Джон Рональд – Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля (страница 9)
Місяць, що хилився до заходу, закрила велика перелітна хмара, та зненацька він знову ясно засяяв на небі. Усі почули цокіт підків і тієї самої миті побачили темні постаті, котрі швидко наближалися стежкою від бродів. На вістрях їхніх списів час од часу поблискувало місячне світло. Вгадати кількість переслідувачів було годі, та, без сумніву, їх було не менше, ніж воїнів у почті.
Коли незнайомці були вже за п’ятдесят кроків, Еомер голосно крикнув:
— Стійте! Стійте! Хто їде Роганом?
Переслідувачі різко осадили своїх скакунів. Запала тиша, а потім у місячному світлі всі побачили, як один із верхівців зліз із коня і повільно рушив уперед. Він підняв угору білу руку, долонею назовні — на знак миру, втім люди короля схопилися за зброю. Тоді забринів дзвінкий голос незнайомця.
— Роган? Ти сказав:
— Ви знайшли її, — відказав Еомер. — Перетнувши оті броди, ви вступили на територію Рогану. Та це володіння Короля Теодена. Тут можна проїздити лише з його дозволу. Хто ви? І чому поспішаєте?
— Я Гальбард Дунадан, блукач із Півночі! — крикнув чоловік. — Ми шукаємо Араґорна, Араторнового сина, бо дізналися, що він у Рогані.
— І ви знайшли його! — скрикнув Араґорн і, передавши вузду Мері, побіг, аби обняти новоприбулого.
— Гальбарде! — сказав. — Такої радісної зустрічі я не очікував!
Мері зітхнув із полегкістю. Він було подумав, що це прощальні Саруманові витівки: напасти на короля, коли біля нього лише жменька вірних людей, — а виявляється, гобітові не доведеться помирати, захищаючи Теодена. Принаймні не цього разу. І він заховав меч до піхов.
— Усе гаразд! — сказав Араґорн, повернувшись до загону Вершників. — Це мої земляки з далекого краю, де я колись мешкав. Однак навіщо вони приїхали і скільки їх, про це нам розповість Гальбард.
— Зі мною тридцятеро людей, — відказав Гальбард.
— Це вся сила, яку нам пощастило зібрати негайно, але з нами поїхали ще і брати Елладан та Ельрогір, які прагнуть узяти участь у війні. Ми помчали сюди щодуху, як тільки ти нас покликав.
— Але я вас не кликав, — здивувався Араґорн, — хіба подумки. Думки мої часто линули до вас, а цієї ночі — найчастіше, проте я не посилав до вас жодної звістки. Проте ходімо! Усе це може зачекати. Ви наздогнали нас, коли ми мчали щодуху небезпечним шляхом, їдьте ж із нами, якщо дозволить король.
Теодена втішила така новина.
— Чудово! — сказав він. — Якщо твої земляки бодай трохи схожі на тебе, володарю Араґорне, то тридцятеро таких лицарів можуть багато що зробити.
Тоді Вершники знову рушили в путь. Араґорн певний час їхав разом із дунедайнами, і, коли вони обговорили вісті з Півночі та з Півдня, Ельрогір сказав йому:
— Я приніс тобі послання від мого батька: «Дні збігають. Якщо ти квапишся, то згадай про Стежки Мерців».
— Мені, здається, завжди бракувало часу, щоби досягти бажаного, — відповів Араґорн. — Але я наважуся стати на ту дорогу і справді лише тоді, коли страшенно поспішатиму.
— Побачимо, — відказав Ельрогір. — Однак найліпше нам не говорити про це на відкритому шляху!
Тоді Араґорн запитав Гальбарда:
— А що це ти везеш, земляче?
Він-бо побачив, що замість списа Гальбард тримав довгу палицю, щось на кшталт держака штандарта, довкола якої було тісно намотано чорну тканину, обв’язану багатьма ременями.
— Я привіз тобі подарунок від Володарки Рівендолу, — відповів Гальбард. — Вона виготовила його потайки, і робота її тривала довго. Вона також переказала тобі ось що: «Дні нині короткі. Або сповниться наша надія, або будь-яка надія загине. Тому я посилаю тобі те, що створили для тебе мої руки. Бережи себе, Ельфійський Самоцвіте!»
І Араґорн сказав:
— Тепер я знаю, що ти везеш. Прошу, провези його для мене ще трохи!
А потому він повернувся і поглянув ген на Північ попід великими зорями, замовкнув і вже не озивався до кінця нічних мандрів.
Ніч постаріла, на сході засірів світанок, а подорожні нарешті виїхали з Ярового Ізвору і прибули до Горнбурґа. Там вони трохи відпочили, готуючись до великої ради.
Мері спав, але його розбудили Леґолас і Ґімлі.
— Сонце вже високо, — сказав ельф. — Усі попрокидались і стали до роботи. Ну-бо, пане Лежню, ходімо на прогулянку містом, поки маємо таку нагоду!
— Три ночі тому тут прогриміла битва, — сказав Ґімлі, — а ще ми з Леґоласом бавилися тут у прецікаву гру, і я переміг, убивши на одного орка більше, ніж він. Ходімо й погляньмо, як тут тепер! А ще в Горнбурзі є печери, Мері, дивовижні печери! Як гадаєш, Леґоласе, може, навідаємося туди?
