Джонатан Страуд – Порожня могила (страница 42)

Обличчя в склянці так зблідло, що я навіть не змогла розгледіти його виразу.

— Приєднатися до загублених душ, які мандрують Іншим Світом? — тихо перепитав череп. — Але ж я не такий, як вони.

— Такий самий, — відповіла я. — Не забувай, що я тебе там бачила.

Коли ми з Локвудом опинились на Тому Боці, я справді бачила там, серед темряви й холоду, привид черепа у його, так би мовити, тілесному вигляді. Там він анітрохи не скидався на химерне обличчя в склянці. Ні, то був стрункий блідий юнак із глумливою посмішкою на вустах і розкуйовдженим волоссям. Зараз, прив’язаний до склянки зі старим гнилим черепом, він майже нічим не відрізнявся від звичайнісіньких безбарвних мешканців Іншого Світу.

— Ти міг би розірвати зв’язок із нашим світом, — повторила я. — Ти не повинен був застрягати тут.

— Гаразд, — сварливо відповів череп. — Вважатимемо, що сприятливі обставини для цього ще не склались. Коли складуться, відразу повідомлю тебе.

— Чудово, — стенула я плечима. — Я теж повідомлю, коли зберусь тебе випустити.

— Я буду вельми вдячний, якщо ти зробиш це до того, коли тебе вб'ють. Тобто до завтра.

— Я не збираюсь помирати.

— Колись і я так казав.

* * *

Попри всі похмурі віщування черепа, ніч минула без пригод. Ніхто не атакував нас, поки ми лежали в своїх ліжках, і ніхто не турбував, крім хіба Джорджа, що розбудив нас о п’ятій ранку й попросив грінок із сиром. Аж нарешті розвиднілось, і ми всі зустрілися за сніданком. Тільки-но закипів чайник, як до кухні знадвору хтось шалено постукав, і у вікні з’явилась Костомаха-Фло, схожа на розпатлане опудало. Вона принесла з собою тривожні новини й коробку шоколадних цукерок для Джорджа.

— Тут на коробці бурі плями — не бійтеся, — сказала вона, протираючи коробку рукавом своєї куртки. — Це просто річковий мул. Шкода, що мені дорогою не трапилась водогінна рура, я тоді одразу все відмила б. Ну, гаразд, я бачу, що ви тут усі заклопотані. Тільки скажіть, що це у вас за штукенція на середній сходині ґанку?

Локвуд зачинив за нею двері:

— Пробач, Фло. Це смертельна пастка. Я мав тебе попередити.

Фло засунула долоню під бриль і почухала собі маківку:

— Молодці. Тільки вам знадобиться ще чимало таких пасток.

— Навіщо? — запитала Голлі. — Що ти чула?

Фло скрушно хитнула головою:

— Багато чого. Всякі чутки тут ходять. Снують собі берегом Темзи, а стара Фло їх помаленьку до лантуха збирає... — вона боязко озирнулась через плече й тихо додала: — Подейкують, що сер Руперт Ґейл мав серйозну розмову з Джуліусом Вінкменом. І в цій розмові згадував ваші імена.

Вийшло так, що за останні кілька днів я геть забула про цього звільненого з в’язниці хазяїна чорного ринку артефактів. Саме тому ця звістка дійшла до мене з певним запізненням.

Проте Локвуд зреагував на неї швидше за мене:

— Ще б пак... Вони давні знайомі. Ґейл частенько купував Джерела на аукціонах у Вінкменів... Пробач, Фло, я перервав тебе. Далі, будь ласка.

Поки Локвуд усе це говорив, Фло відсьорбнула чаю з його чашки.

— Отже, Джуліус Вінкмен... — заговорила вона далі. — Після звільнення він заховався. Чула я навіть, ніби він після того й дивитись на ті артефакти не може... Тільки це бридня, — Фло вибалушила очі. — Як не сам Джуліус, то його жіночка Аделаїда охоче купить у тебе будь-яку штучку. Чи Леопольд — синочок їхній, кізяк отой коров’ячий з очима. Тож старий Вінкмен тут начебто й ні до чого, а все одно зиск має. А ще балакають, ніби після тієї розмови з Ґейлом Джуліус зібрав своїх давніх друзяк-зарізяк, що й голову провалити, й кістки поламати, й ножа до горла приставити, й зашморг на шию накинути вміють. Повиманював він їх із шинків та рівчаків, нагодував, напоїв, озброїв та звелів готуватися до роботи, — блакитні очі Фло оглянули нас із-під крисів бриля. — Зрозуміло, що це буде за робота.

— То ось чому вони баряться з нападом, — мовив Локвуд. — Фіттес і Ґейл вирішили поквитатися з нами руками Вінкмена. Знає Маріса, як вийти на сухеньке. Ще й дати Вінкмену помститись за ту сутичку з нами на кладовищі Кенсел-Ґрін, після якої його запроторили до в’язниці. Раз-два, і всі задоволені.

— Крім нас, — зауважила Голлі. — Ми ж-бо загинемо.

Запала тривала мовчанка.

— А може, це навіть краще, — нарешті обізвалась я. — Краще, ніж зіткнутися з іншими агентами. Вони ж наші колеги, а у Вінкмена — звичайні бандити, що ні навичок таких, як у нас, не мають, ні рапір.

— Еге ж, рапір у них немає, — відповів Кіпс. — Тільки ножі й пістолети.

— Ми опинимось в облозі, — прошепотіла Голлі. — А якщо наші барикади не витримають? Якщо ці бандити вдеруться до будинку? Тікати нам нікуди.

