Джонатан Страуд – Тінь, що крадеться (страница 29)

— Цей шмаркач Гарольд Мейлер... — промовив нарешті Джордж. — Неймовірно. Хто б сподівався?

— Про мертвих, як відомо, поганого не кажуть, — зауважив Локвуд. —Хоча мені цей пацючок ніколи не подобався. Надто багато й гучно сміявся, і взагалі...

— Це ще не означає, що він заслуговував на смерть, — зазначила я.

— Ні, звісно ж, ні... Але чому він умер? Чи то пак, чому його вбили? Тут є лише дві версії: чи він здуру розповів убивцям про тебе, чи вони самі провідали, що він збирається поділитись із тобою відомостями. Будь-що вони вирішили усунути цю проблему...—Локвуд хутко позирнув на мене, поки я сиділа, втупившись у стіл. — Сподіваюсь, ти не вважаєш себе винною в його смерті, Люсі. Жодної твоєї провини тут немає — ти повинна це розуміти. Мейлер сам вирішив зв'язатись із цими людьми. Те, що ти викрила його, не означає, що ти стала причиною його вбивства.

Усе це, безперечно, було саме так, проте мені від того спокійніше не ставало.

— Ставши привидом, він міг би вбити мене своїм дотиком, — спокійно сказала я. —Тоді, на церковному дворі, він стояв біля мене, але ж не зробив цього. Просто відплив собі назад.

— Так, тут він порядно вчинив, — помовчавши, зауважив Локвуд. — Принаймні чесно.

— А що він тобі сказав? — перепитав Джордж. — Про якесь «місце крові»... Що ти сама про це думаєш?

Я зітхнула:

— Нічого не можу сказати. Можливо, я взагалі не розчула як слід. Він там багато чого набалакав, але я нічогісінько не розібрала. Щоправда, його теж можна зрозуміти — за таких обставин...

Справді-бо, мало хто розмовлятиме до ладу, коли його тільки-но вбили. Я пригадала мертве Гарольдове тіло, що заклякло на лаві біля церкви. Напевно, воно досі там, серед темряви й холоду...

Я спробувала зосередитись на чомусь іншому:

— Локвуде! Як ти гадаєш, інші приймальники з Клеркен-вела теж можуть бути замішані в таких крадіжках?

Локвуд стенув плечима:

— Я не здивуюсь, якщо вони всі там у цьому замішані. Справа серйозна, гроші там крутяться грубі, тож ці люди й хочуть, щоб ти замовкла навік, Люсі. Іти додому тобі, зрозуміло, не можна. Вони чудово знають, де ти живеш.

Я кахикнула, туплячись і далі в стіл, і відповіла:

— Так, знаю. Сьогодні я сподівалась переночувати луг. Лише сьогодні. А завтра...

— Ніяких «завтра», — перервав мене Локвуд, підхопився зі стільця й попрямував до холодильника. — Додому тобі йти не можна. Принаймні доти, доки ми не знайдемо цих убивць

і не покінчимо з ними. Джордже. ти не заперечуватимеш, якщо Люсі трохи поживе з нами?

Правду кажучи, дотепер я й не згадувала про наші непрості стосунки з Джорджем. Поки Джордж перев'язував мені рану й слухав мою історію, він не висловлював нічого, крім співчуття й турботи. Проте зараз, коли він похмуро дивився на мене й вагався з відповіддю, я пригадала, як він нещодавно сердився на мене і якого болю я завдала йому своїм звільненням. Та врешті його обличчя проясніло.

— Звичайно. — промовив він. — Нехай поживе.

Мене зненацька обдало жаром — чи то від чаю з печивом, чи від несподіваної вдячності.

— Дякую. — прошепотіла я.

— З нею мені буде легше, ніж із ГЬллі, коли вона залишається в нас ночувати. — провадив Джордж. — Тоді мені доводиться мити за собою ванну, щоб там випадково не залишилося мого волосся чи бруду. З нашою старою Люсі все по-іншому. Її такі дрібниці не обходять.

Локвуд тим часом дістав пластикову пляшку й виставив на стіл склянки:

— Завжди ти бурчиш через ГЬллі, Джордже. Минулої ночі, скажімо, вона ні на що не скаржилась... Хочеш помаранчевого соку, Люсі? Твій улюблений, з м’якоттю.

—Люсіжнелюбитьсікіз м’якоттю, — заперечив Джордж. — Хіба ти забув?

— Так. твоя правда. Бо шматочки м’якоті застрягають між зубами.

Я поглянула на Локвуда, відчуваючи, що моя вд ячність дещо розвіялась.

—Так, я вип’ю соку... То Голлі вчора ночувала у вас?

— А я завжди люблю пити такий сік крізь зуби, — додав Локвуд. — Проціджуєш собі м’якоть і уявляєш, ніби ти кит. Кити так проціджують морську воду... — Він позирнув на мене й перепитав: — Що ти сказала?

— Голлі. Вона тепер ночує у вас?

— Не завжди. Залежить від того, яка випаде ніч... Хочеш вафель, Джордже?

— Так, будь ласка. Я зголоднів.

— А ти, Люсі?

— Що? Так... трохи з’їм. І часто вона тут ночує?

— Дивно, чому це так хвилює агента вільної практики, — зауважив Локвуд, вмикаючи тостер. — Якщо тобі цікаво, то в твоїй колишній кімнаті вона не спить. — І він, фальшиво насвистуючи якусь пісеньку, заходився розливати сік.

— Ні? А де ж тоді...