— Ні! Немає часу, — відказав ельф. — Не псуй диво поспіхом! Я пообіцяв повернутися сюди разом із тобою, коли настануть дні свободи та миру. Проте незабаром полудень. Ми поїмо і вирушимо далі — таке я чув.
Мері встав і позіхнув. Кількох годин сну для нього виявилося замало, він почувався втомленим і збентеженим. Гобіт сумував за Піпіном і вважав себе лише тягарем, бо всі довкола будували власні плани у справі, яку йому, вочевидь, розуміти було не обов’язково.
— А де Араґорн? — запитав Мері.
— У верховній палаті Бурґа, — відказав Леґолас. — Гадаю, він не відпочивав і не спав. Араґорн пішов туди кілька годин тому, сказавши, що йому слід подумати, й узяв зі собою лише свого земляка Гальбарда. Здається, нашого друга охопив страхітливий сумнів чи тривога.
— Дивний загін — оті новоприбулі, — докинув Ґімлі. — Вони поважні й гордовиті, Вершники Рогану поряд із ними здаються мало не хлопчаками. Вони понурі з лиця, здебільшого обвітрені, мовби скелі чи й сам Араґорн, і мовчазні.
— І такі самі люб’язні, як Араґорн, коли здобуваються на слово, — Додав Леґолас. — А ви звернули увагу на братів Елладана й Ельрогіра? Вони не такі похмурі зовні, натомість вишукані та вродливі, немов ельфійські вельможі. Та, зрештою, це й не дивно, адже вони сини Ельронда з Рівендолу.
— Навіщо вони приїхали? Ти щось чув? — запитав Мері.
Він уже вдягнувся і накинув на плечі свій сірий плащ, і всі троє покрокували в напрямку зруйнованої брами Бурґа.
— Вони відповіли на заклик, і це ти теж чув, — нагадав Ґімлі. — Кажуть, до Рівендолу прилетіла звістка: «Араґорн потребує своїх земляків. Нехай дунедайни мчать до нього в Роган!» Але звідки прийшло це послання, вони не знають. Я припускаю, що його автор — Ґандальф.
— Ні, Ґаладріель, — заперечив Леґолас. — Чи ти забув, як вона Ґандальфовими вустами говорила про Сірий Загін, що їде з Півночі?
— Авжеж, справді, — погодився Ґімлі. — Лісова Володарка! Вона розгадує багато сердець і прагнень. Ну, і чому ми з тобою, Леґоласе, не забажали, щоби до нас приїхали воїни наших народів?
Ельф стояв у цю мить уже перед брамою, звернувши ясний погляд на північний схід, і обличчя його було занепокоєне.
— Не думаю, що вони прибули б, — відповів він ґномові. — Навіщо їм іти на війну, якщо війна вже сама крокує їхніми землями?..
Троє приятелів ще трохи погуляли разом, балакаючи про перипетії тутешньої битви, а відтак спустилися від брами, минули кургани загиблих на зеленому моріжку край дороги і спинились аж на Гельмовій Греблі й подивилися звідти на Ізвір. Там уже виднівся Насип Смерті — чорний, високий і кам’янистий, а довкола можна було виразно розгледіти сліди гуорнів, які витоптали та дощенту випалили тут траву. Смурноземці й чимало людей із гарнізону Бурґа працювали біля Греблі й у полях, і довкруж розбитих стін по всіх усюдах було навдивовижу тихо: стомлена долина відпочивала після шаленої бурі. Невдовзі приятелі повернулися до міста й подались обідати до головної зали Бурґа.
Король уже був там і, щойно вони ввійшли, покликав до себе Мері й наказав, аби поруч із троном поставили крісло для гобіта.
— Тут не зовсім так, як я волів би, — сказав Теоден, — бо в Ґорнбурзі все не таке, як в Едорасі. І бракує твого друга, котрий теж повинен був бути з нами. Та збіжить чимало часу, перш ніж ми — ти і я — зможемо сісти за високим столом у Медусельді; коли я повернуся туди, нам буде не до бенкетів. Ну ж бо! Їж і пий! Погомонімо, доки є на те змога. А потім ти поїдеш зі мною.
— А можна? — перепитав Мері, приємно вражений. — Це було б чудово!
Він іще ніколи в житті не був такий вдячний за доброту, виражену словами.
— Боюся, я тільки плутаюся в усіх під ногами, — гобіт затнувся, — а я хотів би зробити бодай щось, розумієте?
— Не сумніваюся, — відповів король. — Я попросив, аби тобі підшукали хорошого гірського поні. Він понесе тебе так швидко, як жоден кінь, тими дорогами, якими нам доведеться їхати. Бо я вертатиму з Бурґа гірськими стежками, а не рівниною, і прибуду до Едораса через Смурне Капище, де на мене очікує Володарка Еовин. Ти будеш моїм зброєносцем, якщо хочеш. Еомере, чи є в цьому місці військові обладунки, які пасували би моєму зброєносцеві?
— Тут немає великих складів зброї, володарю, — відповів Еомер. — Можливо, поталанить знайти для нього легкий шолом, але не кольчугу чи меч, які пасували би до гобітського зросту.
— Я маю меч, — відказав Мері, підводячись і виймаючи з чорних піхов невелике блискуче лезо.
Гобіта раптом переповнила любов до цього старого короля, він став на одне коліно, взяв його руку і поцілував.
— Дозволь покласти меч Меріадока зі Ширу тобі на коліна, Королю Теодене! — скрикнув він. — Візьми мене до себе на службу, якщо твоя ласка!