Джон Стрелеки – Повернення до кафе на краю світу (страница 15)

Майк надкусив грінку й кивнув на патіо.

— Здається, Джон і Джессіка непогано ладнають.

Емма ковтнула трохи соку.

— Джон веселий. І милий.

Кейсі погладила її по волоссю.

— Джессіка теж мила.

— Чому вона раніше плакала?

— Розучилася гратись, — відповіла Кейсі.

-Може, ти навчила б її знову, — сказав Майк Еммі. — Ти справді добре граєшся.

— Гаразд. У що вона полюбляє гратися?

— Точно не знаю, — відповіла Кейсі. — І не думаю, що Джессіка сама знає. Щоправда, вона згадувала, що колись любила гойдатися.

— Може, нам удасться відвести її до гойдалок біля лагуни. Там неймовірні гойдалки. Їх можна навіть закручувати й розкручувати, щоб дуже швидко гойдатися.

Майк усміхнувся.

— Чудова ідея. Думаю, Джессіці сподобається.

— Ми можемо піти зараз?

— Може, спершу доїси сніданок? А тоді ви з Кейсі її відведете. Я залишуся тут із Джоном і допоможу прибрати на кухні.

— Гаразд.

Емма ще кілька разів надкусила панкейк.

— Тату, у мене є запитання.

— Яке?

— Як можна розучитися гратись?

Майк знову всміхнувся. Він безупинно чудувався тому, як малі діти можуть усе осмислювати. Питають, слухають, думають. А тоді, якщо чогось не розуміють, питають знову, доки не починають розуміти повністю.

— Гадаю, Джессіці в дитинстві не дуже добре жилося в сім’ї, — сказала Кейсі. — У неї не було такої людини, як твій тато, — того, хто навчив би її радості від ігор.

Емма ненадовго замислилася.

— Сумно.

— Так, — відповіла Кейсі.

— Як гадаєш, вона зможе навчитися знову? — спитала Емма.

Кейсі всміхнулася.

— Думаю, так. Приблизно так можна забути про іграшку, яка лежить у тебе під ліжком, і довго з нею не гратися. Урешті-решт, ти взагалі забуваєш, що вона там. Однак коли знаходиш іграшку й знову починаєш із нею бавитися, усе повертається до тебе. Ти згадуєш, яка цікава ця іграшка.

— Якось таке було з моїм м’яким дельфіном, — радісно повідомила Емма. — Його звати Дельфі. Я його загубила й повсюди шукала, та не могла знайти. Мені було дуже сумно. А тоді я забула про нього, доки ми не почали пересувати все, щоб пофарбувати мою кімнату. Виявляється, увесь цей час Дельфі ховався за тумбочкою! Тож тепер я знову багато з ним граюся.

Кейсі всміхнулася.

— Тут усе дуже схоже. Може, якщо ти відведеш Джессіку до гойдалок, вона почне згадувати, як весело гратися.

— Ага, з Дельфі це спрацювало! — радо сказала Емма.

Розділ 23

Ми з Джессікою досі розмовляли. Вона надпила з чашки.

— І як воно?

— Що — воно?

— Вибрати інше життя.

Я всміхнувся.

— Дуже раджу спробувати. Особливо якщо життя просто нормальне й хотілося б, щоб воно було чимось більшим.

Джессіка всміхнулася й собі.

— Як гадаєте, чому ви знову тут? — запитала вона. — Чому саме зараз? Ви ж з усім розібралися, так? Ви більш ніж у нормі.

Я кивнув.

— Моє нинішнє життя однозначно краще, ніж нормальне. — Я знизав плечима. — Не знаю напевне, чому я тут цього разу. Може, щоб навчитися ще чогось? А може, поділитися вже вивченим? Точно не знаю.

— Чим ви можете поділитися зі мною?

Я всміхнувся.

— А що ви хочете знати?

Джессіка трохи нахилилася вперед.

— Кейсі недавно, можна сказати, сколихнула мій світ.

— Я бачив, що у вас вибухнули емоції. Що сталося?

Джессіка пояснила, про що розмовляли вони з Кейсі. Згадала й про ідею майданчика.

— Не знаю, чому це її пояснення так на мене вплинуло, — зізналася Джессіка.

— Напевно, тому, що воно стосується вашого життя.

Я помітив, як на обличчі Джессіки відбився смуток.

— Назвіть щось із того, чого навчилися, відколи побували тут минулого разу, — попросила вона.

Я засміявся.

— Щось одне — і все?

— Почніть із чогось одного.

Я замислився на хвилинку.

— Як щодо ще однієї історії про потяг?

Джессіка всміхнулася.

Добре, хай буде ще одна історія про потяг.

— Покинувши кафе вперше, я усвідомив, що не хочу далі жити так, як раніше. А ще я не знав, як хочу жити.

Я опустив погляд на меню.

— У моєму тодішньому меню деякі запитання були не такі, як тут. Припускаю, що запитання у всіх різні.