Ми перезирнулись. У мене похололи руки й тьохнуло серце. Поглянувши на Кіпса й Голлі, я зрозуміла, що вони відчувають те саме. Проте в Локвуда, на відміну від нас, завзято блищали очі, а в кутках вуст причаїлась легенька усмішка. Від цього, правду кажучи, мені стало ще тривожніше.

— Можливо, знайдеться місце, куди нам пощастить утекти, — сказав він, усміхаючись іще ширше. — Вінкменові бандити туди нізащо не проберуться. Вважайте мене за божевільного, але я знаю таку схованку.

Ми знову помовчали.

— Щодо мене, то я згоден на все, аби ці смердючі збирачі артефактів не порубали мене на шматки своїми ножами... — мовив Кіпс. — Ой, пробач, Фло, не ображайся. Це я не про тебе, тим паче, що ти дівчина. Ну-бо, Локвуде, що там у тебе за план?

Навіть тепер Локвуд не поспішав із відповіддю. Він кілька хвилин міркував, як краще подати нам свій задум. І кінець кінцем промовив:

— Найкраще для цього підійде кімната Джесіки.

Ми всі здивовано вирячились на нього.

— Тобто просто заховатись у кімнаті твоєї сестри? — перепитала я. — Ну, двері там і справді оббиті залізом, щоб не випустити Смертний Вогонь, а ще там є ціла купа всіляких артефактів, які ми можемо... Ой! — зненацька все зрозумівши, я аж роззявила рота. — Ти пропонуєш... Ні, це неможливо!

— Так, у нас є Джерела, — відповів Локвуд. — Є ланцюги. Є накидки, — він усміхнено поглянув на Голлі й Кіпса, які теж нарешті зрозуміли, що він має на увазі. — Ми зробимо собі аварійний вихід. Якщо більше нічого не залишиться, ми зможемо втекти. Чому б і ні? У нас є все для того, щоб відкрити портал до Іншого Світу.

Ми надовго замовкли. Навіть Фло заціпеніло стояла на місці. Отак мовчки ми дивились на Локвуда, аж поки до кухні долинув знайомий голос:

— Це приватна вечірка? Чи мені також можна долучитись?

Усі обернулися до дверей, там стояв Джордж у своїй піжамі і з незвично сірим обличчям. Сірий колір воно мало саме в тих місцях, де не було синців та подряпин. Пов’язка на голові зсунулась, оголивши волосся, що подекуди потемніло від засохлої крові. Трохи закороткі рукави піжами не ховали саден на руках. Стояв він, злегка похитуючись і тримаючись за одвірок. Проте стояв — уперше за останні кілька днів.

— Подивіться! — вигукнув Джордж. — Я знову на ногах! Усе не так погано, авжеж? — він кволо всміхнувся нам і додав: — А ось вам і доказ! Ці цукерки... вони всі для мене?

18

Хоч як насторожив мене дарунок Фло, — я підозрювала, що вона просто витягла цю коробку з Темзи, висушила цукерки на березі й спакувала назад, — ми раділи, що Джордж зацікавився ним. Саме цей шоколад підтримав його на силі під час нашої наступної тривалої розмови.

Ніхто не заперечував винахідливості Локвуда, не відкидав сміливості його плану. Проте небезпека, пов’язана з його здійсненням, видавалась такою страхітливою, що Локвудові довелося застосувати всю свою переконливість і наполегливість, щоб умовити нас хоча б обговорити його пропозицію. Сама думка про створення порталу на Той Бік просто в нашому будинку видавалась неймовірною.

Давно вже відомо, що будь-яке Джерело — хоча б таке, як наш череп у склянці, — утворює невеличку дірочку, крізь яку з Іншого Світу до нас може потрапити привид. Ідея «потойбічної брами», вигадана шаманами, чи порталів, над якими таємно працювала агенція «Ротвел» (і, напевно, Маріса Фіттес), була лише розвитком цього принципу. Якщо зібрати в одному місці багато Джерел, то їхня спільна сила утворює велику діру між світами — портал до Іншого Світу, досить потужний, щоб крізь нього можна було пройти й повернутись назад. Захисний засіб для такої мандрівки теж відомий — та сама шаманська накидка. І до того ж треба стримувати натовп оскаженілих привидів, не давати їм прорватись до нашого світу, а для цього треба надійно запечатати портал залізом. Що ж до самого походу на Той Бік, то справа ця вкрай небезпечна, про це ми з Локвудом знали з власного досвіду.

— Почнімо з того, що там страшенно холодно, — зауважила я. — Та й пересування Іншим Світом потребує серйозних фізичних зусиль, навіть у накидках. Невже ти готовий знову пройти через це, Локвуде?

— Якщо це єдиний спосіб вижити, то, звичайно, готовий, — відповів Локвуд.

— А ще не забувайте про привидів. Ротвел, пам’ятаю, запечатував портали масивними залізними ланцюгами... а що, коли духи все ж таки прорвуть їх?

— Не прорвуть. Ми зробимо надійне коло.

— Забудьте ви, врешті-решт, про привидів у порталі! — вигукнула Голлі. — Краще подумайте про мерців на Тому Боці! Їх там сила-силенна, як мух!

— Правда, — підтримав її Кіпс. — Тут у нас привидів — раз-два й нема, а скільки з ними клопоту! А вдертися до Іншого Світу — все одно, що осине гніздо розворушити. Ви ж із Люсі самі розповідали, як мертві тягнуться до живих. Ви тоді ледве втекли від них!