Джонатан Страуд – Око ґолема (страница 65)

— Цей бовдур, напевно, помилився в кінцевій частині закляття.

— А може, в книзі помилка? Бачили — він читав прямісінько по книзі? Сказав "exciteris" перед "stringaris". Я сам чув!

— Та невже? Це помилка на рівні новачка!

— Отож-бо. З тим учнем в Александрії сталося так само: він дочекався, поки піде наставник, а тоді... Ні, просто-таки не віриться!..

— Бартімеусе! Корися мені!

Хлопчина рішуче повернувся до свого пентакля; пальто майоріло в нього за спиною. Інші чарівники по всьому залу робили те саме: їх раптом спіткав напад суворої працьовитості. Я й мої товариші по нещастю знехотя обернулися до господарів.

— Бартімеусе! — повторив хлопець трохи непевним голосом. — Роби те, що я тобі тепер звелю: вирушай у світ і знайди непокірного африта. Велю тобі повернутися до мене тільки тоді, коли його буде знищено.

— Зачекай-но!

Пернатий змій вирячився на нього з насмішкуватим подивом. Ач, який поважний зробився цей парубчак: «корися», «велю»! Це свідчило про те, що він неабияк засмучений.

— Чого це ти? — спитав я. — Знайшов чим перейматись! Тобі ж цей чолов’яга ніби не подобався.

Він почервонів:

— Замовкни! Більше ні слова! Я — твій хазяїн, хоч ти щоразу про це забуваєш. Виконуй мою волю!

Ось тобі й довірчі стосунки! Знову він заходився репетувати й тупати ніжкою. Дивна річ: що може зробити з людиною невеличке потрясіння!

Коли мій господар у злому гуморі, розмовляти з ним даремно. Отож пернатий змій повернувся до нього спиною, згорнувся клубком — і, разом зі своїми товаришами по нещастю, зник із залу.

34

Того вечора над лондонськими дахами чинився справжній шарварок. Окрім чотирьох десятків найпотужніших, таких, як я, джинів, що покинули зал у Вайтголлі й порозлітались туди-сюди по всіх сторонах світу, в повітрі юрмилися біси й фоліота різних ступенів недолугості. Не було, напевно, жодної вежі чи конторського будинку, на вершку якого не причаїлися б зо двоє-троє духів.

Унизу марширували батальйони нічної поліції, дещо неохоче прочісуючи вулиці в пошуках бунтівного африта. Одне слово, столицю переповнювали найрізноманітніші державні службовці. Дивна річ, що африта не розшукали вже за перші кілька секунд.

Деякий час я блукав собі центром Лондона в подобі химери, без будь-якого певного плану дій. Як і завжди в такому разі, моя схильність уникати небезпеки боролася з прагненням якнайшвидше виконати завдання й звільнитися. Лихо в тім, що африти — тварюки підступні: вбивати їх вельми нелегко.

Врешті, оскільки на думку нічого кращого не спало, я перелетів на бридкий сучасний хмарочос — споруду з бетону й скла в улюбленому стилі чарівників, — щоб побалакати з тамтешньою вартою.

Химера приземлилася з грацією балерини.

— Агов, ви, двоє! Тут кістяк не пробігав? Ану, кажіть!

Більш-менш чемно, оскільки це були двоє синіх бісенят: із ними по-іншому й не можна.

— Так точно! — негайно відповів перший біс.

Я чекав продовження. Біс козирнув мені і знову заходився чистити свого хвоста. Химера втомлено зітхнула й промовисто кахикнула:

— Ну, й коли ви його бачили? Куди він побіг?

Другий біс облишив вивчати свої пальці на ногах:

— Години зо дві тому. Куди він побіг — не знаємо. Ми саме ховалися. Він, бач, скажений.

— Тобто як — скажений?

Біс замислився:

— Ну.. ви, тобто вищі духи, всі досить-таки бридкі, та здебільшого передбачувані. А цей... говорить усілякі дивні речі. То він усім задоволений, а вже за мить... погляньте, що він зробив з Гібетом!

— А що з ним таке? Він живий і здоровий!

— Це ж не Гібет, а Тібет. Тібета він не спіймав. І мене теж. Сказав, що спіймає наступного разу.

— Наступного разу?

— Еге ж, він тут разів уже з п’ять пробігав. Щоразу читає нам оті набридливі моралі, а потім жере одного з нас. Уже п’ятьох отак пожер — тільки ми двоє й залишилися. Ба й справді: поєднання страху з нудотою — це все-таки занадто. Як по-вашому, цей ніготь вріс?

— Не можу сказати напевно. Коли цей кістяк повинен вернутися?

— Хвилин через десять, якщо він не змінить свій графік...

— Дякую! Нарешті хоч щось певне. Чекатиму його тут.

Химера скулилася, всохла й перетворилася на синього біса, трохи менш потворного за двох інших. Я відійшов убік — так, щоб мені не заважав вітер, — і вмостився, підібгавши ноги, на карнизі, звідки видно було майже цілий Лондон. Можливо, якийсь інший джин спіймає цього африта до того, як він повернеться сюди. А як не спіймає, то доведеться щось вигадувати мені. Чому він отак кружляє містом — спробуй відгадай: може, довголітня сторожа в могилі позбавила його здорового глузду. Будь-що тут знайдеться кому мене підтримати: я бачив кількох джинів у повітрі за одну-дві вулиці звідси.

