Джонстон Мак-Кэллэй – Знак Зорро (страница 31)
— Щоб уникнути смерті, — сказав він тоді, — ви повинні залишатися точно в такому ж положенні, у якому ви знаходитеся зараз, не видаючи жодного звуку якийсь час після того, як ми залишимо в’язницю. Я дам на ваш розсуд визначити тривалість цього часу.
Потім він знову поспішив до головної контори, зробив знак іншим і повів смердючим коридором.
— Які двері? — запитав він сторожа.
— Другі, сеньйоре.
Вони поспішили до них; сеньйор Зорро відімкнув і розчинив двері. Сторожа він примусив тримати свічку над головою.
Зітхання жалості вирвалося з-під маски розбійника, коли він побачив старого кабальєро, що стояв біля вікна, побачив двох жінок, які зіщулилися на лаві, побачив людей, що оточували їх у цьому жахливому місці.
— Тепер, хай простить небо губернатора! — вигукнув він.
Сеньйорита Лоліта тривожно глянула на нього і потім радісно скрикнула. Дон Карлос озирнувся на слова розбійника.
— Сеньйор Зорро! — ледь зміг він вимовити.
— Саме він, доне Карлосе! Я прийшов з кількома друзями, щоб звільнити вас.
— Я не можу дозволити цього, сеньйоре. Я не втечу від того, що має бути. Мені мало допоможе, що ви звільните мене. Мені сказали, що я обвинувачений у переховуванні сеньйора Зорро. Як же це виглядатиме, якщо ви посприяєте моїй утечі?
— Тепер не час сперечатися, — сказав сеньйор Зорро. — Я не один у цій справі, зі мною двадцять шість спільників. Людина вашого походження і шляхетні дами не повинні проводити цілу ніч у цій огидній дірі, коли ми можемо перешкодити цьому. Кабальєро!
Останнє слово було словом наказу. Двоє кабальєро кинулися на дона Карлоса, швидко заспокоїли його і винесли в коридор, а потім униз до контори. Двоє інших схопили донью Каталіну під руки, як тільки могли обережно, і повели її.
Сеньйор Зорро вклонився сеньйориті і простягнув руку, яку вона з радістю потисла.
— Ви повинні вірити мені, сеньйорито, — сказав він.
— Кохати — значить вірити, сеньйоре.
— Все влаштовано, не ставте запитань, але робіть, як я скажу вам. Ходімо!
Він обійняв її і повів з тюремної камери, залишивши за собою двері відчиненими. Якщо Деякі з нещасних злочинців змогли б завдяки цьому прокласти собі дорогу і вибігти з в’язниці, то сеньйор Зорро не хотів заважати ім. Більше половини з них, на його думку, сиділи там як жертви забобонів або ж несправедливості.
Дон Карлос неймовірно шумів, кричав, що він не хоче бути звільненим, що він бажає залишитися і побачити губернатора на суді. Донья Каталіна тихо плакала з переляку, але не пручалася.
Вони дісталися контори, і сеньйор Зорро наказав сторожові відійти в куток і спокійно залишатися там деякий час після того, як вони підуть. Потім один з кабальєро розчинив вхідні двері.
У цей момент надворі піднялася метушня. Наближалися два солдати з хлопцем, спійманим на злодійстві в таверні, і кабальєро зупинили їх. Одного погляду на замасковані обличчя було досить, щоб кавалеристи зрозуміли, що тут відбувалося щось недобре.
Солдат вистрілив з пістолета, і один з кабальєро відповів також пострілом, але жоден з них не поцілив. Цього було достатньо, щоб привернути увагу тих, хто був у таверні, а також варти гарнізону.
Кавалеристи в гарнізоні були моментально розбуджені і зайняли місце варти, що негайно сіла на коней і поскакала під гору, щоб довідатися про причину раптової метушні о першій годині ночі. Сержант Педро Гонзалес й інші поспішили з ним з таверни. Сеньйор Зорро і його товариші зустріли опір у ту мить, коли найменше на це очікували.
Тюремник знайшов у собі досить мужності, щоб звільнитися від кляпа і пут, і тепер уже кричав через вікно своєї кімнати, що бранців звільнив сеньйор Зорро. Його лемент зрозумів сержант Гонзалес, що наказав своїм людям йти за ним і заробити частину винагороди, обіцяної його превосходительством.
Але кабальєро посадили всіх трьох звільнених бранців на коней і понеслися крізь юрбу, що збиралася, площею до великої дороги.
Постріли свистіли навколо них, але обійшлося без жертв. Дон Карлос Пулідо все ще кричав, що не хоче бути звільненим. Донья Каталіна зомліла, чому кабальєро, під опікою якого вона знаходилася, дуже зрадів, бо тепер міг легше впоратися з конем і зброєю.
Сеньйор Зорро скакав, тримаючи сеньйориту Пулідо перед собою на сідлі. Він пришпорив і погнав свого чудового коня попереду інших і направив усіх до шосе. Досягши його, він зупинив коня і стежив, як інші чвалом наближалися до того ж місця, щоб довідатися, чи не було яких-небудь нещасних випадків.
— Виконуйте дані вам накази, кабальєро! — скомандував він, коли побачив, що всі щасливо доїхали.
