Эдгар Берроуз – Тарзан та його звірі. Тарзанів син (страница 53)

Корак хотів щось сказати. Хотів сказати, як він любить її; але почуття любові бентежило його, а словник Мангені був такий обмежений.

І тут усе зненацька урвалося. То був Акут — він раптом глухо загарчав, не голосніше, як тоді, над мертвим мавпичем, ні, майже вполовину тихіше; але притаманне Коракові чуття дикого мешканця джунглів зразу підказало: Акут застерігає. Корак швидко урвав хвилююче споглядання гарного обличчя, що було так близько. Пробудилися інші його відчуття. Вуха нашорошилися, ніздрі почали принюхуватися. Так, щось наближалось!

Корак повернувся до Акута. Меріем стояла позад нього. Всі троє застигли, наче вкопані, вдивляючись у гущавину джунглів. Шелест, який привернув їхню увагу, наростав, і врешті за кілька кроків од них кущі розсунулися, і з’явилася велика мавпа. Звір побачив їх і зупинився. Він озирнувся, застережливо загарчав, і через мить із кущів вийшов ще один самець. За ним з’явилися інші — самці, самиці, малеча, а тим часом двоє волохатих велетнів стояли й дивилися на нашу трійцю. То було плем’я мертвого короля мавп. Акут заговорив перший. Він вказав на мертвого самця.

— Корак, великий воїн, убив вашого короля, — прогарчав він, — у джунглях немає славетнішого за Корака, Тарзанового сина. Тепер Корак буде королем. Чи є тут мавпич, дужчий за Корака?

То був виклик кожному самцеві, який хотів би оскаржити Коракове право на королівство. Мавпи зажебоніли, забелькотіли й загарчали, перемовляючись між собою Врешті наперед повільно виступив молодий самець, дибаючи на коротких міцних ногах, з настовбурченою шерстю, з гарчанням. Він був страшний.

Надзвичайно великий, у розквіті сил, він ще й належав до того рідкісного виду мавп, яких, за розповідями тубільців, білі люди давно шукають у найнедосяжніших куточках джунглів. Навіть самі тубільці рідко зустрічали цю велику волохату первісну людину.

Корак ступив назустріч велетневі. Він також гарчав. Подумки він уже склав план дій. Зійтися впритул з цим здоровенним нестомленим звіром після недавнього тяжкого двобою з таким самим здоровилом означало неминучу поразку. Він повинен знайти легший шлях до перемоги. Він пригнувся, готуючись зустріти напасника, який, хлопець знав, не забариться. Однак чекати довелося довго. Його супротивник спершу став залякувати Корака — перелічив усі свої попередні звитяги, й розхвалив хоробрість, і змалював, що він зараз зробить з цим нікчемним Тармангані. Аж тоді пішов в атаку.

З розчепіреними пазурами, вишкіривши ікла, він помчав на Корака зі швидкістю експресу. Корак не рухався доти, поки мавпич не розставив лапи, щоб його схопити, і раптом пірнув під лапу ворога й збоку завдав звірові замашного удару в щелепу правицею, так що мавпа з силою гримнулася на землю.

Корак уже стояв, чекаючи на слушну мить, і, коли волохатий писок знову опинився насупроти, наступний удар знову звалив мавпича додолу.

Знову й знову звір намагався підвестися, але щоразу спритний Тармангані був напоготові, і зусилля його супротивника дедалі слабшали. Мавпяча юрма, яка спершу підохочувала його диким ревищем, тепер кляла свого короля, — симпатії перейшли на бік Тармангані.

— Ка-года? — запитав Корак після того, як ще раз звалив мавпича додолу.

Впертий самець знову спробував підвестися. Знову Корак з усієї сили вдарив його. І знову запитав своє «ка-года»: чи тобі ще не досить?

— Ото вставай і йди до своїх, — сказав Корак. — Я не бажаю бути королем народу, який колись вигнав мене. Ідіть своєю дорогою, а ми підемо своєю. Колись, може, зустрінемося і станемо друзями, але жити разом ми не зможемо.

Старий мавпич поволі підійшов до Корака.

— Ти переміг нашого короля, — сказав він. — Ти подолав того, хто хотів королювати. Ти міг убити його, якби захотів. Що ж нам тепер робити, хто буде нам за короля?

Корак обернувся до Акута.

— Ось ваш король, — сказав він.

Але Акут не хотів розлучатися з Кораком, хоч як його тягло до своїх. Та й Корака хотілося повернути мавпячому племені. Він заходився умовляти друга.

Хлопець думав про Меріем — як повестись, щоб їй було краще й безпечніше. Якщо Акут піде з мавпами, то він, Корак, залишиться, єдиним її і захисником і охоронцем. Якщо ж вони вступлять до племені, то він ніколи не буде спокійним за Меріем, залишаючи її на час своїх ловів, бо мавпяче шаленство меж не знає. Якась самиця могла люто зненавидіти тендітну білу дівчину і вбити її, доки Корака немає.

— Ми будемо жити неподалік, — сказав він. — Якщо ви зміните місце полювання, то ми, Меріем і я, також змінимо, лишаючись поруч, але не між вами.

Акут не погоджувався з таким планом. Він не хотів бути окремо від Корака. Спочатку заради дружби з людиною він ладен був кинути своїх одноплемінців, але, побачивши, як його рід зник у джунглях, а надто вгледівши тендітну постать самички мертвого короля, яка грайливо мружилась на того, хто здолав її володаря, Акут скорився голосові крові. Він прощально поглянув на Корака, повернувся і почвалав слідом за мавпою у лісову гущавину.

