Джонатан Страуд – Брама Птолемея (страница 51)
— Ви знищили нас усіх!
Обличчя Квентіна Мейкпіса розцвіло широченною усмішкою:
— Навпаки, Джоне! Зараз ми стоїмо на початку нової ери! Проте виставу скінчено, й мені доведеться перейти до буденних справ. У мене є людина, яка подбає про те, щоб ви без мене поводились тут як слід.
Він кивнув у бік портьєри. До ложі увійшов високий чоловік у чорному плащі; він, як і завжди, ніби заповнив собою увесь простір.
— Як я розумію, ви давні знайомі, — мовив пан Мейкпіс, ховаючи кинджал під фрак. — Вам, безперечно, буде про що поговорити. Я не хочу принижувати вас дрібними погрозами, Джоне, але дозволю собі дати вам одну пораду. — Він озирнувся, вже ступаючи на сходи. — Не намагайтесь померти так, як ця бідолашна юна Кіті: я мушу ще так багато показати вам!
Мейкпіс пішов. Натаніель стояв, оглядаючи тіло на підлозі. Внизу, серед моторошної тиші, порушуваної тільки шаркотінням ніг і балаканиною демонів, з зали хутко виводили й виносили увесь британський уряд.
Частина четверта
Пролог
Александрія,
125 р. до Р. Х.
Часи в Єгипті були небезпечні. З півдня, з-за порогів, прокрадалися дикуни й піддавали мечу прикордонні міста. Племена бедуїнів сіяли паніку серед торговельних караванів, що прямували вздовж меж пустелі. На морі за кораблями полювали пірати-бербери. Царські радники наполягали на тому, щоб закликати на допомогу іноземців, проте цар був старий, гордовитий і обережний — і через те не погоджувався.
В запізнілій спробі власкавити ворогів при дворі Птолемей запропонував до їхніх послуг свої таланти. Тобто — мене, як він радий був мені повідомити.
— Ти вже пробач мені таке приниження, — говорив він, сидячи зі мною на даху вночі, напередодні мого відбуття. — За всієї моєї пошани до Афи й Пенренутета, наймогутніший з моїх слуг — усе-таки ти, мій любий Рехіте. Я певен, що ти спроможний творити дива на славу нашого народу. Виконуй накази воєначальників, а коли треба — чини на свій розсуд. Пробач мені всі ті негаразди, які тобі доведеться пережити, та врешті-решт вони підуть на користь і тобі. Якщо нам пощастить, твої зусилля змусять моїх родичів облишити мене — і дозволять мені спокійно завершити дослідження.
Я перебував тоді в подобі пустельного лева, і мій рев пролунав досить гучно й люто:
— Ти не знаєш, які ниці людські серця. Твій двоюрідний брат не вгамується, аж поки ти не будеш мертвий. Шпигуни стежать за кожним твоїм порухом; лише цього ранку я спіймав у твоїй ванній двох жрецьких бісів. Довелося побалакати з ними. В певному сенсі можна сказати, що тепер вони служать тобі.
Хлопчина кивнув:
— Приємно це чути.
Лев сито відригнув:
— Еге ж, вони щедро поділилися своєю сутністю, щоб зміцнити мою… Ну-ну, не кривися. В нашому світі ми все одно єдині — я ж розповідав тобі.
Як і завжди, першої-ліпшої згадки про Інший Світ виявилося досить: очі мого господаря спалахнули, обличчя зробилося замріяним і замисленим.
— Рехіте, друже, — сказав він, — ти справді багато розповідав мені, але я хочу дізнатися ще більше. Я вірю, що ще кілька тижнів — і роботу буде скінчено. Афа знався колись із чужоземними шаманами — тепер він навчає мене їхніх способів покидати власне тіло. Коли ти повернешся… Гаразд, тоді й побачимо.
Хвіст лева раз у раз стукав по каменях даху.
— Зосередься краще на небезпеці
— Не бійся. Пенренутет мене охоронятиме, поки тебе не буде. А тепер — дивися, на маяку вже запалюють вогонь. Флот відходить. Тобі пора.
* * *
* * *
Далі для мене настав час великих трудів, і з господарем я довго не бачився. Я відбув з єгипетським флотом, спорядженим проти піратів, і брав участь у вирішальній битві біля Берберського узбережжя[78]. Потім вирушив з військами до Фіванської пустелі, де ми влаштували засідку на бедуїнів — і взяли чимало полонених. Дорогою додому нам довелося витримати сутичку з загоном джинів з шакалячими головами, яких ми ледве подолали[79].
