Джонатан Страуд – Примарний Хлопець (страница 30)

Ми зустрілись у кімнаті з картинами, де Локвуд заварив нам чаю, щоб підбадьорити нас. Чашка чаю зараз була б аж ніяк не зайвою для Голлі Манро: де й поділась її чемна усмішка, а обличчя напружилось.  

— Це було справжнє страхіття, — сказала вона. — Від самого початку до кі   нця   .  

Я сперлась ліктем об стіл, тримаючи в руці свою чашку:  

— То ти щось бачила?  

— Не   бачила.    Радше відчула. Поряд було щось моторошне, — Голлі здригнулась.  

— Еге ж, спочатку такі речі вражають. Перші кілька разів, — зауважила я. — Локвуде. що я зараз повинна робити? — я поглянула просто йому в очі.  

— Навіть якщо ми нічого не знайдемо, я заллю підвал соляним розчином і засиплю залізними стружками. Цього вистачить. А ти. Люсі, зроби те саме на горищі- Про всяк випадок. Якщо ми розшукаємо Джерело, буде чудово. Інакше доведеться обробити сіллю й залізом усі сходи. А ти. Голлі, залишишся тут. Ти надто втомлена.  

— Ні, я теж допомагатиму, — кволим голосом заперечила Голлі. Вона промовила це з таким докором, ніби була однонога, а ми вимагали, щоб вона пішла на сходах у матроський танець.  

Я мовчки вибалушила очі, допила свій чай і вирушила нагору виконувати свою роботу.  

На горішньому майданчику я носаком черевика відсунула вбік залізне коло, дістала пляшку з водою, каністру з сіллю й заходилася готувати соляний розчин у пластмасовому відерці. Я, мабуть, вимішувала його дужче, ніж треба, бо кілька краплин упали на криваві сліди, які засичали й запінились, наче суп, що вибіг з каструлі на гарячу плиту. Потім я знайшла цупку ганчірку, перенесла відерце до краю сходів, стала на коліна і, ляпнувши сердито ганчіркою, почала протирати підлогу.  

На жаль, саме так Локвуд підходить до   будь-якого    прояву. Знешкодити привид, навіть не з’ясувавши, що він за один. Знищити його. Так, Куків привид украй небезпечний. Його треба позбутись. Та водночас Локвуд спокійненько збирається знищити й Малого Тома. Він дозволяє мені спілкуватись із черепом, бо той сидить у посрібленій склянці, та водночас забороняє таке саме спілкування з духами на роботі. Вважає,   щ   о це пусте марнування часу.  

Я розуміла,   чому    він чинить саме так. Чи, може, ні?   »їїмолодший брат, не зміг запобігти нападові на сестру.   Його й досі гнітить це горе? Чи, може, почуття провини?  

Я випросталась і відгорнула з чола волосся. Саме цієї миті криваві сліди щезли. З майданчика, зі сходинок, з підлоги — звідусіль. Я позирнула на годинник, учора вони трималися десь із п'ятдесят хвилин. Сьогодні повторилося те саме. Я насторожилась. Відчула, як мені залоскотало пальці, як мені в обличчя війнуло холодним повітрям. І почула звук. Чиєсь дихання...  

А може, то був звук, що   вдавав    чиєсь дихання. Ніби хтось пригадував, як це — бути живим.  

Я нахилилась уперед і загасила ліхтарі. Тоді заплющила очі й повільно полічила до семи, прислухаючись до слабкого, важкого, переляканого дихання. Так міг би дихати захеканий собака.  

Я підвелась, розплющила очі й трохи постояла на місці, щоб звикнути до темряви. Лише через кілька секунд я розгледіла постать, що стояла нижче від мене на сходах.  

Потойбічне світло, що огортало її, майже згасло. Воно ледве жевріло, наче жар від учорашнього вогнища, й перетворилось на слабенький, ледь помітний серпанок. Розібрати обличчя я не могла, проте розпізнала худенькі плечі, згорблене тільце й сумно схилену голову.  

— Томе, це ти? — промовила я.  

Навіть не озираючись, я пам'ятала, що зруйнувала своє залізне коло, яке перетворилося на купку переплутаних ланцюгів. Це. одначе, не тривожило мене. Якщо буде треба, я зумію захистити себе й   такими    ланцюгами. От тільки мені   не хотілося   цього робити, бо залізо притупить мої відчуття, заважатиме слухати.  

— Чого ти хочеш, Томе? — провадила я. — Чим ми можемо допомогти тобі?  

Мені здалося, що примарна постать ворухнулась... Ні, я бачила це напевно!  

—Де Джерело?—розпитувала я далі. — Що тримає тебе тут?  

Звуки лоскотали мені вухо. Вони були вкрай слабкі, крихкі, та я знала, що розчую їх, коли підійду трохи ближче. Я ступила пів кроку до сходів.  

Постать у відповідь піднялася до мене на цілу сходинку.  

— Чим ми можемо допомогти тобі?  

