Эдгар Берроуз – Тарзан та його звірі. Тарзанів син (страница 65)

Меріем також почула це й спинилась, прислухаючись. За мить до неї підійшов пан Морісон Бейнс, ведучи двох осідланих коней.

Меріем здивовано подивилася на нього. Пан Морісон сором’язливо усміхнувся.

— Я не міг заснути, — сказав він, — і вирішив трохи поїздити верхи, але коли зібрався, то побачив вас, і вирішив, що ви не відмовите скласти мені товариство. Нічна прогулянка верхи, запевняю вас, дуже добра розвага. Ходімо!

Меріем засміялася. Ця витівка припала їй до смаку.

— Гаразд, — сказала вона.

Гансон тихо вилаявся крізь зуби. Ті двоє повели коней до виходу з саду. Щойно вони вийшли з воріт, як завважили коня Гансона.

— Це, певне, кінь того мандрівника, — сказав Бейнс. — Він, мабуть, приїхав побалакати з нашим управителем, — сказала Меріем.

— Пізненько приїхав, правда? — зауважив пан Морісон. — Я б не зважився поночі вертатися джунглями в його табір.

Наче на підтвердження його слів, десь далеко рикнув лев. Пан Морісон здригнувся й позирнув на дівчину, сподіваючись побачити враження, яке справив на неї цей лиховісний звук. Здавалося, що вона його навіть не чула.

Наступної хвилини двоє верхівців уже їхали по залитій місячним світлом рівнині. Дівчина скерувала коня в бік джунглів, саме туди, звідки долинуло рикання голодного лева.

— Може, нам краще триматися трохи далі від того хлопця? — запропонував пан Морісон. — Здається, ви не чули, як він рикає.

— Чому, чула, — засміялася Меріем. — Поїхали туди, подражнимо його.

Пан Морісон вимушено засміявся. Йому зовсім не хотілося виглядати боягузом перед дівчиною, але ще більше не хотілося їхати поночі в гості до голодного лева. Він помацав карабін в кобурі біля сідла, але місяць сяяв так, що цілитися було б дуже незручно, та він ніколи лева віч-на-віч не бачив — навіть удень. Думка про можливу зустріч глибоко занепокоїла його. Звір перестав тепер. рикати. Його більше не було чутно, й помалу Морісон опанував себе. Вони їхали просто в джунглі, за вітром. Лев причаївся праворуч від них у невеличкій западині. Це був старий звір. Уже дві ночі він нічого не їв, тому що не міг більше полювати так вдало, як замолоду, в славні дні юності, коли він наганяв страх на своїх підданих. Дві ночі й два дні його шлунок був порожній, і багато вже часу він живився лише стервом. Він був старий, але й далі лишався грізним смертоносним звіром.

На узліссі пан Морісон спинився. Їхати далі він не мав ні найменшого бажання. Нума, м’яко ступаючи, простував слідом. Вітер тепер віяв на нього й сподівану жертву збоку. Він дуже довго шукав людей, тому що замолоду скуштував людського м’яса, й хоч це було ніщо супроти зебр чи оленя, зате куди легше здобувалося. Для Нуми людина була кволе повільне створіння, якому завжди товаришив, дражнячи чутливі ніздрі царя звірів, запах спаленого пороху й рушничних пострілів.

Цієї ночі він чув знайомий небезпечний запах, але був голодний до нестями. Нехай там хоч двадцятеро з гвинтівками, але він мусив чимось заповнити шлунок. Нума довго кружляв лісом, щоб урешті залягти проти вітру і водночас мати можливість непомічено спостерігати за обраними жертвами. Нума був зморений голодом, але досвідчений і хитрий. Вітер доніс запах Нуми й людей глибоко в джунглі до ніздрів іншого. Той підвів голову й принюхався. Потім схилив голову набік і почав прислухатися.

— Швидше, — сказала Меріем, — поїхали! Ліс уночі просто чудовий. Він тут негустий, проїхати можна.

Пан Морісон завагався. Він не хотів виказувати страху в присутності дівчини. Такий хоробрий чоловік, яким він себе уявляв, мусить мати відвагу не наражати дівчину на непотрібний ризик. Про себе він не дуже дбав, але егоїзм пана Морісона нагадував йому, що насамперед він повинен подбати про себе. Пан Морісон думав, як би умовити Меріем, бо хотів лише проїхати з дівчиною чимдалі від бунгало. Він збирався поговорити з нею віч-на-віч і, врешті-решт так, щоб вона не змогла опертись його пропозиції. Також хотілося йому й виправдати себе в її очах, перш ніж вони повернуться додому. Він трохи сумнівався в тому, що з усім цим йому поталанить, але сумніви теж були враховані в його плані.

— Лева можна не боятися, — сказала Меріем, помітивши вагання свого супутника. — Левів-людожерів тут не було вже два роки, каже Бвана, і ми добре побавимося, бо тутешнім левам людське м’ясо нелотрібне. Вони тут так добре полюють, що люди їх зовсім не цікавлять.

— О, ні, я левів не боюся, — відповів пан Морісон. — Я лише думаю, що їздити верхи лісом страшенно незручно. Тут і кущі, й гілки, й усе інше, як ви знаєте, що не сприяє приємній прогулянці верхи.

