Джонатан Страуд – Порожня могила (страница 67)

— Так, досі мовчить, — підтвердила я.

Локвуд оглянув усіх наших друзів.

— Так, Люсі, то був нівроку потужний вибух, — промовив він. — Незгірше за ті, якими ДЕПРІК розгромив Колонну залу. І знищив усіх отих привидів.

— Знаю. Але це тому, що було зруйновано їхні Джерела. А наше Джерело — ось воно, — наполягала я. — Тому вибухи навряд чи знищили дух черепа.

— Хтозна... Можливо.

— Навряд. Я певна, що навряд, — мені пригадалась вогняна куля, що поглинула примарну постать юнака.

— Вибух міг розірвати зв’язок привида з Джерелом, — припустив Кіпс.

— Ні, це дурниця. Вдень він не може повернутись тому, що в нього тепер немає захисту з посрібленого скла. А вночі... він неодмінно повернеться.

Ці слова я раз по раз твердила собі, хоч сама вже не вельми вірила їм. Після вибуху минув уже тиждень, а привид так і не повертався.

— Він міг просто... зникнути, Люсі, — зауважила з усмішкою Голлі. — Ти випустила його зі склянки. Із вдячності він допоміг тобі. А потім зважився на те, що мав зробити ще століття тому, — зник назавжди.

Може, це була й правда. Ми заходилися снідати далі. Через кілька хвилин Кіпс поклав на стіл виделку й сказав:

— До речі, про Джерела... Ось що непокоїть мене. Ми знаємо, що тіло Пенелопи перенесли до мавзолею й поховали в особливій срібній труні. А що сталося зі справжніми рештками Маріси? З розповіді Люсі та Локвуда виходить, що її дух якимось чином досі прив’язаний до них. Якщо її гарне молоде тіло померло, то чи може дух Маріси повернутись до свого старого тіла? Може, він зараз вештається біля нього в одному з моргів ДЕПРІК...

Локвуд усміхнувся:

— Не переймайся. Ніхто там не вештається. Я саме хотів розповісти вам, що вчора, коли відкрили гробницю в мавзолеї, Барнс і його команда подбали й про давнє Марісине тіло. Пам’ятаєш, Люсі, яке воно було висохле? Тож його втиснули до давньої Марісиної труни, поряд із кістками нашого давнього приятеля — лікаря Кларка. Думаю, його дух неабияк утішиться таким сусідством... — Локвуд помовчав і взяв іще одну грінку. — Якщо дух Маріси справді прив’язаний до її тіла, на нього чекає веселенька вічність.

Сонячне проміння осявало нас. Ми закінчили снідати й зручніше вмостились на своїх стільцях.

— Гаразд, — провадив Локвуд. — Сьогодні на нас чекає певна важлива справа. Вчора Барнс передав мені офіційні папери з ДЕПРІК, які ми повинні підписати. Кожен з нас мусить дати обіцянку не розголошувати того, що ми бачили і в Будинку Фіттес, і на Тому Боці. Всі ці відомості вважаються секретними.

— Я не хотіла б таке підписувати, — зізналась я.

— Розумію, Люсі. Нікому з нас це не до душі. Проте всім нам відомо, що підписати ці папери доведеться. І ми знаємо чому. Якщо всі довідаються, що винуватці Проблеми — це самі її перші дослідники, що очільники численних провідних компаній — це Марісині спільники, то в країні почнеться анархія. Суспільство розколеться, дійде до заворушень. І до чого це все призведе? До чого завгодно, крім вирішення Проблеми.

Я хитнула головою:

— І все-таки це нечесно. Сам ДЕПРІК також треба як слід почистити.

— Звичайно, але спершу вони повинні довести все до ладу. І не забувайте, що Барнс мусить виконувати власні обіцянки, які він дав нам, укладаючи угоду. Він, скажімо, запевнив, що портал у Будинку Фіттес не знищать. Тож відтепер ДЕПРІК буде ліквідовувати те, що Маріса залишила по собі в Іншому Світі.

— Срібні огорожі? — перепитала Голлі.

— Так, огорожі. І перекриє всі шляхи проникнення мерців до нашого світу. Це буде не так просто, бо ми досі не розуміємо ні механізму дій Маріси, ні того, як далеко просунулись її науковці в дослідженні ектоплазми. Ми навіть не знаємо, чи є десь іще портали. Це дуже ймовірно, бо Проблема поширилась по всій країні.

— Тут нам можуть допомогти наші друзі з Товариства Орфея, — зауважив Джордж. — І науковці з Будинку Фіттес. Щоправда, на них доведеться трохи натиснути, алев ДЕПРІК це вміють робити.

— Думаю, що так воно й буде, — погодився Локвуд. — Проте будь-що це розслідування потребуватиме тривалого часу, тож із Проблемою так швидко покінчити не вдасться.

—А тим часом до нас і далі приходитимуть Гості, — сказала я.

— До речі, я забув про ще одну річ, — додав Локвуд. — Барнс питав мене, чи не допоможемо ми ДЕПРІК із їхньою програмою усунення наслідків діяльності Маріси. Бо в нас, мовляв, є унікальний досвід і знання, ми можемо давати консультації щодо Іншого Світу...

— Ні, туди я більше не помандрую,—перервав Джордж. — Нізащо.

— Одного разу нам вистачило з лишком, — кивнула Голлі.

— Як на мене, — підхопив Кіпс, — то Темний Лондон дуже схожий на Джорджеві джинси. А їх мені й так уже досить.

— Саме так я й відповів Барнсові, — запевнив Локвуд. — Крім хіба що джинсів. Ваша правда. Свою роботу ми тут уже виконали. Тож переходьмо до звичайних простеньких привидів і більше не думаймо про Інший Світ із його таємницями.