Коли Корак після останньої своєї крадіжки покинув селище чорношкірих, вереск його жертви, підхоплений іншими жінками й дітьми, змусив воїнів повернутися з лісу й річки. Як же вони здивувались і розлютились, довідавшись, що білий диявол знову вдерся до них, налякав жінок та покрав стріли, прикраси і їжу.

Лють витіснила їхній надприродний страх перед химерною істотою, що полювала вкупі з величезним мавпичем. Жадоба помсти, прагнення врешті покласти край порядкуванню в джунглях цього чужака цілком опанувала їх.

Тож двадцятеро найспритніших і найхоробріших воїнів племені кинулися навздогін за Кораком та Акутом уже за кілька хвилин після того, як ці двоє вирушили геть з місця численних Коракових злочинів.

Хлопець і мавпа мандрували неквапно, і гадки не маючи про добре вряджену погоню. Дхня байдужість до чорношкірих не була чимсь особливим. Стільки таких наскоків минало безкарно, що наші мандрівці звикли дивитися на негрів із презирством.

Зворотна мандрівка була проти вітру. Тому вони не могли вчути запаху переслідувачів і посувалися далі, навіть гадки не мавши, що невтомні слідці, майже так само дужі й спритні, як вони, йдуть навздогін за ними з настирливістю хижаків.

Цей невеликий загін воїнів очолював вождь Кобуду, середнього віку дикун, страшенно хитрий і хоробрий. Саме йому пощастило натрапити на слід зловмисників, після годинного винюхування, дослухування й приглядання.

Кобуду і його люди вийшли на Корака, Акута й Меріем після загибелі мавпячого короля. Гомін двобою вивів їх просто на жадану здобич. Вигляд стрункої білої дівчини так вразив ватажка дикунів, що він замість віддати наказ воїнам кинутися на здобич, стояв і дивився на всю трійцю. Це сталося якраз тієї миті, коли на галявину вийшли великі мавпи, тому чорношкірим довелося принишкнути. Так вони стали мимовільними свідками битви Корака з молодим мавпичем.

Але тепер мавпи пішли, білий хлопець і біла дівчина залишилися в джунглях самі.

Один з людей Ковуду нахилився до вуха вождя.

— Дивись! — прошепотів він, вказуючи на щось при боці дівчини. — Коли ми з братом були рабами в селищі шейха, брат зробив це для шейхової малої доньки — вона завжди бавилася ним, називаючи, як і мого брата, Джікою. Перед нашою втечею хтось зайшлий побив шейха й викрав його доньку. Якщо це справді шейхова, то шейх повинен чимало заплатити за її повернення.

Корак знову обняв Меріем за плечі. Кров у його жилах закипала від любовної жаги. Цивілізація була вже чимсь напівзабутим — Лондон мрів тепер йому десь так, як Стародавній Рим. На цілому світі залишилося тільки двоє — Корак-Переможець і Меріем, його половина. Він ще раз пригорнув її, вкриваючи вуста палкими поцілунками. Тієї миті пролунали оглушливі войовничі вигуки, і двадцятеро несамовитих з люті чорношкірих кинулися на них.

Корак приготувався до відсічі. Меріем із своїм легким ратищем стала поруч. Ринула злива списів. Один поцілив Корака в плече, другий у ногу, і хлопець упав.

Меріем не зачепило, бо чорношкірі намагалися не поранити її. Тепер вони метнулися добити Корака і полонити дівчину, але тільки-но рушили, як із протилежного боку раптом вихопився велетень Акут, а за ним сипнули здоровенні мавпичі, піддані його нового королівства.

З гарчанням і ревінням вони кинулись на чорношкірих воїнів, становище стало безвихідним. Кобуду миттю збагнув, яку жахливу небезпеку становить для його загону напад велетенських людиноподібних мавп, ухопив Меріем і наказав своїм відступати. Якийсь час мавпи гналися за ними, і перше ніж чорношкірим пощастило втекти, один із них загинув, а кількох було скалічено. Вони не відбулись би такими незначними втратами, якби Акут не клопотався долею пораненого Корака дужче, аніж становищем дівчини, яка завжди здавалась йому зайвою морокою.

Коли Акут підійшов до Корака, той лежав скривавлений і непритомний. Кремезний мавпич витяг списи з його тіла, зализав рани, а потім відніс свого товариша нагору, до прихистку, що його Корак зладнав для Меріем. Більше звір нічого зробити не міг. За решту мала подбати природа, інакше Коракові доведеться померти.

Проте він не помер. Кілька днів тривав стан непритомності й гарячки, а тим часом Акут з мавпами полював неподалік, щоб принагідно охороняти прихисток від нападу хижих птахів або звірів. Час від часу Акут приносив недужому соковиті плоди, які тамували спрагу і зменшували гарячку. Поволі могутній Джеків організм поборював наслідки списових поранень. Рани гоїлись, колишня міць верталась. У хвилини притомності, лежачи на м’якому ложі в гніздечку Меріем, він страждав, уболіваючи за неї куди дужче, ніж від ран. Він мусив жити для неї, мусив поновити сили, щоб вирушити на її пошуки. Що чорношкірі зробили з нею? Чи вона ще жива, чи вже десь замордували? Корак здригався від жаху, думаючи про те, що може чекати дівчину, бо добре знав звички племені Ковуду.