу і побачив «газик». Сівши поруч з водієм, Карпенко, нарешті, закурив. На задньому сидінні вмостився дільничний міліціонер, що його, за вказівкою Ігоря, захопив лейтенант «на всякий випадок». Вируливши за село, машина, брязкаючи на вибоїнах ключами, що валялися в ногах водія, зникла в густій куряві путівця.
За кілька хвилин доїхали до роздоріжжя, де стояв стовп з покажчиком: ліворуч вело шосе на Стопачі, Машина повернула ліворуч. За широкою смугою перестиглого жита, що шелестіло під вітром, виднівся залізничний насип, а за ним — станція Стопачі.
Попереду, в бік переїзду, повільно їхала колона автомашин з дошками на прицепах, а біля самого переїзду вже стояло кілька возів з макухою.
— Давай в обгін, — запропонував Карпенко.
— Тут не можна, — заперечив шофер. — Все рівно шлагбаум перекритий.
Біля шлагбаума зібралися водії, їздові і кілька пасажирів, що їхали на «попутних».
— Надовго цей перекур, товариші? — гукнув Карпенко, не вилізаючи з машини.
— Доки курива вистачить, — відізвався хтось.
— Ти он у кого запитай, — один з водіїв кивнув в бік чоловіка в формі воєнізованої охоронім — вохрівця, як їх тут називають, що зупинився прикурювати у їздового.
Вохрівець підійшов до шоферів.
— Ставте по сто грамів, хлопці, — пожартував він. — Піду до будочника, слово замовлю, щоб сперщу нас пропустив, а потім уже поїзд.
— Ти тільки з мене не бери, я сам добрий пияр, — сміючись, підморгнув йому один з водіїв.
— Він, браття, в спромозі і поїзд втримати, доки ми через рейки проскакувати будемо, — кивнув їздовий на вохрівця.
Карпенко не бачив тих, що розмовляли: їх не видно було за кузовом вантажної машини.
Нарешті шлагбаум піднявся, і шофери розійшлися до машин. Ляснули батоги їздових, загурчали мотори — колона машин і возів потягнулася через переїзд у вузьку вуличку, що нею починалися Стопачі.
До чергового по станції Стопачі підійшов плечистий вохрівець з невеликим потертим чемоданчиком.
— Товаришу черговий, я з пожежної частини ВОХРу. Біля вхідного семафора з боку 17-го роз'їзду полотна накидано сухе сіно. Ви що, від пожежі застраховані, чи що? В такі гарячі дні сіно легко може загорітись.
Черговий байдуже здвигнув плечима.
— А я тут причому? Звертайтесь до шляхового майстра — Коломийчука. Це його справа.
— А де він, цей Коломійцев? — запитав вохрівець.
— Не Коломійцев, а Коломийчук, — поправив його черговий. — Він за товарною конторою. Метрів п'ятсот звідси.
— Та он він іде! — втрутився в їхню розмову якийсь залізничник.
Залізницею, вимахуючи молоточками з довгими ручками, йшло двоє. Вохрівець насунув на лоба картуза і пішов їм назустріч.
— Хто з вас Коломійцев?
Кремезний залізничник у вицвілому картузі глянув з-під брів на вохрівця:
— Я Коломийчук.
Вохрівець довго і суворо почав вичитувати йому про сіно на 17-му роз'їзді. Другий залізничник, потупцявши на місці, вирішив, що розмова з пожежником триватиме довго.
— Так я піду, Степане Федоровичу. — І покрокував з шпали на шпалу, звично постукуючи своїм довгим молоточком по рейках.
Коли вони залишилися удвох, вохрівець сказав:
— Я привіз вам привіт з Ужгорода від Людмили Оникіївни.
Залізничник здивовано звів плечі:
— Щось не знаю такої.
Вохрівець не звернув на це уваги.
— Ходімо до вас у контору. Я мушу заактувати пожежно-небезпечний стан на перегоні.
В конторі нікого не було. Пожежник не поспішаючи замкнув двері на ключ. Коломийчук став біля стіни, глибоко засунув руки в кишені.