Эдгар Берроуз – Тарзан та його звірі. Тарзанів син (страница 78)

Але вона простягла руку і лагідно зупинила його, наче бажала сказати: «Ще ні». Що вона хотіла сказати, дівчина й сама До ладу не знала. Вона гадала, що любить його, певна річ, але їй не спадало на думку, що любов до англійця — то несправедливість щодо Корака, бо їй здавалося, що Корака вона любила, як брата. Доки вони так розмовляли, лемент у селищі подужчав.

— Вони вбили його? — прошепотіла Меріем.

Ці слова нагадали Бейнсові, задля чого вони залишаються в селищі.

— Побудьте тут! — сказав він. — Я піду подивлюся. Якщо він мертвий, ми вже нічим йому не допоможемо. Якщо, він живий, то я зроблю все можливе, щоб звільнити його.

— Ми підемо разом! — відказала Меріем. — Ходімо!

І вона повела його назад до намету, де востаннє бачила Корака. Їм часто доводилося припадати до землі, ховатися в тінях шатер і хатин, бо довкола гасали люди й усе селище збудилося. До намету Алі бен Кадіна повертатись довелося значно довше, ніж було бігти від нього до загорожі. Вони обережно підкралися до діри, прорізаної ножем Корака в задній стінці. Меріем зазирнула всередину — в задній, відгородженій частині нікого не було. Вона пролізла в шатро, Бейнс — за нею, потім вони тихо розсу: нули запону, що поділяла на дві частини шатро. Меріем зазирнула й туди — також порожньо. Підійшла до входу в шатро, зазирнула. Зляканий вигук зірвався з її вуст. Бейнс визирнув з-за неї і також скрикнув, але від гніву. За сотню метрів від них до стовпа був прив’язаний Корак — вогнище вже палало під йим. Англієць відштовхнув Меріем і кинувся до страдника. Він не замислювався, чи дасть собі раду з такою кількістю чорношкірих. І арабів. Саме в ту мить Тантор розвалив загорожу й пішов у наступ. Юрба так чкурнула від розлюченого звіра, що навіть захопила з собою Бейнса. За хвилину все скінчилося, слон зник із своєю здобиччю, але гармидер у селищі тривав. Чоловіки, жінки й діти, не тямлячи себе, шукали, де б сховатися. Гавкотом заходилися собаки, іржали коні, ревли верблюди і осли, налякані голосом слона, і рвалися з припон. Понад десяток тварин порвали пута і шалено гасали селищем. Бейнсові раптово спало на думку, як урятуватися. Він озирнувся в пошуках Меріем, але та вже була поруч.

— Коні! — вигукнув він. — Треба двох спіймати!

Меріем, захоплена цією ідеєю, повела його в далекий кінець селища, до конов’язі.

— Відв’яжіть двох, — сказала вона, — проведіть за хатини, де темніше. Я знаю, де зберігаються сідла. Я принесу їх та зброю.

І перш ніж він устиг зупинити її, дгвчина зникла.

Бейнс швидко відв’язав двійко схарапуджених коней і повів їх туди, куди радила Меріем. Хвилини чекання здавались годинами. Нарешті дівчина принесла двоє сідел. Вони швидко осідлали коней. При світлі лиховісного вогнища було видно, що араби й чорношкірі потроху вертаються до тями. Чоловіки ловили коней, і двоє чи троє вже вели спійманих туди, де Меріем і Бейнс саме поквапливо сідлали своїх.

Дівчина перша скочила в сідло.

— Швидше! — прошепотіла вона. — Треба тікати. Ну бо туди, де Тантор проламав загорожу. — І коли побачила, що Бейнс уже сідає в сідло, відпустила вуздечку.

Збуджена тварина рвонулася вперед. Меріем обрала найкоротший шлях — навпростець через селище. Бейнс на повній швидкості мчав назирці. Їхня втеча була така раптова й несподівана, що вони вже промчали половину відстані, доки ошелешені мешканці селища втямили, що відбувається. Араби врешті впізнали їх, зчинили галас і схопилися за гвинтівки. Потім пролунав залп, але під тріскотіння мушкетів Меріем з Бейнсом пролетіли верхи крізь пролом у загорожі й погнали добре втоптаною дорогою на північ.

А що ж Корак?

Тантор заніс його глибоко в джунглі і ніс, аж доки далеко позаду завмерли звуки, що долинали з селища. Аж тоді він поставив свою коштовну ношу на землю: Корак спробував розв’язатися, але навіть його сили. бракувало, щоб розірвати численні міцні мотузки. Так він лежав, спочиваючи, знову й знову намагаючись звільнитись, а тим часом слон вартував його, і жоден лісовий звір не наважувався наблизитись, щоб не наразитися на неминучу смерть.

Світало, а Корак залишався зв’язаний. Він починав думати, що доведеться тут померти від голоду й спраги, бо Тантор, звичайно, розв’язати його не зможе.

Тим часом Бейнс і Меріем цілу ніч мчали на північ понад річкою. Дівчина запевняла Бейнса, що Корак буде з Тантором в цілковитій безпеці. Їй і на думку не спало, що мавполюд не зможе розірвати пута. Бейнс дістав кульове поранення від арабів, і дівчина наполягала, щоб вони їхали до будинку Бвани, де ним належно заопікуються.