Без жодного перепочинку я вирушив на південь і приєднався до головної частини царського війська, яке мало помститися горянам з Верхнього Нілу. Ця війна тривала майже два місяці й закінчилася ганебною битвою біля порогів, під час якої я сам-один бився з двома десятками фоліотів — на краю провалля, над шаленим водоспадом. Утрати були великі, проте перемогу ми здобули, і в тих краях запанував мир[80].
Я пережив чимало випробувань, проте сутність моя була міцна, тож я не нарікав. Правду кажучи, дослідження мого господаря — його прагнення встановити рівність між джинами й людьми — щось зачепили в мені, попри всю мою недовіру. Я вже наважився сподіватись, що з цього щось вийде. І все ж таки я побоювався за Птолемея. Він просто не помічав небезпеки, що загрожувала йому звідусіль.
Одного вечора, коли ми перебували в горах, у моєму шатрі з’явився пузир. У його напівпрозорій поверхні я побачив Птолемеєве обличчя, розпливчасте й далеке.
— Вітаю тебе, Рехіте. Я чув про ваші перемоги. Вісті про них уже дійшли до міста.
Я вклонився:
— То й що, твій двоюрідний брат задоволений?
Мій господар, здається, зітхнув:
— На жаль, люди кажуть, що це —
— Нічого дивного. Тобі треба… Що це в тебе на підборідді? Садно?
— Дурниця. В мене на вулиці вистрелив лучник. Пенренутет відштовхнув мене вбік, тож усе гаразд.
— Я повертаюсь…
— Зачекай! Мені потрібен ще тиждень, щоб завершити роботу. Повернешся через сім днів. А тим часом вирушай собі, куди хочеш.
Я вирячився на нього:
— Справді?!
— Ну, ти ж увесь час стогнеш про те, як господарі обмежують вашу волю. Тепер ти маєш нагоду побути вільним. Гадаю, ти зумієш іще трохи витерпіти той біль, якого завдає тобі перебування на Землі. Роби собі, що хочеш. Через тиждень побачимось.
Пузир випарувавсь і зник.
Ця пропозиція була така несподівана, що кілька хвилин я лише походжав шатром, поправляючи подушки й милуючись самим собою в бронзовому дзеркалі. Аж тут мені остаточно сяйнув зміст його слів. Я вийшов з шатра, востаннє поглянув на табір — і з переможним криком злетів у повітря.
Минуло сім днів. Я повернувся до Александрії. Господар стояв у своїй майстерні — в самій білій туніці, без сандалів. Обличчя в нього змарніло, круг очей від утоми з’явилися сірі кола, однак мене він привітав із своїм звичним завзяттям.
— Саме вчасно! — вигукнув він. — Як тобі сподобався світ?
— Широкий і чудовий — хоч у ньому, мабуть, забагато води. На сході гори здіймаються аж до зірок, на півдні земля ховається під кронами лісів. Устрій Землі надзвичайно різноманітний — мені буде над чим поміркувати.
— Колись і мені пощастить це все побачити… А люди? Що ти скажеш про них?
— Люди купчаться окремими плямами, мов чиряки на сідницях. Більшість із них, як я бачу, обходяться без магії.
Птолемей підморгнув:
— Твої спостереження напрочуд глибокі. А тепер — моя черга!
Він підвів мене до дверей і показав невеличку комірчину. Там на підлозі було накреслено величезне коло, списане ієрогліфами й рунами. Поряд на підлозі лежали трави, амулети, купи папірусів і воскових табличок, списані почерком мого господаря. Він утомлено всміхнувся мені:
— Що скажеш?
Я діловито оглянув межі й словесні ланцюжки пентакля:
— Нічого особливого. Все звичайнісіньке.
— Так, Рехіте, я знаю. Я пробував різні вдосконалення, посилення й замовляння, однак усе це видавалось мені неправильним. Аж тут мені сяйнула думка: адже всі наші звичайні способи захисту призначені для того, щоб
Я насупився:
— А навіщо ж тоді тобі пентакль?
— Он як! Цікаве запитання. За словами нашого друга Афи, чужоземні шамани, що розмовляють із джинами на межі наших царств, із власної волі покидають свої тіла: для цього їм треба лише вимовити певні слова — кіл вони не використовують. Але ж шамани й не намагаються перейти кордон наших світів — ті самі елементальні стіни, про які ти мені стільки розповідав. А я хочу саме
Я почухав підборіддя:
— Е-е… Пробач, то що там казав Афа?
Мій господар підвів очі до неба:
— Це не має значення. Річ ось у чім. Я думаю, що легко зможу спрямувати звичайний виклик у зворотному напрямі, але — якщо брама справді відчиниться, — мені на тому боці треба буде щось таке, що безпечно провело б мене крізь неї. Щось таке, що визначило б напрям.
— Це справді проблема, — відповів я. — В Іншому Світі немає напрямів. Ні гір, ні лісів. Я тобі казав про це безліч разів…