У відповідь — жодного слова, тільки тихий, сумний і жалісний плач. Анітрохи не схожий на людський, так радше могла б стогнати поранена тварина. Та будь-яку тварину можна приручити, варто лише показати, що вона може довіряти тобі. Я підійшла ще ближче й простягла руку:  

— Скажи, що ми можемо зробити для тебе?  

Аж тут я   справді    почула якісь слова, тільки вони лунали так швидко, що я не встигала розбирати їх. Я з відчаю прикусила губу... аж тут мені сяйнула думка: моя рапіра! Вона залізна, як і ланцюги, й зараз її аура працює проти мене, приглушуючи звуки й відганяючи від мене цей бідолашний привид. Відповідь прийшла несподівано. Я притулила рапіру до стіни, й тієї ж миті дістала винагороду: обличчя хлопчини- служника стало видно мені цілком чітко, ніби його осяяв промінь неясного світла. Воно було таке саме нещасне, як я запам'ятала його: великі сумні чорні очі, щоки в сльозах...  

— Скажи мені! — просила я.  

— Скажу...  

Мене пройняло дрижаками. Він відповів! Я   зробила    це! Так само, як з отим старим у кріслі. Моя теорія підтвердилась! Із привидами   можна    спілкуватись, якщо піти їм назустріч, узяти цей ризик на себе!  

Здалека хтось окликнув мене на ім’я. То була Голлі Манро, що стояла на два марші нижче. Привид колихнувся, його обличчя потьмяніло. Я вилаялась. Навіть зараз, мимоволі, н   аш   а помічниця плутає мені всю справу...  

— Не тікай! — сказала я й ступила ще два кроки вперед.  

Хлопчина відсахнувся. Потім його обличчя знову проясніло. Я усміхнулась.  

— Скажу...  

Ляснули вхідні двері. Відлуння цього звуку ніби струснуло цілий будинок. Привид знову зблід. Я спересердя аж скривилась. Із передпокою до мене долинув голос Джорджа — він про щось говорив із Локвудом, а той відповідав. До дідька! Привид усміхався мені. Якби тільки він знову заговорив...  

— Мене звуть Люсі. — сказала я. — Скажи мені, чого ти хочеш?  

Усміхнений привид підплив ближче: на голові в нього, наче вогняна корона, ворушились довгі пасма світлого волосся. Тіло здавалось розпливчастим — можна було розгледіти лише опущені вниз руки.  

— Я   хочу...  

— Де Люсі?! —То був Джордж. Я почула, як Голлі забурмотіла у відповідь, а Джордж уже горлав на весь голос: — Люсі!!!  

— Не звертай уваги. — тепер я теж усміхалася, силкуючись зберегти зв'язок із привидом. Холод став нестерпним, обпікав мені шкіру. Лише тепер я розуміла, яка квола, непевна була моя усмішка поряд з усмішкою примарного хлопчини — зловісною й хижою...  

— Я хочу...  

— Агов, Люсі! Ми помилились! Роберт Кук — це не   великий   привид! Це малий!  

Я дивилась на світлу постать, що усміхалася мені, стоячи на чотири сходинки нижче.  

— Хлопчина зарізав служника! Малий Том — так на глум прозвали здорованя-слугу! А хлопець був божевільний. Він поранив Тома, а той погнався сходами за ним! Добігши до горища, Том уже знеміг від утрати крові. Він схопив хлопця, а той скинув його зі сходів! Ми все тлумачили   зовсім    не так, як треба!  

Привид підплив ще ближче:  

— Я хочу...  

Чудово. Я поволі позадкувала.  

Привид роззявив рота:  

— Я хочу ТЕБЕ!  

Він усміхнувся. Підняв руки. Вони були закривавлені.  

Я відсахнулася, зойкнула, вхопилася за пояс.  

Намацавши якусь каністру, я жбурнула її собі під ноги. То виявилась лише сіль. Каністра розбилась. Привид розділився навпіл, наче розрізана кіноплівка, обігнув сіль і знову склеївся тепер уже позаду мене, перегородивши мені дорогу до рапіри сітки й ланцюгів. Я відскочила, взялася шукати каністру з маг-  

нієм. перечепилась об відерце з соляним розчином — і мене відкинуло до перил. Знизу лунали гарячкові кроки, мерехтіли промені ліхтариків, чулись голоси. У мене змокли ноги. На мене зирили повні сліз очі привида; він наближався, залишаючи за собою криваві сліди. Нарешті я намацала каністру, та в мене зі страху й холоду заніміли пальці, тож я ніяк не могла відчепити її від пояса. Привид підпливав усе ближче, досі всміхаючись і хапаючи пальцями повітря. Я скрикнула, відсахнулась, перевалилась через перила й повисла на величезній висоті, борсаючись у повітрі й хапаючись за край дерев’яної сходинки. Привид почав витягатись, нависати наді мною, широко розкинувши свої довгі руки. Я бачила його порожні очі, його вуста, скривлені в лютій, навіженій посмішці. Хтось біг сходами вгору. Зі скорчених пальців привида текла кров, краплі падали мені на куртку, шипіли й парували. Привид нахилився ще нижче. Мене охопив відчай, хотілося відпустити сходинку й полетіти вниз, у порожнечу...