Джон Стрелеки – Повернення до кафе на краю світу (страница 32)

Джессіка всміхнулася.

— Гаразд. Залишмо її наостанок. А що означає «у»?

— У кожного видатного серфера був такий день, коли він не знав, як стати на дошку. Ну, тобто в це справді складно повірити, коли бачиш таких добрих серферів. Однак це так. Починаючи, вони навіть не знали, як підвестися. Тож, якщо ті серфери можуть так добре втриматися на хвилях, то я теж можу.

Джессіка кивнула. Це нагадало їй Джонові слова про те, як стати фахівцем.

— Добре, тренерко. А що подобається тобі найбільше?

Емма всміхнулася й сказала на весь голос:

— «В». Єдиний спосіб справді спаскудити день серфінгу — не йти ВПЕРЕД! Тому ВПЕРЕД!

А тоді Емма радісно затанцювала.

Джессіка розсміялася.

— Можеш затанцювати, якщо хочеш, — зауважила Емма. — Це «серфінговий шафл». Його вигадала я. Не треба правильно повторювати всі рухи — просто спробуй, як можеш.

Джессіка затупала ногами. На тлі вільних, невимушених рухів Емми вона почувалася незграбою. «Ну ж бо, вперед, — подумала вона. — Просто вперед!» І на наступні кілька хвилин Джессіка дозволила собі невимушено, не вдаючись до самоаналізу, танцювати з Еммою серфінговий шафл.

Розділ 44

Світло в небі швидко гасло. Невдовзі стане темно. Майк позирнув на обрій, що поступово зникав. — Мабуть, уже час їхати, — сказав він.

Я знав, що Майк має рацію. А ще в глибині душі відчував, що в його зауваженні є дещо дуже важливе. У тому, що він сказав про роль спостерігача миті, а не звичайного її учасника.

— Не поясниш швиденько на прикладі, як це — бути спостерігачем? — запитав я. — А тоді можна буде спіймати наступну хвилю. Щось мені підказує, що в тебе про це є дуже хороша історія.

Майк хлюпнув води на дошку й усміхнувся, кажучи:

— Добре. Одна коротка історія. Не найкращий момент у моєму житті, проте точно гідний власної книжки осяянь. Ми з Еммою, подорожуючи, опинилися в Австралії, де орендували автодім. Фактично це такий фургон, у якому можна спати вночі. То був експеримент. Ми вже багато ночували в кемпінгах, і це було чудово, тож вирішили спробувати автодім. Це здавалося цікавою ідеєю, і не сумніваюся, що декому вона годиться…

— Але не вам, — сказав я.

Майк похитав головою.

— Не нам. Там просто було тяжко спати. Чому, точно не знаю, але автодім був дуже маленький і до того ж не надто зручний у використанні. Найгірше ж було те, що ми обоє чомусь прокидалися серед ночі й мусили йти в туалет.

— Це завжди кепсько, — зауважив я.

— Особливо тоді, коли потрібно вийти з автодому посеред ночі й попрямувати до туалетів, — додав Майк. — Ми незле витримуємо різні спартанські умови, але це нам чомусь просто не годилося.

— То що сталося?

— Емма була справжньою бійчинею. Ніколи не скаржилася. Завжди була на позитиві. Однак десь за три тижні нічних пробуджень, коли ми обоє мусили йти до туалету, у неї сталася істерика. Емма прокинулась о другій ночі й плакала без упину, хоч скільки я повторював їй, що все нормально. І плакала вона голосно.

Дуже голосно. Тож я обшукав наше крихітне тісне помешкання, знайшов-таки доньчине взуття та взув її. Тоді, поки Емма ще плакала, гарячково заходився шукати своє взуття і взувся сам. Нарешті, узяв Емму на руки й п’ять хвилин ніс її до туалетів. Увесь цей час вона плакала на весь голос.

Майк похитав головою.

— У таких місцях, де паркують автодоми на ніч, повно людей, які роблять те саме. А коли хтось інший дуже галасує й будить тебе серед ночі, це серйозно бісить. Тож я гостро усвідомлював: поки Емма так голосно плакатиме о другій ночі, ми розбудимо всіх.

Я кивнув.

— І що сталося?

— Ми дістаємося туалету, і я думаю, що Емма заспокоїться, але вона не заспокоюється. Це геть не схоже на неї, однак вона просто жаліється й ридма ридає.

Майк похитав головою.

— Мені таке ніколи не подобається, бо я вважаю, що це хріновий приклад. Однак я дуже переймався за всіх інших у кемпінгу, тож спробував зацитьнути Емму, пригрозивши забрати в неї те, що вона любить. Мій голос став дуже тихим і дуже категоричним. Я сказав доньці: якщо вона не припинить плакати, то наступного дня не зможе гратися улюбленою іграшкою.