І от загін розділився на три частини. Одні рушили з доном Карлосом дорогою до Пала, інші направилися по шосе до гасієнди дона Александро. Сеньйор Зорро, відокремившись від усіх супутників, поскакав до житла ченця Філіпа; сеньйорита міцно оповила рукою його шию.
— Я знала, що ви приїдете за мною, сеньйоре, — сказала вона. — Я знала, що ви справжній чоловік і о ви не схочете залишити мене і моїх батьків у цьому жахливому місці.
Сеньйор Зорро не відповів їй, через близькість ворога розмовляти не було часу, але рукою міцніше пригорнув до себе сеньйориту.
Він досяг вершини першої гори; тут зупинив коня, щоб прислухатися до звуків погоні і простежити за вогнями, що блимали далеко позаду.
Справа в тому, що площа була освітлена тепер безліччю вогнів, які горіли у всіх будинках, тому що все селище схвилювалося. Будинок гарнізону блищав вогнями, Зорро міг чути звуки труби і знав, що кожний боєздатний кавалерист буде посланий у погоню.
Тупіт коней донісся до нього; кавалеристи знали, у якому напрямку поїхали визволителі. Переслідування мало бути швидким і нещадним, оскільки його превосходительство пропонував свою знамениту надзвичайну винагороду, впливаючи на людей обіцянками гарних місць і підвищень по службі.
Одне лише турбувало сеньйора Зорро у той час, як кінь його скакав по курному шосе і сеньйорита пригорнулася до нього. Він знав, що переслідувачі змушені будуть розділитися на три групи.
Він знову пригорнув до себе сеньйориту, встромив шпори в боки коня і люто продовжував скакати.
Розділ XXXII
ПО П’ЯТАХ
Над горами зійшов місяць.
Сеньйор Зорро зволів би, щоб у цю ніч небо було вкрите хмарами і місяць затемнений, тому що він їхав по верхній стежині, переслідувачі його були позаду й могли бачити вершника на фоні неба, що прояснилося.
Коні кавалеристів були свіжі, і крім того більшість з тих, що належали людям з ескорту його превосходительства, були чудовими і найшвидшими у всій країні, здатними на тривалу їзду при неймовірній швидкості.
Але тепер розбійник думав тільки про те, щоб якомога швидше гнати свого коня і наскільки можна відірватися від переслідувачів, тому що до кінця подорожі йому треба було мати запас часу, аби устигнути зробити те, що задумано.
Він пригорнувся до сеньйорити, хльоснув поводами і наче злився зі своїм конем, як робить кожний гарний вершник. Досягши вершини іншої гори він озирнувся, перш ніж спуститися в долину. Можна було чітко бачити авангард[17] переслідувачів.
Без сумніву, якби сеньйор Зорро був сам, такий стан речей не стурбував би його, бо багато разів він бував у скрутніших ситуаціях і все-таки вислизав. Але тепер перед ним на сідлі була сеньйорита Лоліта, і він хотів сховати її в безпечне місце не тільки тому, що вона була сеньйоритою і жінкою, яку він любив, але також і тому, що він був людиною, що не могла допустити, щоб бранець, якого він звільнив, був знову взятий у полон. На його думку, така подія кинула б тінь на його майстерність і сміливість.
Миля за милею їхав він із сеньйоритою, що притискалася до нього. Жоден з них не сказав ані слова. Сеньйор Зорро знав, що мав перевагу, випередивши своїх переслідувачів, але вважав це недостатнім для своєї мети.
Він пришпорив коня і вони летіли курною дорогою повз гасієнди, де гавкали стривожені собаки, повз хатини тубільців, де стукіт копит змушував бронзових чоловіків і жінок підхоплюватися зі своїх ліжок і кидатися до дверей.
Одного разу він урізався в череду овець, яку вели на базар до Реіна де Лос-Анджелес, і розігнав їх по обидва боки дороги, залишивши пастухів позаду. З прокльонами вони знову зібрали череду, але тільки для того, щоб солдати, які переслідували, знову розігнали її.
Вперед і вперед мчав Зорро доти, доки не побачив далеко перед собою будинок місії Сан-Габріель, що білів у місячному світлі. Він доїхав до перехрестя і поїхав стежиною, що вела до гасієнди брата Філіпа. Сеньйор Зорро був знавцем людей, і цієї ночі він покладався на свою думку про них. Він знав, що сеньйориту Лоліту треба залишити в такому місці, де були б жінки або одягнений у рясу францисканець, що могли б зберегти її. А сеньйор Зорро рішуче бажав зберегти добре ім’я своєї дами, і в цьому відношенні покладався на старого брата Філіпа.
Кінь біг уже не так швидко і сеньйор Зорро мало розраховував на те, що кавалеристи, досягти перехрестя, повернуть на дорогу до Сан-Габріель, як це сталося б, якби не було місячного світла і якби вони час від часу не могли бачити переслідуваного ними чоловіка. Він був тепер на відстані милі від гасієнди брата Філіпа і ще раз устромив шпори в боки коня, прагнучи досягти більшої швидкості.
— У мене буде обмаль часу, сеньйорито, — сказав він їй на вухо, нагинаючись до неї. — Все залежить від того, чи правильно я думав про людину. Я прошу вас довіряти тільки мені.