Джон Стейнбек – НА СХІД ВІД ЕДЕМУ (страница 51)

— І я про це думав. А ще, Лі, скажіть їй, що я поранив руку на бурінні свердловини. Заради Бога, не прохопіться, як воно сталося насправді.

— Я принесу сюди лампи і поїду. Нам буде значно спокійніше, якщо вона буде тут.

Коли Лі від’їхав у темряві, Семюель узяв лампу в ліву руку. Йому довелося поставити її на стіл, щоб повернути ручку дверей до спальні. Кімната була занурена у чорноту, а світло гасової лампи тяглося догори і не досягало ліжка.

Голос Кейті з ліжка прозвучав енергійно і гостро.

— Зачиніть двері. Мені не потрібне світло. Адаме, йди геть! Я хочу бути в пітьмі — сама!

— Я хочу залишитися біля тебе,— хрипко попросив Адам.

— Ти мені не потрібен.

— Я залишуся.

— Ну і залишайся. Але більше не розмовляй. А ви зачиніть двері й заберіть свою лампу.

Семюель повернувся до вітальні. Він поставив лампу на стіл біля кошика і подивився на маленькі личка поснулих немовлят. Очі в них були міцно заплющені, й вони трошки засопіли, незадоволені світлом. Семюель погладив пальцем гарячі лобики. Один з близнюків розтулив ротик і широко позіхнув, а потім знову заснув. Семюель переставив лампу, підійшов до вхідних дверей, відчинив їх і вийшов з дому.

Вечірня зоря сяяла так яскраво, що здавалося, ніби вона спалахує і розсипається, коли котиться до західних гір. Повітря завмерло, і Семюель відчув, як пахне нагрітий сонцем полин. Ніч була дуже темна. Семюель здригнувся від несподіванки, почувши чийсь голос із пітьми.

— Як вона?

— Хто там? — спитав Семюель.

— Це я, Кролик.

Чоловік виринув з чорноти і намалювався в світлі прочинених дверей.

— Ти про мати, Кролику? Ну, з нею все гаразд.

— Лі сказав — двійня.

— Так і є. Хлопчики-близнюки. Що може бути краще? Гадаю, містер Траск тепер гори зверне. Виростить урожай льодяників на паличці... Знаєш, Кролику,— Семюель сам не відав, чому змінив тему,— на що ми сьогодні наштовхнулися, коли бурили? На метеорит.

— А що воно таке, містере Гамільтон?

— Зірка, яка впала на землю мільйон років тому.

— І ви на неї наштовхнулися? Оце-то так! А як ви собі руку поранили?

— Мало не сказав — об падучу зірку,— Семюель розсміявся.— Насправді зовсім не так цікаво. Порізався об інструмент.

— Сильно?

— Та не дуже.

— Двоє хлопчиків,— сказав Кролик.— Моя стара заздритиме.

— Може, зайдеш, Кролику, посидимо?

— Ні, дякую. Треба трохи поспати. Здається, що з кожним роком мого життя ранок приходить дедалі раніше.

— Так і є, Кролику. Тоді — на добраніч.

Лайза Гамільтон приїхала о четвертій ранку. Семюель спав у кріслі, йому снилося, що він ухопив розжарений залізний брус і не може його випустити з рук. Лайза збудила його й оглянула поранену руку, перш ніж подивилася на немовлят. Вправно роблячи все те, що він робив по-чоловічому незграбно, вона віддала йому накази і випровадила. Він мусив негайно встати, осідлати Різдвянку і їхати прямо до Кінг-Сіті. Хай яка рання година, а він мусить розштовхати отого нікчемного лікаря, і хай той негайно полікує йому руку. Якщо особливої загрози немає, він може повернутися додому й чекати. І це просто злочин залишити напризволяще власну останню дитину: хлопець, сам ще зовсім немовля, у якійсь дірі в землі, а поруч нікого, хто б ним опікувався. Така справа мала би привернути увагу самого Господа Бога.

Якщо Семюель прагнув реалістичності й діяльності, він їх отримав. Дружина вирядила його з угіддя ще вдосвіта. Руку йому перебинтували об одинадцятій, і вже о п’ятій по обіді він сидів у власному кріслі за власним столом, і його била пропасниця, а Том варив для нього курячий бульйон.

