Эдгар Берроуз – Тарзан та його звірі. Тарзанів син (страница 70)

— Ти знаєш, де дівся твій пан? — спитав він чорношкірого.

— Так! — відповів хлопець. — Він пішов до іншого табору біля «афі», Великої Річки, яка тече на захід сонця.

— Можеш мене відпровадити туди? — спитав Бейнс.

Хлопець охоче згодився. У такий спосіб він сподівався помститися своєму ненависному бвані й водночас уникнути гніву Великого Бвани, який насамперед поженеться за північними «сафарі».

— Ми удвох можемо дістатись того табору? — спитав пан Морісон.

— Так, бвано! — ствердив чорношкірий.

Бейнс під’їхав до ватажка загону. Тепер він зрозумів план Гансона. Зрозумів, чому Гансон поставив північний табір якомога далі, біля самої межі володінь Великого Бвани: доки той гнатиметься за ними, то західний загін устигне дістатися західного узбережжя. Гаразд, він використає тепер його план на власну руч і подбає також, щоб, не втрапити до рук колишнього господаря.

— Ведіть людей на північ якомога швидше! — сказав він провідникові. — Я повернусь і спробую відволікти Великого Бвану в західному напрямку.

Негр погодився без особливого захоплення. Він не мав бажання коритися білому чужинцеві, який так боягузливо поводився вночі. Але ще менше він хотів потрапити до рук воїнів Великого Бвани, з якими його плем’я ворогувало не на життя, а на смерть. Тому він був більше ніж радий із законної підстави кинути свого шведського господаря, якого так ненавидів. Він знав шлях на північ, незнайомий білим, — навпростець через пустельне плато, де були джерела, про існування яких мисливці й мандрівники навіть не здогадувались, минаючи їх. Там Великий Бвана ніколи не знайде його. Із цими думками він зібрав решту Мальбінових «сафарі» й повів на північ, а пан Морісон Бейнс і чорношкірий хлопець пішли в джунглі на південний захід.

Корак якийсь час стежив за паном Морісоном у таборі, доки «сафарі» не вирушили на північ. Потім, переконавшись, що молодий англієць їде в зовсім іншому напрямку від місця, де мала бути Меріем, облишив його і неквапом повернувся туди, де, собі на лихо, бачив дівчину в обіймах іншого.

Він був такий щасливий побачити Меріем живу, що попервах навіть не ревнував її. Ревнощі прийшли згодом — темні, хижі думки, в яких він розривав плоть пана Морісона. І коли б пан Морісон знав, яке дике, кровожерне створіння причаїлося на гіллі велетенського дерева просто над ним, чекаючи «Гансона» і дівчину, то вмер би від страху.

Минули години, упродовж яких він вигадував неймовірні тортури для молодого англійського панича, а потім схаменувся. Хто хто він такий, щоб ставити її поруч себе? Що він міг запропонувати їй, порівняно із осяйним майбутнім, яке їй обіцяє інший? Як може Він, голий і дикий, підступитися до тієї прекрасної особи, що колись була його товаришкою в джунглях, і пропонувати те, що вперше зродилося в ньому з любов’ю? Він здригнувся, коли подумав, яка непоправна помилка сталася б, якби він полюбив цю невинну дівчину, якби не випадок, що вчасно забрав її від нього. Звісно, вона знала, що відбувається в його душі. Певна річ, вона ненавиділа його так, як він ненавидів і кляв себе зараз сам, коли дозволив собі замислитися над цим. Він утратив її вже тоді, коли подумав, що вона мертва, а тепер побачив її живу й оновлену, воскресну, звеличену.

Він любив її, а тепер обожнював. Знав, що ніколи вже не поверне її, але, може, принаймні побачить Хоча б здалеку. Бо він хотів служити їй; але вона ніколи не повинна була здогадатися, що він знайшов її, що він живий.

Він замислювався над тим, чи згадувала Меріем про нього, чи згадувала вона щасливі дні, проведені разом. Це здавалося малоймовірним, як здавалось неймовірним те, що маленьке напівголе дівча, яке спритно стрибало по деревах і бавилося з ним у ті блаженні, щасливі дні, стало такою чарівною дівчиною. Не може бути, щоб її пам’ять зберегла щось із минулого в нових обставинах.

Так думав сумний Корак, чекаючи на Меріем недалеко від узлісся — на Меріем, що так і не прийшла.

Натомість прийшли інші — високий широкоплечий чоловік у хакі на чолі загону ебонітово-чорних воїнів. Обличчя чоловікове було суворе й сумне. Це читалося у виразі його вуст і очей, і смуток був такий глибокий, що його не міг затлумити навіть вираз люті. Корак побачив, як чоловік пройшов під високим деревом, на якому він причаївся, й зупинився край галявини. Там він непорушно завмер. Причаївся над ним і Корак. Чоловік уважно оглянув землю, і те, що він побачив, його цілком задовольнило. Він подав знак своїм людям, щоб ті рушили далі на північ, а Корак лежав далі нерухомо, як цвинтарна статуя, і серце його краялося від горя. Аж за годину він повільно подався геть, на захід, у джунглі. Він ішов, не дивлячись по боках, похиливши голову й понуривши плечі, мов той дід, пригнічений великою бідою.

