Джонатан Страуд – Череп, що шепоче (страница 11)

Саме цей овал і випромінював хвилі потойбічної енергії, міцні й безупинні. Тож не було нічого дивного в залізних смутах на дверях, у розвішаних по стінах блискучих срібних оберегах.  

Подібні обереги звисали й зі стелі, погойдуючись у потоках повітря, — ці потоки збурювались, коли зачинялися двері, — й тихо та мелодійно передзвонюючись; цей звук нагадував мені далекий дитячий сміх.  

— Її звали Джесіка, — пояснив Локвуд. Він пройшов повз нас, і я побачила, що він дістає з кишені темні окуляри — їх він зазвичай надягав, коли треба було захистити очі від яскравих плям примарного світла. Він надяг окуляри й провадив: — Вона була старша за мене на шість років. їй було п'ятнадцять, коли це сталось. І сталось це саме тут.  

Він говорив так спокійно, ніби це було для нього буденною справою — стояти з нами в темряві, розповідати про свою давно померлу сестру перед її Смертним Вогнем, на тлі психічного відлуння тієї події. Потім Локвуд підійшов до ліжка і обережно, щоб не торкнутися сяйва, відгорнув покривало з матраца. На матраці була широка темна пляма — поверхню матерії немовби обпекло кислотою.  

Я придивилась. Ні, то була не кислота. Мені краще знати, які бувають опіки від ектоплазми.  

Тільки зараз я відчула, що вчепилась у Джорджеву руку міцніше, ніж дотепер.  

—Тобі не боляче, Джордже? — запитала я.  

— Ні. Так само, як було.  

— Гаразд, — проте відпустити його я так і не змогла.  

— Це сталося давно, — пояснював далі Локвуд. — За прадавніх. можна сказати, часів. Мені було лише дев’ять років. Проте я вирішив, що повинен розповісти про це вам обом. Зрештою, ви тут   живете.  

Я ледве змусила себе заговорити:  

— То це... Джесіка?  

—Так.  

—Твоя сестра?  

—Так.  

— А що з нею сталося?  

Локвуд знову розгорнув покривало на ліжку:  

— Дотик лривида.  

— Привида? Звідки він узявся?  

— З горщика, — нарочито спокійно відповів Локвуд. Темні окуляри ховали його очі, й прочитати щось на його обличчі було неможливо. — Ти ж знаєш оцей мотлох, що залишився від моїх батьків? Усі ці пастки на привидів по стінах? Мої батьки були дослідники. Вивчали легенди про надприродні явища в культурах різних народів. Більша частина їхньої колекції — просто сміття: церемоніальні головні убори й таке інше. Проте виявилось, що серед них є справді небезпечні речі. Ті. які   роблять    те. що їм приписують. Наприклад, той горщик. Він, здається, був звідкілясь з Індонезії. Моя сестра перебирала артефакти в одному з ящиків. Дістала звідти горщик і... і впустила його. Горщик розбився, й з нього вискочив привид. І вбив її.  

— Локвуде... Мені так жаль...  

— Дякую. Я ж казав, що це давня історія.  

Мені важко було зосередитись на будь-чому, крім Локвудо- вих слів. Хіба що на отому шаленому потойбічному сяйві. Проте все ж таки я помітила, що в кімнаті, крім ліжка, є шафа й два комоди, а ще — коробки та ящики, зіставлені біля стін, часто-густо по три-чотири один на одному. А ще всюди стояли вази й слоїки з букетами сухої лаванди: її солодкавий, трохи терпкий аромат наповнював усю кімнату. Було так незвично відчувати цей запах у нашому домі — особливо коли згадати, що поряд була Джорджева спальня; він лише додавав відчуття фантастичності того, що тут відбувається.  

Я знову хитнула головою. Сестра. У Локвуда була   сестра.   Вона померла в цій самісінькій кімнаті.  

— А що сталося з привидом? — також нарочито спокійно запитав Джордж.  

— Його знищили, — Локвуд підійшов до вікна і розсунув важкі штори. Денне світло приголомшило мене, і я на мить заплющила очі. Коли я знову розплющила їх, усю кімнату заливало сонячне проміння. Тепер я вже не могла бачити сяйво над ліжком; майже вщух і потойбічний гомін. Щоправда, його я ще трохи відчувала — в моїх вухах тихенько тріскотіло.  

Колись цю кімнату було витримано в приємних блакитних кольорах і обклеєно дитячими шпалерами з малюнком повітряних кульок. До коркової дошки на стіні було пришпилено плакати з левами, жирафами й кіньми: в головах ліжка теж було багато старих наліпок із зображеннями тварин. Згори на мене дивились приклеєні до стелі пожовклі зірочки. Однак мою увагу привернули не ці дрібниці, а дві великі вертикальні лінії в стіні праворуч від мене, що прорізали подерті в цьому місці шпалери. То були сліди від ударів рапірою. В одному місці проріз був такий глибокий, що прохромив тиньк аж до цегли.  