— Спрацювало? — запитав я.

— Аж ніяк. Емма завила ще голосніше. — Майк знизав плечима. — Тож я сказав їй: якшо вона ридатиме, наступного дня ми не поїдемо у притулок для тварин. А Емма чекала на це вже тиждень.

— І що?

— Від цього вона лише заплакала ше сильніше. — Майк хлюпнув води на дошку й похитав головою. — Тоді я поводився найгірше. Насправді я не така людина і вже точно не такий тато.

— А що було далі? — спитав я.

— Я побачив її.

Я спантеличено поглянув на Майка.

— Тобто?

— Це було потужно, фантастично, це був дар не знати звідки… Коли ми дісталися туалету, я посадив Емму на унітаз. Вона була така втомлена, тож я боявся, що вона впаде, і стояв перед нею на колінах, тримаючи її. Там я і сказав Еммі, що відмовлюся від поїздки у притулок для тварин. От тільки, поки я це їй казав, дещо сталось. Я не лише вимовив ці слова, а й почув їх. Почув так, ніби їх вимовляв хтось інший. Я спостерігачем цієї сцени, хоча сам брав у ній участь.

Майк злегка мотнув головою.

— А в цій ролі спостерігача…

Він замовк. Я зрозумів, який це яскравий і зворушливий спогад. Майк спробував заговорити знов, але йому відібрало мову й довелося трохи зачекати.

Урешті Майк поглянув на мене й усміхнувся всупереч почуттям.

— У цій ролі спостерігача я побачив ту крихітну людину. Вона була дуже втомлена, дуже смілива й завжди налаштована просто чудово. А тоді я побачив її душу, її дух і відчув доньчин біль. Відчув його в такому куточку серця, про який досі й не здогадувався. Моє серце так переповнилось — я думав, що воно розірветься.

Я кивнув.

— Що ти зробив?

— Витер сльози на Емминих маленьких щічках, притулив її личко до свого плеча і сказав, що це не страшно. Що все добре. Я сказав їй, що тато поруч і все гаразд. А подумки усвідомив, яким дурнем був. Так переймався всіма іншими в кемпінгу, що забував про найважливішу для мене людину. Емма обхопила ручками мою шию, і я підтягнув її піжамку. Тоді пригорнув доньку до грудей з усім співчуттям, на яке був здатен, прошепотів їй на вухо, шо люблю її й дуже радий, що вона моя донька.

Майк витер сльозу в куточку ока.

— Ніколи не забуду цього випадку, — сказав він. — Доти я вважав себе хорошим батьком. Тієї ночі в мені виникло глибоке прагнення завжди бути кращим. Завжди спонукати себе посилювати зв’язок із тим, на що справді здатен.

— Бути і учасником, і спостерігачем власного життя, — додав я.

Майк кивнув.

— Саме так. Чи готовий я подумати бодай мікросекунду, перш ніж заговорити? Зрозуміти, який вплив справлять слова, особливо в мить роздратування чи гніву? Чи можу я трішки поглянути й побачити все це в процесі? А тоді змінити свою роль, бо в мене є змога стати не лише учасником, а й спостерігачем?

Майк усміхнувся.

— Це неймовірний дар собі. Це усвідомлення того, що ти — це не твоє фізичне тіло. Ти — це дух, який зараз геть випадково проживає у твоєму фізичному тілі. Коли я це усвідомлюю, страху, гніву, тривоги й роздратування в житті стає незмірно менше. Саме про це нагадала мені Емма тієї ночі в кемпінгу.

Розділ 45

Ми з Майком упіймали хвилю і, осідлавши її, прокотилися востаннє за вечір. Коли прийшли на берег, Емма помчала стежкою вітатися з нами. Стрімко підбігла до Майка, розкинувши руки, та обхопила його ноги.

— Привіт, татку.

Він опустив дошку, узяв Емму на руки й поцілував у щоку. Тоді посадовив собі на спину, узяв за щиколотки й закружляв.

— Де Емма? — спитав Майк, ніби не знав, що вона висить у нього за спиною. — Серйозно, Джоне, ти її бачив? Хвильку тому вона була тут. Еммо! Еммо! — удавано гукав він.

Емма зайшлася сміхом.

— Та я в тебе за спиною! — вимовила вона між смішками.

Майк перетягнув доньку назад через плече так, що вона знов опинилася перед ним.

— А, он де ти. Якусь хвильку я не міг тебе знайти.