Эдгар Берроуз – Тарзан та його звірі. Тарзанів син (страница 26)

Цієї миті й пасажири чужого човна помітили залогу Мугамбі, але спочатку не розпізнали, що то за істоти. Матрос на носі чужого човна гукнув до них, коли два човни мали от-от зіштовхнутись.

У відповідь почулося гарчання пантери, й чолов’яга побачив палючі очі Шіти, що стала передніми лапами на борт, ладнаючись стрибнути на залогу чужого човна.

Тут Роков збагнув, яка небезпека чигає на нього та його супутників. Він наказав хутчій стріляти в пасажирів чужого човна, і це був той залп і крик переляканої тубільної жінки в каное Мугамбі, які почули Тарзан і Джейн.

Перш ніж забарні й невправні веслярі в каное Мугамбі зуміли використати свою перевагу і взяти ворога на абордаж, той човен швидко розвернувся за течією, і матроси завеслували чимдуж до «Кінкеда», що вже виднів попереду.

А пароплав після того, як зачепив мілину, втрапив у повільну течію, що закручувалася назад, до південного берега Угамбі, переходила в коло і яких сто метрів знову йшла донизу. Тож «Кінкед» вертав Джейн Клейтон в руки її ворогів…

Коли Тарзан кинувся в ріку, він не бачив пароплава, тож плив потемки, не знаючи, що корабель дрейфує зовсім поруч. Він плив на звуки, які долинали від двох каное.

Пливучи, велетень пригадав недавню свою пригоду у водах Угамбі й мимоволі здригнувся.

Двічі щось таки тернулось об його ноги, пропливаючи в ковзьких глибинах, але Тарзан ураз забув думати про крокодилів, коли погляд його втупився у величезну, темну озію, що несподівано забовваніла просто перед ним.

Воно було так близько, що кілька сильних вимахів руками наблизили Тарзана впритул до темної маси; він торкнувся рукою і вражено переконався, що то борт корабля.

Коли спритний мавполюд спинався нагору по якірному ланцюгу, його чутливий слух уловив звуки боротьби на протилежному боці палуби. Нечутно він поспішив туди по захаращеній палубі.

Зійшов місяць, і хоча небо й далі було вкрите хмарами, темрява не була вже така суцільна й дозволяла розгледіти, що ж там коїться під запоною ночі. Його зіркі очі розрізнили постаті двох чоловіків, які борюкалися з жінкою.

Тарзан не знав, що це була, саме та жінка, яка товари-шила Андерссенові у його мандрівці джунглями, але він принаймні переконався, що доля привела його таки на палубу «Кінкеда».

На з’ясування не лишалось часу. Тій жінці загрожувала небезпека від двох волоцюг — цілком вагома підстава, щоб мавполюд без тіні вагання втрутився в сутичку.

Перше, що матроси збагнули враз, було те, що на кораблі з’явилася незнана досі сила, яка могутніми руками схопила їх за плечі. Обох відкинуло від жертви з такою силою, наче вони потрапили під оберти маховика.

— Що тут діється? — прогриміло в їхніх вухах.

Та відповісти їм не дали, бо на цей голос молода жінка схопилася на ноги і, зойкнувши від радощів, кинулася назустріч своєму визволителю.

— Тарзан! — вигукнула вона.

Мавполюд так швиргонув обох матросів, що ті покотилися, перелякані й ошелешені, врізнобіч, і з вигуком невимовної радості обійняв молоду жінку.

Втім, мить їхнього вітання була дуже коротка.

Тільки-но вони впізнали одне одного, як хмари розійшлися і стало видно постаті понад десятка людей, що лізли через борт «Кінкеда» на палубу.

Перед вів росіянин. Коли яскраве світло екваторіального місяця осяяло палубу й Роков побачив, що перед ним лорд Грейсток, він істерично закричав своїм посіпакам, щоб негайно застрелили цих двох.

Тарзан заштовхнув Джейн у каюту, біля дверей якої вони стояли, й кинувся на Рокова. Принаймні двоє з тих, хто стояв позад росіянина, підвели гвинтівки й вистрелили в мавполюда; але хто стояв ще далі, були зайняті іншим: за ними по мотузяній драбині видиралася на корабель розлючена зграя хижаків.

Перші дісталися на корабель п’ятеро великих ревучих людиноподібних мавп, із спіненими писками й вишкіреними іклами, а за ними на палубу ступив дужий чорношкірий воїн, довгий спис якого зблискував у місячному світлі.

За негром спинався ще один звір, найстрашніший з усієї дикої команди, — пантера Шіта з ошкіреною пащею і хижими очима, що світили з темряви, сповнені ненависті до ворогів і жадоби крові.

Постріли не вцілили в Тарзана, і він уже був би й запопав Рокова, коли б той не сховався за спини двох матросів та, лементуючи від жаху, не кинувся на корабельний місток.

На мить Тарзанову увагу привернули ті двоє перед ним, тому він не зміг ураз схопити росіянина. Водночас поруч мавпи й Магамбі вже зчепилися з. рештою поплічників росіянина.

Під нестримним натиском звірів матроси розбіглися хто куди — ті, власне, хто ще міг бігти, бо величезні ікла Акутових мавп та кігті Шіти вже дістали багатьох.