Локвуд стояв біля вікна, дивлячись на глуху стіну сусіднього будинку. На підвіконні лежало сухе лавандове насіння, що повипадало з букетів, які стояли тут у вазах. Локвуд змахнув їх пальцем у долоню, складену човником.  

А в мене тим часом починалась істерика. Мені хотілось і плакати, й нестримно сміятись, і кричати на Локвуда...  

Та натомість я тихо запитала:  

— Яка вона була?  

— Ну... важко сказати. Вона була моєю сестрою. Звичайно ж. я любив її. Коли-небудь я покажу вам її фотографію. Десь там у шухляді комода, здається, є одна... Я туди заховав усі речі Джесіки. Хотів колись розібрати їх, та щоразу бракує часу...—він притулився до віконної рами, і його силует чітко вирізнився на тлі сонячного світла, — й додав, тихенько граючись насінням на долоні:—Вона була висока, чорнява, норовиста. Кілька разів, коли я дивився на тебе краєм ока, Люсі, мені майже здавалося, що... Ні, насправді ти на неї не схожа. Вона була дуже лагідна. І дуже добра.  

— А тепер ти, здається,   надто    вже стиснула мені руку, — обізвався Джордж.  

— Пробач, — я знехотя вивільнила свою руку.  

—І ти пробач, Люсі,—мовив Локвуд. — Я бовкнув, не подумавши. Насправді я хотів сказати, що ти...  

— Усе гаразд, — відповіла я. — Я сама винна, не треба було тебе розпитувати... Тобі, напевно, важко про це говорити. Ми все розуміємо. І більше не питатимемо.  

— До речі, про горщик. — знов утрутився Джордж. — Розкажи мені краще про нього. Як у ньому міг бути увязнений привид? Кераміка такого не витримує. Мабуть, той горщик було всередині викладено залізом. Або, може, сріблом... Чи там застосували щось таке, чого ми... Ой! — скрикнув він, коли я копнула його ногою. — За що?  

— Щоб ти нарешті замовк.  

Він заморгав на мене з-під окулярів:  

— Навіщо? Це ж так цікаво!  

— Ми розмовляємо про його сестру, а не про якийсь дурний горщик!  

Джордж тицьнув пальцем у бік Локвуда:  

— Він сам сказав, що це давня історія.  

—Так. Але ж ясно, що це неправда! Поглянь на цю кімнату! І на все, що тут є! Усе залишено так, як було тоді!  

— Так, але ж він сам привів нас сюди. Він хоче про це поговорити... І про горщик, я мав на увазі, теж.  

— Припини! Це тобі не твої безглузді експерименти, Джор- дже! Це його   родина!    Ти хоч краплину совісті маєш?  

— Більше, ніж ти! Я відразу зрозумів, що Локвуд   хоче    обговорити все це з нами! Після стількох років мовчання він готовий поділитися з нами...  

— А може, він такий вразливий, що...  

— Стривайте! Я досі тут, — озвався Локвуд. — Нікуди не подівся й не зник.  

Запала тиша. Ми з Джорджем облишили суперечку й поглянули на нього.  

— Правда в тому, — провадив Локвуд, — що ви обоє маєте рацію. Я справді   хочу    поговорити про це, як каже Джордж. Однак мені це не дуже легко, як зауважує Люсі, — він зітхнув. — Так, Джордже, я гадаю, що той горщик було викладено зсередини залізом. Але ж він розбився? Розбився. І на цьому — крапка.  

— Локвуде, — сказала я, дивлячись у бік ліжка. — Ще одне питання. Вона не?..  

— Ні.  

— Ніколи?..  

— Ні.  

— Але ж Вогонь...  

— Вона ніколи не поверталась. — Локвуд пересипав сухе насіння до вази, що стояла на підвіконні, і обтрусив свої довгі, тонкі долоні.—Знаєш, спочатку я майже вірив, що вона повернеться. Я часто заходив сюди — сподівався побачити, як вона стоїть біля вікна. Довго дивився на Вогонь і чекав, сподівався побачити її постать, почути її голос... — він сумно всміхнувся мені. — Проте нічого так і не сталось.  

Він поглянув крізь темні окуляри на ліжко.  

— Хоч би там як. це було давно. А потім я зрозумів, що це шкодить здоров'ю—отак без упину тут вештатись. А ще пізніше. довідавшись про Смертні Вогні набагато більше, я почав боятись її повернення не менше, ніж хотіти його. Тому я припинив ходити сюди й поставив лаванду, щоб... не було сюрпризів.  

— Залізо було б надійніше, — зауважив Джордж. Він завжди такий — у своїх окулярах він завжди першим помічає суть проблеми. — А я тут ніде не бачу заліза, хіба що на дверях.