Три дні Семюель пролежав у ліжку, борючись із мареннями лихоманки і вигадуючи для них назви; нарешті його міцний організм переборов інфекцію і вигнав її геть.

Підійшов Том і спитав:

— Хочеш бульйону?

Семюель, подивившись на Тома ясними очима, мовив:

— Я хочу підвестися.

Він зробив спробу, відкинувся від слабкості на подушку і коротко реготнув — як завжди, коли якась сила перемагала його. Йому здавалося, що навіть якщо він програє, кепкування з поразки забезпечує йому маленьку перемогу. А Том носив і носив йому курячий бульйон, поки Семюелю не захотілося його вбити. Легенди ще не зовсім зникли у нашому світі, й багато людей досі вірить, що бульйон здатний вилікувати всі ушкодження і хвороби, а ще може стати в добрій пригоді на похороні.

4

Лайзи не було вдома один тиждень. Вона вимила будинок Трасків з самого верху до самого низу, вишкрябала як слід дерев’яні підлоги. Вона випрала все, що вміщалося в балію, а решту вичистила губкою. Розробила для малюків розклад дня і задоволено відзначила, що вони майже повсякчас кричать і починають набирати вагу. З Лі вона поводилася як з рабом, оскільки не дуже вірила в нього. Адама повністю ігнорувала, оскільки не могла приставити до жодної роботи. Вона все ж таки примусила його помити вікна, але, щойно він закінчив, перемила їх сама.

Лайза пробула біля Кейті достатньо часу, щоб переконатися, що вона — дівчина розумна, яка багато не базікає і не вчить ученого. А ще Лайза її ретельно оглянула, побачила, що та цілком здорова, не ушкоджена, не слаба, але нізащо не годуватиме близнюків грудьми.

— Ну й добре,— заявила вона.— Ці здоровенні телепні висмокчуть таку тендітну крихітку, як ви, до самих кісток.

Вона забула, що була ще тендітнішою і меншою за Кейті, але вигодувала сама всіх своїх дітей.

У суботу після полудня Лайза перевірила плоди своєї праці, залишила перелік вказівок завдовжки з руку стосовно будь-якої ситуації, від кольок у животі до нападу термітів, спакувала свій дорожній кошик і наказала Лі відвезти її додому.

Рідна домівка їй видалася брудною і огидною, як хлів, і Лайза заходилася прибирати і вичищати її з затятістю і відразою Геракла, який творив свої подвиги. Семюель ставив їй питання на ходу.

— Як там малюки?

— Все добре, ростуть.

— Як там Адам?

— Що ж, він рухається, немов живий, але інших свідоцтв немає. Господь у своїй милості дав гроші дивовижним людям, можливо, тому, що інакше вони померли б з голоду.

— А як там місіс Траск?

Тиха, млява, як більшість цих багатійок зі сходу країни (Лайза ніколи в житті не зустрічала жодної жінки-східнячки), але, з іншого боку, покірна й поважна.

— Але от що дивно,— додала Лайза,— я не маю до неї ніяких претензій, хіба що вона трохи ледаща, проте вона мені зовсім не подобається. Може, через отой її рубець? Звідки він у неї?

— Не знаю,— відповів Семюель.

Лайза спрямувала свій вказівний палець, як пістолет, просто йому межі очі.

— Я тобі дещо скажу. Вона несамохіть причарувала свого чоловіка. Він труситься над нею, як та хвора качка. Здається, він ще жодного разу і не подивився доладно на близнюків.

Семюель дочекався, коли вона знову опиниться поблизу.

— Дивись, якщо вона ледаща, а йому пороблено,— сказав він,— хто ж опікуватиметься малятами? Хлопчики-близнюки вимагають чималого клопоту.

Лайза зупинилася на льоту, підсунула до нього стілець, сіла, склала руки на колінах.

— Запам’ятай, я ніколи не приховую правду з легкістю,— почала вона.— Якщо ти мені не віриш.

— Гадаю, ти взагалі не вмієш брехати, люба.

Вона всміхнулася, вважаючи, що це комплімент.

— Те, що я тобі мушу сказати, можливо, ляже важким тягарем на твою віру, якщо ти того не знав.

— Розповідай.

— Семюелю, ти знаєш отого китайця з косими очима, з чужоземною говіркою та ще й з косою?

— Лі? Звісно, знаю.

— Хіба не сказав би ти без довгих роздумів, що він язичник?

— Не знаю.