Бейнс їхав за своїм чорношкірим провідником крізь зарості, а коли гілки нависали надто низько, він злізав з коня. Чорношкірий вів його найкоротшим шляхом, який був не для вершників, і за кілька днів молодому англійцеві довелося позбутися коня і йти далі пішки.

Що довше пан Морісон розмірковував про те, що може статися з Меріем у руках шведа, то дужче лютував. Але врешті усвідомив, що його власні плани сприяли трагізму ситуації і що коли їй пощастить утекти від Гансона, то її ставлення до нього навряд чи буде кращим. Аж тепер він зрозумів, що Меріем важила для нього більше, ніж він собі уявляв. Спершу він порівнював її до інших жінок свого кола, відомих прізвищами й становищем, і, на власний подив, усвідомив, що молода арабська дівчина нічим перед ними не поступається. Тоді від ненависті до «Гансона» він перекинувся на ненависть до самого себе, — тому що побачив усю безчесність та огидність своєї поведінки.

Тепер, коли він гинув із сорому, усвідомлюючи правду, його пристрасть переросла у справжню любов. І поруч з тією новонародженою любов’ю зростала інша велика пристрасть — ненависть і жадоба помсти.

Звикши до розкоші й легкого життя, він уперше відчув по-справжньому, що таке страждання й приниження, вперше його тіло було таке подряпане і так кривавилось. Але він наказував чорношкірому рухатися ще швидше, хоча той що десять кроків падав від утоми.

Морісрна гнало бажання помсти і відчуття провини перед дівчиною, яку він кохав, — надія врятувати її від долі, яка їй випала з його ласки. «Запізно! Запізно!» — весь час крутилося у нього в голові. «Запізно! Для порятунку, але не для помсти!» Це гнало його вперед.

Він дозволив собі зупинитися, аж як зовсім стемніло, Десятки разів перед тим, він погрожував смертю чорношкірому хлопцеві, якщо той зупиниться. Хлопець був переляканий. Він не міг утямити, що за зміна сталася з білим, який нещодавно й темряви боявся. Він був би втік від цього пана при нагоді, але Бейнс щось запідозрив і не відходив від хлопця ні на крок ні вдень ні вночі, крізь сон навпомацки перевіряючи, чи негр ще по цей бік колючої загорожі, сплетеної ними від хижаків.

Те, що пан Морісон міг спати посеред диких джунглів, свідчило, що за останні двадцять чотири години з ним відбулися неабиякі зміни, а те, що він лежав поруч справжнісінького чорношкірого, промовляло, що зміни були такі демократичні, які досі ніколи йому й не снилися.

Уранці він прокинувся втомлений, змучений, змерзлий, але так само сповнений рішучості в бажанні наздогнати й помститися, тільки-но дістанеться до «Гансона». Йому пощастило вполювати оленя біля невеличкого струмка невдовзі по тому, як вони згорнули табір, не поснідавши. Лише після численних благань чорношкірого Бейнс згодився зупинитись, щоб приготувати і з’їсти здобич, а тоді вже продиратися далі крізь хащі дерев, ліан та кущів.

Тим часом Корак повільно чвалав на захід разом із своїм слоном Тантором, якого зустрів далеко в джунглях. Самотній і засмучений мавполюд був щасливий із товариства свого великого друга. Слон ніжно обійняв його хоботом, посадив на могутню спину, де Корак, бувало, дрімав, погойдуючись, пополудні.

22

Далеко на півночі Великий Бвана і його чорношкірі воїни гналися за втікачами-«сафарі», чимраз більше віддаляючись від дівчини, яку хотіли врятувати. А тим часом у бунгало смутна жінка, що любила Меріем, як рідну доньку, чекала на повернення рятівників і дівчини, споді-ваючись, що її чоловік і володар привезе Меріем додому.

Коли Мальбін своїми дужими руками стиснув Меріемтак, що вона втратила можливість опиратися, її надія на звільнення вмерла. Дівчина не скрикнула жодного разу, бо допомоги чекати було нізвідки, а дитинство в джунглях навчило її не кричати марно.

Але несподівано під час боротьби її рука торкнулась Мальбінового револьвера, що стирчав у шведа з-за пояса. Поки він тягнув дівчину до купи ковдр, пальці її нечутно витягли револьвер з-за його пояса.

Щойно Мальбін зупинився біля безладної купи ковдр, Меріем раптово штовхнула його. Він спіткнувся і впав. Мимохіть його руки розчепилися, бо він хотів утримати рівновагу. Тієї миті Меріем навела револьвер і натиснула на спусковий гачок. Але саме в цьому місці барабана кулі не було. Курок вдарив у порожнечу, а Мальбін враз підхопився на ноги, намагаючись знову вчепитись у дівчину. Меріем, не озираючись, кинулася навтіки, але якраз біля виходу важка рука схопила її за плече і розвернула. Наче розлючена левиця, Меріем за цівку піднесла великий револьвер над головою і щосили вдарила напасника в обличчя.