Эдгар Берроуз – Тарзан та його звірі. Тарзанів син (страница 58)

Він здивовано оглядав дивне варварське вбрання дівчини. З її вимови, вона начебто була арабка, але він ніколи досі не бачив, щоб арабські дівчата так одягалися.

— Якого ти роду-племені? Хто такий Корак? — спитав він знову.

— Корак! Ну, Корак — це мавпа. А більше в мене нікого нема, Корак і я живемо в джунглях самі, відколи А-хт став королем мавп. — Вона завжди вимовляла Акутове ім’я в такий спосіб, бо саме так уперше почула його, коли Корак прийшов до неї з великим мавпичем. — Корак сам міг бути королем, але він не захотів.

Здивований вираз з’явився в очах чужинця. Він уважніше приглянувся до дівчини.

— Отже, Корак — це мавпа? — сказав він. — А хто ж, скажи на милість Божу, ти?

— Я Меріем. І я також мавпа.

— Гм-м-м…

То був єдиний звук, на який спромігся чужинець після такої дивної заяви; але в його погляді можна було помітити іскорки співчуття й жалю. Він підійшов до дівчини і спробував торкнутися долонею її чола. Вона сахнулася і застережливо загарчала. Він усміхнувся.

— Тобі не слід мене боятися, — сказав він. — Я тебе не скривджу. Я лише хотів пересвідчитися, чи в тебе нема гарячки — чи здорова ти. Якщо все гаразд, то вирушимо на пошуки Корака.

Меріем пильно подивилася в його добрі сірі очі. Певне, вона побачила там безсумнівне підтвердження добрих намірів, тож дозволила йому покласти долоню на чоло і послухати пульс. Вочевидь, гарячки в неї не було.

— Чи давно вже ти мавпа? — спитав чоловік.

— Відмалечку. Вже багато-багато років, як Корак прийшов і забрав мене від батька. Батько бив мене. Відтоді я жила на деревах з Кораком і А-хтом.

— Де саме в джунглях живе Корак? — спитав чужинець.

Меріем окреслила рукою широке півколо, так що воно загалом вказувало на половину Африканського континенту.

— Ти можеш знайти шлях до нього?

— Я не знаю, — відповіла вона, — але він сам мене знайде.

— Тоді ось що я пропоную, — сказав чужинець. — Я живу за кілька переходів звідси. Ходімо до мене додому, там моя дружина заопікується тобою і догляне, поки ми знайдемо Корака або Корак нас. Якщо він знайде тебе тут, то зможе знайти і в моєму селищі. Так-бо?

Меріем і сама так думала, але їй не подобалося, що вони не вирушають шукати Корака негайно. З іншого боку, чоловік не збирався дозволяти малій, несповна розуму дитині піти в небезпечні джунглі. Він не знав, звідки вона прийшла і куда йде, але, що Корак та їхнє життя поміж мавп наслідок хворобливої гри уяви, — він не сумнівався. Він добре знав джунглі й вірив, що чоловік сам і без одягу здатен жити поміж диких звірів роками, але ж не мале і тендітне дівча! Ні, це неможливо.

Вони вийшли з намету. Мальбінові слуги похапцем згортали табір. Чорношкірі воїни чужинця про щось гомоніли з тубільцями. Мальбін стояв оддалік, червоний від гніву. Чужинець покликав одного із своїх.

— З’ясуй, звідки в них ця дівчина, — наказав він.

Негр запитав одного з Мальбінових слуг і повернувся до свого пана з відповіддю.

— Вони взяли її у старого Ковуду, — повідомив він. — Це все, що він мені сказав. Він присягається, що нічого більш не знає, і я думаю, що так воно і є. Ці двоє білих були вельми недобрі. Вони робили багато чого такого, що їхні слуги і втямити не могли навіщо. Було б дуже добре, бвано, вбити і того другого.

— Я гадаю, що ти маєш рацію; але в ці джунглі прийшов новий Закон. Все вже не так, як було колись, — відказав господар.

Чужинець постряв, поки Мальбін і його «сафарі» зникли в джунглях у північному напрямку. Меріем довірливо стояла поруч, тримаючи в засмаглій зграбній руці Джіку. Розмовляючи, чоловік нишком дивувався з потворності арабської говірки Меріем, але пояснив це собі душевною хворобою дівчини. Якби він знав, скільки років минуло, відколи вона не говорила цією мовою, то не дивувався б, що вона її напівзабула. Була й ще одна причина, через яку шейхова мова давалася дівчині так нелегко, але про цю причину ані вона сама, ані тим більше чужинець аж ніяк не могли знати.

Незнайомець спробував умовити її вернутися разом до свого селища, чи, як він називав його арабською, «дуару», але вона наполягала, щоб негайно йти шукати Корака. Врешті-решт він вирішив забрати її силоміць, щоб не віддавати юне життя на поталу божевільній маячні, але, бувши людиною розумною, вирішив спершу заспокоїти, а потім переконати її, щоб пішла з ним. Тому вони вирушили на південь, хоча мета їхньої подорожі була на сході.

Градус за градусом чужинець відхилявся на схід, радісно зауважуючи, що дівчина змін маршруту не помічає. Вона щораз більше довіряла йому. Спершу лише на підставі інтуїтивного відчуття, що цей великий Тармангані не скривдить її; але збігали дні, і вона бачила, що його увага й доброта не меншають, і, дуже цим пишаючись, почала порівнювати його з Кораком, але її відданість Коракові завжди була на першому місці.