— Тоді підемо пішки, — вирішила Меріем і налагодилася зістрибнути з коня.

— О, ні! — скрикнув пан Морісон, наляканий її рішучістю. — Краще вже справді верхи.

І він скерував коня просто в лісову темряву. Меріем їхала поруч, а попереду, чекаючи слушної нагоди, причаївся Нума.

На галявині з’явився самотній вершник, який тихо лайнувся, побачивши, що двоє передніх зникли з очей. То був Гансон. Він стежив за ними від самого бунгало. Вони їхали простісінько до його табору, тому він був готовий принагідно пояснити, куди їде, якщо його помітять, але вони навіть не озиралися.

Тепер він рушив за обома ними в гущавину джунглів. Він більше не дбав про те, помітять його чи ні. Для такої байдужості було дві підстави. По-перше, у діях Бейнса він виразно побачив суперництво. Певним чином він хотів спробувати повернути ситуацію на свою користь. Гансон бажав переконатися на власні очі, що Бейнс нічого не вчинить із дівчиною. Друга причина була та, що чорношкірі великого Бвани могли помітити зміни в його таборі, погомоніти з його підлеглими, і тоді з’ясувалось би, що він бреше. Адже всі у бунгало з його слів знали, що половина його людей утекла. Тому слід було будь-що побувати у своєму таборі, перш ніж туди доберуться люди Бвани. Була ще одна причина, через яку він так поспішав за дівчиною і її супутником після того, як обоє зникли в джунглях. Одного разу, коли його люди сиділи біля вогнища, з-за високих колючих кущів на них раптово стрибнув величезний лев і схопив одного чорношкірого. Лише завдяки сміливості й винахідливості товаришів, той не наклав життям. Знавіснілого від голоду звіра воїни прогнали списами, палаючими головешками та пострілами з рушниць.

Тому Гансон знав, що в околиці з’явився лев-людожер або ж один із тих численних левів, що поночі виходять на рівнину і в гори полювати, чомусь вирішив спробувати людського м’яса. Лише півгодини тому швед чув рикання голодного лева і не мав ніяких сумнівів, що людожер вистежує Меріем та Бейнса. Він нишком назвав англійця дурнем і вчвал помчав за ними.

Меріем з Бейнсом виїхали на маленьку галявинку. Нума сховався за п’ятдесят кроків від них у кущах. Його жовто-зелені очі напружено стежили за здобиччю, кінчик рудого хвоста спазматично посіпувався. Він промірював очима відстань між собою й ними, міркуючи, стрибати йому вже чи зачекати, поки вони під’їдуть ближче, просто йому в лапи. Він був дуже голодний, але також доволі обережний. Він не хотів утратити здобич через нерозважливий чи надто квапливий стрибок. Якби минулої ночі він був дочекався, доки чорношкірі заснуть, то не довелося б голодувати двадцять чотири години.

Інший, той, що вчув запах лева і людей, сидів тим часом на гілляці, дивлячись, як лев готується до стрибка. Унизу під його деревом ховалося величезне сіре тіло слона. Той, що сидів на дереві, неголосно загарчав і скочив слонові на спину. Він щось прошепотів Танторові на величезне вухо, й слон підняв хобота, намагаючись упіймати в повітрі запах, про який йому щойно сказали. Йому прошепотіли ще якесь слово — можливо, то був наказ, і величезний звір, незграбно, але зовсім нечутно рушив у напрямку Нуми й чужих Тармангані, яких вчув його вершник.

Щокрок запахи лева і його жертв виразнішали. Нума втрачав терпець. Чи довго йому ще доведеться чекати на здобич? Хвіст сердито молотив його боки. Він гнівно гарчав, і гадки не мавши про небезпеку; чоловік і дівчина мирно розмовляли на невеликій галявинці.

Їхні коні йшли біч-о-біч. Бейнс узяв Меріем за руку й, міцно стискаючи її, шепотів на вухо дівчині полум’яні слова кохання.

— Поїдемо зі мною до Лондона, — наполягав пан Морісон. — Я можу найняти «сафарі», і вони за день проведуть нас до моря, перше ніж тут здогадаються, що ми втекли.

— Чому ми повинні тікати? — спитала дівчина. — Бвана й Моя Люба не заперечуватимуть, щоб ми одружилися.

— Я не можу одружитися з тобою зараз, — пояснив пан Морісон, — мені потрібно спершу виконати певні формальності… Я не можу пояснити, та й ти однаково не зрозумієш. Усе буде гаразд. Нам треба поїхати в Лондон. Я не можу чекати. Якщо ти кохаєш мене, то повинна поїхати зі мною. Бо ж як, наприклад, ті мавпи, серед яких ти жила? Чи вони теж переймаються справами одруження? Вони просто кохають так само, як і ми. Якби ти залишилася серед них, то теж мала б когось за чоловіка. Закон природи над усе — ніякий людський закон не може протистояти Божим законам. Що тут такого, якщо ми просто любитимемося. Що нам до інших людей і того, що вони подумають? Я ладен віддати тобі своє життя — а ти мені нічого?

— Ви любите мене? — спитала вона. — Ви одружитесь зі мною, коли ми приїдемо в Лондон?