— А потім, — сказала вона, — я з Бваною вирушу на пошуки Корака, він знайдеться і житиме з нами.

Вони гналися всю ніч і на світанку зустріли загін, який швидко посувався на південь. То був Бвана і його чорношкірі воїни. Уздрівши Бейнса, англієць грізно насупився, але терпляче вислухав розповідь Меріем, тамуючи гнів у грудях. Коли вона скінчила мову, він, здавалося, забув про Бейнса. Його думки захопило щось зовсім інше.

— Ти кажеш, що знайшла Корака? — спитав він. — І ти його бачила?

— Так, — відповіла Меріем, — так само виразно, як тебе. І прошу тебе, Бвано, допоможи мені знову його знайти.

— А ви його бачили? — повернувся він до пана Морісона.

— Так, пане, — відповів Бейнс, — дуже добре.

— Який він на вигляд! — допитувався Бвана. — Скільки йому приблизно років, на вашу думку?

— Схожий на англійця, приблизно мого віку, — відповів Бейнс, — може, трохи старший. Він досконало збудований і дуже засмаглий.

— Чи ви завважили, якого кольору у нього очі й чуб? — збуджено і швидко запитав Бвана.

Відповіла на його запитання Меріем.

— У Корака чуб чорний, а очі сірі, — сказала вона.

Бвана повернувся до провідника.

— Заберіть панну Меріем та пана Бейнса додому, — сказав він. — Я іду в джунглі.

— Дозволь мені піти з тобою, Бвано, — заплакала Меріем. — Ти ж ідеш шукати Корака. Візьми й мене!

Бвана сумно, але твердо сказав, обертаючись до дівчини:

— Твоє місце поруч з чоловіком, якого ти любиш.

На цьому він доручив провідникові свого огиря і наказав повертатися цодому. Меріем повільно сіла на стомленого арабського коня, на якому їхала від шейхового селища. У Бейнса почалася гарячка, і він знепритомнів. Його поклали на ноші, й маленький загін повільно рушив уздовж річки.

Бвана стояв, доки вони зникли з очей. Меріем жодного разу не озирнулася. Вона їхала похнюплена і зсутулена. Бвана зітхнув. Він любив цю маленьку арабську дівчинку, як рідну доньку. Бейнс спокутував свою провину, і схоже було, що, попри всі обставини, він гідний руки Меріем. Бвана повільно підійшов до ближчого дерева. Потім схопився за нижню гілку і з котячою спритністю виліз на дерево. Так він дістався верховіття й почав роздягатися. З дорожньої торби дістав довгий клапоть замші, скручнуе кільцями мотузку й довгий гострий ніж. Замшу обмотав довкола поперека, аркан перекинув через плече, а ножа заткнув за пояс.

Він випростався, підвів голову, випнув груди, й на його вустах майнула усмішка. Ніздрі його напружилися — він відчув дух джунглів. Сірі очі заблищали. Він стрибнув на нижню гілку й пішов поміж деревами на південний схід, якомога далі від річки. Ішов він швидко, зупиняючись, лише щоб видати пронизливий поклик і прислухатись.

Минуло кілька годин мандрівки, коли глибоко в джунглях, трохи ліворуч, на його поклик відповів великий мавпич. Чоловік здригнувся і схвильовано поглянув у той бік, звідки долинув звук, потім знову видав свій поклик і рушив у напрямку почутої відповіді.

Корак, остаточно усвідомивши, що, лишаючись на місці, чекаючи допомоги невідомо звідки, він просто загине, звернувся до Тантора чудернацькою мовою диких звірів. Він наказав слонові знову підняти його і нести на північний схід. Свого часу Корак бачив там і білих, і чорношкірих. Якщо надибають чорношкірого, то він накаже Танторові схопити його, а потім звелить бранцеві відв’язати себе від стовпа. В кожному разі, це краще, ніж чекати смерті, лежачи отак у джунглях. Тантор ніс його лісом, і Корак намагався вигуками привернути увагу когось із Акутових одноплемінців, які часто блукали в цих краях. Можливо, Акутові вдасться звільнити його від мотузів, — адже трапилося таке кілька років тому, коли Корака зв’язав росіянин. Акут врешті почув його поклик на півдні і помчав на допомогу. Та був іще один, хто чув це.

Після того як Бвана відіслав свій загін додому, Меріем якийсь час їхала похнюплена. Хто знає, які думки тривожили її чутливу душу? Аж ось дівчина зважилася. Удаючись до провідника, що їхав поряд, вона сказала:

— Я повертаюся до Бвани.

Чорношкірий похитав головою.

— Ні! — категорично заперечив він. — Бвана сказав, щоб я відвіз вас додому, отже, я маю відвести вас додому!

— Ви відмовляєтеся мене відпустити! — сказала дівчина.

Чорношкірий кивнув головою і трохи відстав, щоб краще пильнувати її. Меріем злегка усміхнулася. Її кінь саме проходив під низько навислим гіллям, і в якусь мить чорношкірий зрозумів, що він уже стежить за порожнім сідлом. Він погнав коня до дерева, серед гілля якого вона щезла. Але за дівчиною тільки смуга лягла: Він гукав, але все марно, лише звідкись праворуч, здалеку, почувся притишений сміх. Він послав людей у джунглі на пошуки; але вони повернулися ні з чим. Довелося їхати додому без неї, тому що Бейнса дедалі тяжче лихоманило.