На п’ятий день вони несподівано вийшли на велику рівнину, і з узлісся дівчина побачила віддалік численні будівлі й добре доглянуті поля. Вона здивовано сахнулася.

— Де це ми? — спитала вона.

— Ми не знайшли Корака, — відповів чоловік, — і, оскільки наш шлях лежав повз мій дуар, я привів тебе сюди. Щоб перечекати й спочити в товаристві дружини, доки шукатимуть твою мавпу або вона знайде тебе. Це найліпше, моя маленька. Ти будеш з нами в безпеці й щасті.

— Я боюся, бвано, — сказала дівчина. — В моєму дуарі мене всі били, як і мій батько, шейх. Дозволь мені повернутися в джунглі. Корак там знайде мене. Йому ніколи не спаде на думку шукати мене в дуарі білих людей.

— Ніхто тебе не битиме, дитино, — відповів чоловік. — Я ж не бив, правда? Ну, а тут усе належить мені. Всі поводитимуться з тобою добре. Тут ніколи нікого не били Моя дружина буде дуже добра до тебе, а з часом прийде Корак, бо я пошлю людей на його пошуки.

Дівчина заперечливо захитала головою.

— Вони не зможуть його привести, він їх уб’є, бо всі люди намагалися його вбити. Я боюся. Відпусти мене, бвано.

— Ти не знаєш зворотного шляху у свої терени. Ти заблудишся. Станеш здобиччю леопарда чиуіева в першу ж ніч, а як і ні, то однаково не знайдеш свого Корака. Краще лишайся з нами. Хіба я не врятував тебе від поганих людей? Хіба ти трохи не в боргу переді мною за це? Отож лишися на кілька тижнів, поки не вирішимо, як для тебе краще. Ти ж тільки маленька дівчинка — було б злочинно дозволити тобі самій піти в джунглі.

Меріем засміялася.

— Джунглі, — сказала вона, — це мої батько й мати. Вони набагато добріші до мене, ніж люди. Джунглів я не боюся. І леопарда з левом не боюся. Коли настане мій час, я помру. Можливо, мене вб’є леопард або лев, а може, комашина, не більше за кінчик мого мізинця. Коли на мене стрибне лев або коли вжалить мала комаха, я злякаюся, — о, звісно, я дуже злякаюся; але життя стане жалюгідним, якщо я марнуватиму його, боячись того, що ще не сталося. Якщо це буде лев, то я боятимусь дуже недовго, але якщо мала комашина, я страждатиму кілька днів, перш ніж помру. Отже лева я боюся менш за все. Він великий і робить багато галасу. Я почую його, або побачу, або вчую запах і матиму час утекти; але мала комашка може опинитись на руці або нозі щохвилини, і я ніколи не дізнаюся про це, аж доки не відчую смертельного укусу. Ні, я не боюся джунглів. Я люблю їх. Я швидше помру, аніж залишу їх назавжди, але твій дуар зовсім поруч. Ти був добрий зі мною. Я зроблю, як ти кажеш, і залишуся, доки не прийде мій Корак.

— Добре! — сказав чоловік, і вони пішли в долину до заквітчаного бунгало, за яким виднілись повітки та клуні добре доглянутого африканського господарства.

Коли підійшли ближче, до них, гавкаючи, кинулося понад. десятеро собак, — вівчарки, великий датський дог, прудконога коллі й кілька дзявкітливих вертких фокстер’єрів, — з величезною люттю й ворожістю до прибулих; але коли впізнали чорношкірих воїнів та білого, що йшов попереду, то враз наче не ті стали. Коллі й фокстер’єри нетямилися від захвату, а вівчарки й датський дог, хоч були не менше раді поверненню свого пана, виявляли радість стриманіше. Кожен пес, своєю чергою, обнюхав Меріем, яка не виказала ані найменших ознак страху.

Вівчарки наїжачилися і загарчали, вчувши звірячий дух її вбрання; але коли вона поклала руки їм на голови і щось півголосом промурмотіла, очі собак напівзаплющилися, пащеки щасливо вишкірилися. Чоловік, дивлячись на них, і собі усміхнувся, — адже ці хижі створіння дуже рідко виказували приязнь до чужих. У якийсь дивовижний спосіб дівчина донесла до диких сердець собак звістку, що вона — теж їхня.

Тримаючи обабіч себе маленькими пальчиками вовчурів за гривки, Меріем підійшла до бунгало, де з ґанку привітно махала рукою жінка в білому, стрічаючи свого господаря. Тепер в очах дівчини з’явилося набагато більше страху, аніж у присутності чужинця чи хижаків. Вона завагалася — і запитально озирнулася на чоловіка.

— Це моя дружина, — сказав він. — Вона буде щаслива привітати тебе в моєму домі.

Жінка зійшла з ґанку на стежку й пішла їм назустріч. Чоловік поцілував її і, повертаючись до Меріем, щоб вона зрозуміла, сказав по-арабському:

— Це Меріем, моя люба. — І він розповів, як знав, історію безпритульниці з джунглів.

Меріем побачила, що жінка дуже гарна. Лагідний і приязний вираз не сходив з її обличчя. Вона більше не боялася, а коли закінчилася коротка розповідь і жінка підійшла, обійняла, поцілувала і назвала її «моє бідне нещасне дитя», щось відкрилося в маленькому серденьку Меріем. Вона сховала обличчя на грудях нової приятельки. Голосу, сповненого материнських інтонацій, Меріем не чула так давно, що забула про саму можливість існування такого голосу. Вона ховала обличчя на прекрасних грудях і плакала так, як досі ніколи в житті, — сльозами полегшення і радості, які годі було спинити.