Але четверо таки втекло й заховалося в кубрику, сподіваючись забарикадуватися там від напасників. Матроси знайшли в приміщенні Рокова — тож, розлючені його втечею в мить небезпеки, фактично, підлою зрадою і бажанням сховатися за їхніми спинами, вони тепер дістали нагоду помститися своєму ненависному визискувачу.

Попри всі благання й перепрошення посіпаки викинули Рокова геть на палубу, лишивши росіянина на поталу страхіттям, яких самі щойно ледь уникли.

Тарзан побачив чоловіка, якого викинули з кубрика, — побачив і впізнав свого ворога; але ще хтось також помітив його.

Це була Шіта. З вишкіреними іклами вона тихо підкралася до в смерть переляканого чоловіка.

Коли Роков побачив, хто скрадається до нього, повітря розітнули заклики на допомогу; ноги йому затремтіли, й він не міг зробити ані кроку, дивлячись, як просто до нього прямує люта, смерть.

Тарзан ступнув до росіянина — його свідомість огорнув вогонь помсти. Нарешті він дістався вбивці свого сина! Він мав право розквитатися…

Колись Джейн була зупинила його руку, як він хотів сам-один здійснити правосуддя й виконати вирок смерті, на який Роков давно заслужив, але нині ніщо не могло зупинити Тарзана!

Його пальці судомно стискалися й розтискалися, поки він підходив до тремтячого росіянина, владний і хижий, як звір.

Несподівано Тарзан побачив Шіту, що замірялася відняти у нього змогу такої жаданої помсти тому, кого він так ненавидів.

Мавполюд суворо крикнув на пантеру, але звук його голосу тільки вивів Рокова з фатального заціпеніння й спонукав до негайної дії. Він вереснув, крутнувся й побіг до капітанського містка.

За ним, знехтувавши пересторогу свого пана, кинулась Шіта.

Тарзан уже ладен був і собі кинутися навздогін, коли відчув легкий доторк до руки. Він озирнувся й побачив Джейн, що тислася до його ліктя.

— Не лишай мене, — прошепотіла жінка. — Я боюсь!

Тарзан глянув позад неї.

Там стояло кілька величезних Акутових мавп. Декотрі з них, із вишкіреними іклами й погрозливим гарчанням, уже підкрадалися до молодої жінки.

Мавполюд відігнав їх. На хвилину він забув, що то дикі звірі, нездатні розрізнити його друзів і ворогів. Їхні дикі душі були розбурхані сутичкою з матросами, і все, що було з плоті й крові та не належало до їхньої зграї, становило для них просто поживу.

Тарзан злов обернувся до росіянина, згадавши про втіху особистої помсти. Адже чолов’яга ніби уник кігтів Шіти. Та коли він придивився, то побачив, що на те немає ради. Роков позадкував на самий краєчок капітанського містка, дрижачи і з жахом дивлячись, як звірина поволі скрадається до нього.

Пантера з глухим гарчанням повзла по палубі. Роков наче скам’янів, очі йому вирячилися, нижня щелепа відвисла, холодний піт виступив на лобі.

Під собою, на палубі, він бачив великих людиноподібних мавп — у тому напрямку втеча була неможлива. Одна з тварин намагалася дотягтися до краєчка містка, щоб ухопитися за нього й підтягтися до росіянина. А перед ним була пантера, що мовчки готувалася стрибнути.

Роков знерухомів. Коліна йому тремтіли. Він белькотів щось невиразне. Останнім порухом впав на коліна — і тут стрибнула Шіта.

Вона усією своєю вагою вдарила росіянина в груди, перекинувши його горілиць.

Коли величезні кігті почали розривати людські груди й горло, Джейн Клейтон нажахано відвернулась, але Тарзан із племені великих мавп повівся інакше. Холодна зловтішна усмішка заграла на його вустах. Багряний рубець на чолі поволі набув нормального кольору шкіри й зник.

Роков відчайдушно, але марно відбивався від ревучого, лютого посланця долі, що спіткала його. Жахлива смерть, якою він загинув, була заслуженою карою за всі його незліченні лиходійства.

Коли росіянин перестав борсатися, Тарзан, на прохання Джейн, наблизився, щоб забрати в пантери й поховати по-людськи те, що лишилось від тіла. Але велика кішка, рикаючи, звелася над своєю здобиччю, дарма що перед нею стояв її улюблений володар. Тарзанові довелося відмовитись від свого наміру, а то він мусив би вбити свою приятельку з джунглів.

Цілісіньку ніч пантера Шіта гарчала над тими пошматованими рештками, що колись були Ніколаем Роковим. Місток «Кінкеда» був залитий кров’ю. Під сяйвом тропічного місяця звір бенкетував до самого ранку. На світанку, коли зійшло сонце, від найлютішого. Тарзанового ворога лишилися тільки обгризені й потрощені кістки.

Із залоги росіянина на пароплаві були всі, крім Павловича. Четверо бранців сиділо в кубрику «Кінкеда». Решта були мертві.

З тими, хто лишився живий, Тарзан пустив паровий двигун в дію і з допомогою помічника капітана, який також випадково вцілів, вирішив пливти на пошуки Острова Джунглів. Але на світанку знявся сильний західний вітер, і помічник капітана не наважився вивести «Кінкед» у плавання. Того дня пароплав стояв на якорі в гирлі ріки, і, хоча вночі вітер трохи вщух, краще було б дочекатися дня, щоб безпечно вийти покрученим гирлом у море.