— До твоєї колишньої кімнати я переніс більшу частину свого одягу, — пояснив Джордж. — У мене в кімнаті накопичилося стільки книжок та приладів, що там не помістяться навіть найвужчі з моїх шортів. А в тебе на горищі достатньо місця. Якби ми знали, що ти знову з’явишся, то не чіпали б твоєї кімнати... Проте переночувати там цілком можна й зараз.

— Дякую... Дуже ласкаво з твого боку.

— Прошу. Постараюсь не розбудити тебе, коли прийду вранці по одяг.

За кілька хвилин були готові вафлі, й ми взялися до них. запиваючи їх помаранчевим соком (байдуже, з м’якоттю чи без м’якоті). Я оглянула кухню—тут усе було чистісінько. Це, звичайно, постаралася ГЬллі: я добре пам’ятала, як вона давала бій тутешньому безладу. Єдиною новою річчю, яку я помітила, була дошка з коркового дерева, підвішена до бічної стінки шафи біля сходів. До дошки була пришпилена мала південно-східної Англії — Лондон із сусідніми графствами. Від центральної точки — десь на південний схід від столиці — розходились концентричними овалами кольорові кнопки. Що то за кнопки, я не мала й гадки, проте була певна, що це Джорджева робота.

Аж нарешті Локвуд відсунув порожню тарілку й сказав:

—А тепер час поміркувати. Те, що ти розповіла нам, Люсі, має якнайважливіше значення. ДЕПРІК певен, що всі Джерела, привезені до Клеркенвела, знищують. Проте насправді частина їх — можливо, навіть більша частина, — зберігається й потрапляє на чорний ринок. Світом поширюються вкрай небезпечні речі. Візьмімо хоча б оту банку з людськими зубами з будинку Гаїті. Ми були певні, що її спокійненько спалили в печі, а що насправді? Тепер ми цього просто не знаємо.

Я здригнулася зі страху, подумавши, що до нас може повернутися той моторошний привид людожера.

— А хто прийняв ту банку, коли ви відвезли її до крематорію? — запитала я. — Чи не Мейлер?

— Ні, — відповів Локвуд. — Парубійко на прізвище Крісті. Зовні ніби чесний, але хтозна...

— Ото буде штука, якщо ця справа закрутиться знову, — заважив Джордж. — Ти. мабуть, не чула про це Люсі, але Пенелопа Фіттес дуже високо оцінила нашу роботу в Ілінґу. І хоче знову зустрітися з нами. Я думаю, що йдеться про нове завдання, а Локвуд сподівається, що нам дадуть медалі...

— А може, те й те відразу, — підморгнув мені Локвуд. — Якщо їй так сподобалась наша робота, то уяви, як вона зрадіє, коли ми викриємо це шахрайство з чорним ринком! Підаю, що тут замішані наші давні друзяки Вінкмени. Вони — серце цього павутиння, то безперечно,

— Постривай-но. Що значить «ми викриємо це шахрайство»? —перервав його Джордж. — Викривати — це не наша справа. Нам треба лише повідомити про це інспектора Барнса.

—До Барнса ми. звичайно, можемо звернутись, — протяг нудним голосом Локвуд. — Якщо хочемо, щоб ДЕПРІК усе зіпсував. Чи забрав собі всю славу. Чи й те, й друге разом.

Тепер настала моя черга. Я давно вже хотіла озватись, та ніяк не могла придумати, з чого розпочати. Локвудів інтерес до чорного ринку підказав це мені.

— Учора я зустріла Фло, — сказала я. — Вона розповіла мені, що в Лондоні з’явився новий покупець, ладний щедро платити за найкращі Джерела. І Вінкмени щосили намагаються догодити цьому чолов’язі. Ще Фло згадувала, що зараз ночами влаштовуються таємні аукціони, куди приходять продавці артефактів з усього міста. І я знаю, що саме туди потрапив Мейлерів крам, бо Фло на власні очі бачила там оту муміфіковану голову, про яку я вже говорила вам...

Я помовчала, спостерігаючи за хлопцями. Локвуд кивнув і легенько всміхнувся, тож я зрозуміла, що він такої самої думки, як і я. Прочитати ж будь-що на Джорджевому обличчі було, як завжди, неможливо.

— Є в мене ідея, — ніби мимохідь додала я. — Пробратись якимось чином на черговий аукціон. Поглянути, як усе це триває, і, якщо пощастить, з’ясувати, що ж то за новий покупець.

Локвуд замислено втупився у стелю, чухаючи собі підборіддя.

— Лише через Фло, — нарешті сказав він. — Потрапити туди ти зможеш лише через Фло. Але це вкрай небезпечний задум, Люсі.

— Дуже небезпечний, — підхопив Джордж. — Ці бандити вже намагались убити тебе, Люсі. А ти хочеш сама подати себе їм на тарілочці.

Я стенула плечима:

— Здається, так і є.

— До того ж продавці артефактів ненавидять сторонніх осіб. Ладні знищити будь-кого, хто пхає носа до їхнього проса.

— Про це я теж чула.

— І про Вінкменів також не забувай. — провадив далі Джордж. — Леопольд з Аделаїдою свого часу заприсягнись роздерти нас на шматки. Це все одно, що до осиного гнізда залізти.

— Так, Люсі, невдалий у тебе задум, — мовив Локвуд, позіхнувши на своєму стільці. — Самогубство, та й годі. Принаймні, якщо ти діятимеш сама-одна.

І він усміхнувся мені.