Поки я чекав, мені знічев’я дещо спадало на думку. Безперечно, в Лондоні зараз коїться чимало дивовиж — і до того ж водночас. По-перше, містом гуляє ґолем, і хто його випустив — невідомо. По-друге, Спротиву пощастило вдертись у міцно запечатану могилу і викрасти звідти цінну річ. По-третє, як наслідок другого, на волю вирвався скажений африт, який додає ще більше шарварку. І все це не минало марно: під час зведеного виклику духів я відчував, які перелякані й спантеличені чарівники. Чи може це все бути простим збігом? Як на мене, навряд.

Я вважав за малоймовірне, щоб купка простолюдинів проникла до Ґледстонової могили самотужки, без сторонньої допомоги. Навпаки: хтось підучив їх, дав деякі настанови, щоб вони зуміли обминути першу лінію захисту й потрапити до склепу. Цей добродійник або не знав про сторожа могили, або ж навпаки — чудово знав. Хай би там як, навряд чи це дівчисько, Кіті, та його товариші знали, що на них там чекає.

Одначе принаймні самій Кіті пощастило вижити. І тепер, поки чарівники пнуться з власної шкіри, полюючи за здурілим Ґледстоновим кістяком, страхітливий посох опинився на волі[62]. Хтось неодмінно скористається цим — і навряд чи то буде те дівчисько.

Я згадав невідомий розум, що спостерігав за мною крізь око ґолема, поки ця потвора намагалася вбити мене в музеї. Якщо поглянути на цю справу тверезо, можна легко уявити таку саму тінь, що непомітно спостерігала за подіями в абатстві. Чи була це та сама тінь? Як на мене, більш ніж імовірно.

За чеканням, занурившись у ці хитромудрі міркування[63], я машинально оглядав рівні, стежачи за можливою небезпекою. Це дозволило мені вчасно помітити на сьомому рівні світіння неясних обрисів, що наближалося крізь надвечірнє проміння. Світіння пурхало то там, то тут серед димарів: воно то яскравішало, опиняючись у затінку, то тьмянішало, гублячись між червонястими вилисками ґонту. Так, то була чиясь аура — слід якоїсь сутності, — однак розгледіти її матеріальну подобу я не міг. Нарешті я поглянув на перший рівень — і лише тепер побачив знебарвлену сонячним сяйвом людську постать, що перестрибувала з даху на дах.

Вона відчайдушно, мов гірський козел, перескочила з башточки на флюгер, погойдалася там на верхівці й помчала далі. Коли вона підібралася ближче, до мене долинули пронизливі вигуки, схожі на крики переляканої дитини.

Моїх сусідів-бісів зненацька обійняла тривога. Вони облишили колупати свої нігті й заметушилися дахом туди-сюди, намагаючись заховатись один за одного і втягуючи животи, аби здаватися меншими.

— Ой-ой-ой! — репетували вони. — Ой-ой-ой!

Я помітив кількох своїх товаришів-джинів. Вони летіли навздогін за постаттю — на безпечній відстані. Я не розумів, чому вони не атакують? Зараз, можливо, це з’ясується... Постать вистрибом наближалася до мене.

Я підвівся, перекинув хвоста через плече, задля ошатності, й заходився чекати. Два біси швендяли довкола, без упину репетуючи. Врешті я не витримав і підставив одному з них підніжку. Другий з розгону налетів на нього, і обидва покотилися перевертом.

—Ану, цить! — гаркнув я. —Хоча б поводьтеся гідно!

Вони мовчки поглянули на мене.

— Отак буде краще!

— Ось що я скажу тобі... — один біс штовхнув під бік другого й показав на мене. — Наступним може стати він!

— Еге ж. Може, цього разу він зжере його. А ми врятуємось!

— Ховайся за нього! Мерщій!

— Я перший! А ти ховайся за мене!

Знову розпочався гармидер, такий огидний і ганебний — кожен з бісів силкувався першим заховатись у мене за спиною, — що я мусив витратити свою увагу на те, щоб роздати цим бісам кілька заслужених ляпасів, виляски від яких пролунали на ціле місто. Роздаючи ляпаси, я мимоволі підняв голову і побачив, що бунтівний африт стоїть скраю даху, перекинувши ногу через парапет, за якісь два метри від мене.

Мушу сказати, що його вигляд мене вразив.

Річ була навіть не в золотій масці, що відтворювала риси великого чарівника. І не в пасмах сивого волосся, що майоріли з-під неї. І не в кощавих руках, зухвало впертих у боки. І не в голих хребцях, що стриміли над краваткою. І не в запилюженому поховальному вбранні, що хилиталося на кістках. У цьому всьому не було нічого дивовижного; я й сам кількадесят разів прибирав подобу кістяка — хто з нас такого не робив? Ні, мене вразило інше: я зрозумів, що це не просто подоба, а справжні кістки, справжній одяг і справжня золота маска. Власна афритова сутність була невидима, схована десь усередині решток чарівника. Він навіть не мав своєї подоби — ні на цьому, ні на всіх інших рівнях. Я ніколи ще нічого подібного не бачив[64].