Ми схвально зашепотілись.

— Вам, звичайно, відома моя теорія? — трохи помовчавши, запитав Джордж. — Темний Лондон — це лише проміжна станція. Після смерті ти ненадовго затримуєшся там, а потім рушаєш далі. Ті чорні брами...

— Брами? Радше двері, — заперечив Кіпс.

— Ні, чорні калюжі, — втрутився Локвуд. — Тільки поставлені вертикально. Блискучі, але не мокрі.

— Тоді це більше схоже на штори, — припустила Голлі.

— Можливо... Отже, повертаймось до моєї теорії, — провадив Джордж. — Я вважаю, що дух проходить крізь ці штукенції: брами, двері, штори — називайте їх як хочете, — і потрапляє до ще одного Лондона, тільки вже світлого...

— Як ти можеш це довести? — запитала я.

— Поки що ніяк. Просто відчуваю.

— Щось це не дуже схоже на тебе.

Джордж стенув плечима:

—Часом дослідження наводять на різні думки.

— Ти повинен написати про це книжку, — мовив Локвуд. — Якщо впораєшся вчасно, до того, як буде покінчено з Проблемою, цю книжку розкуплять умить. Ми ще, диви, й грошенят заробимо.

— Нічого, Локвуде, ми й так не зубожіємо, — відказала Голлі. — Зараз у нас сотні викликів. Справді дуже цікаві пропозиції. Після того, як луснули «Фіттес» і «Ротвел», ми стали найпопулярнішою агенцією в Лондоні. Можливо, нам доведеться найняти ще одного помічника. Його ми поселимо до твоєї кімнатки на горищі, Люсі, а ти переберешся до цієї чудової нової спальні...

Я усміхнулась:

— Ні, Голлі. Мені й на горищі добре. А що це за цікаві пропозиції, які ти тільки-но згадала?

— Ой, Люсі, тобі вони сподобаються! Дух-Крикун у молитовному будинку. Таємничий голос у криниці. Гугнявий тисовий кущ. Далі ще Перевертень у торговельному центрі в Стейнсі, щоправда, наш замовник так і не розгледів, привид то чи, може, черниця в каптурі. А ще всілякий дріб’язок: закривавлена брила в копальні, Костогрім на баржі...

Голлі говорила далі. Локвуд неуважно слухав її, раз по раз поглядаючи на мене. Джордж роздобув десь ручку і вже закінчував щось малювати на нашій новій скатертині, очевидно, карикатуру, бо Кіпс, що сидів поряд, зі сміху мало не вдавився грінкою. Я допила свій чай і зручніше вмостилась на стільці, підставивши обличчя вранішньому сонцю. Біля моєї тарілки стояв обгорілий череп і тупився своїми очними ямками в порожнечу.

* * *

Я не збрехала Голлі. Мені справді було добре в моїй невеличкій спальні на горищі. Ця кімната була єдиною, куди не вдерлись наші вороги тієї пам’ятної ночі, вони просто не помітили її, тож тут залишилось усе як було. Перші кілька днів після нашого повернення з Іншого Світу я частенько заходила сюди, щоб перепочити й трохи поміркувати на самоті.

Цього вечора було так само. На підвіконні вигравали останні промені надвечірнього сонця. На шарі пороху, що вкривав його, залишився круглий слід від склянки з привидом, яка раніше стояла тут. Саме сюди, на звичне місце, я поставила обгорілий череп — просто для того, щоб заспокоїтись. Якщо привид захоче повернутись, то — будь ласка. А не захоче, то так і буде.

Я стояла біля вікна й дивилась униз, на Портленд-Роу.

Небо було рожево-сірим; сонце, що саме сідало за обрій, віддзеркалювалось у шибках із протилежного боку вулиці. У вікнах біліли завіски, виблискували срібні обереги від привидів. На вулиці бавилися діти.

У двері хтось постукав. Я озирнулась, відповіла, й до кімнати зазирнув Локвуд. Він був у новому пальті — отже, збирався надвір, — і тулив до грудей стос паперів.

— Привіт, Люсі. Пробач, що потурбував тебе.

— Нічого. Заходь.

Ми всміхнулись одне одному. Після пригод у Будинку Фіттес ми з ним ні разу не залишалися сам на сам. Чому? По-перше, ми були надто зморені й виснажені. По-друге, нам випав клопіткий тиждень — треба було дати лад розореному будинку й закінчити справи з Барнсом. Як і всіх наших друзів, нас із Локвудом вистачало тільки на те, щоб попоїсти, виспатись і порадіти, що ти живий.

Проте зараз Локвуд завітав до мене. Ступив кілька кроків і зупинився.

— Пробач, що потурбував тебе, — повторив він. — Просто хотів тобі дещо передати, а внизу для цього забагато галасу. Джордж, як навіжений, фарбує стіни, Кіпс і Голлі чіпляють дверцята на буфет...

— Так, звичайно, — відсапнула я. — Бачу, що там у тебе ота клята підписка для ДЕПРІК про нерозголошення таємниці. Гаразд, я підпишу її, тільки не зараз. Поклади куди-небудь.

Він завагався:

— Можна сюди, на ліжко?

— Умгу.

Я знов обернулась до вікна й поглянула на сусідні будинки із залізними ґратами та блискучими оберегами. Вулицею біг малий хлопчина, женучись з іграшковою рапірою в руці за двома своїми приятелями — вони, напевно, вдавали з себе привидів. Локвуд підійшов до мене, став поруч і сперся долонею об підвіконня.