Джон Рональд – Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля (страница 57)
Вони вже залишили позаду Удŷн та Ґорґорот і побачили, що вся земля попід ними лежала в руїнах і у безладі, а попереду, вивергаючи вогонь, палахкотіла Судна Гора.
— Я радий, що ти тут зі мною, — сказав Фродо. — Тут, Семе, де всьому, що ми знали, настане кінець.
— Так, я з тобою, паночку, — відказав Сем, лагідно прикладаючи зранену руку Фродо до своїх грудей. — А ти — зі мною. І мандри завершено. Та, здолавши таку далеку путь, я ще не хочу здаватися. Певно, це не для мене... ти розумієш, про що я.
— Може, й ні, Семе, — сказав Фродо, — проте так воно вже є на світі. Надія колись помирає. І настає кінець. Нам залишилося почекати ще зовсім трішки. Ми забрели в саме осердя румовища та падіння, і звідси немає виходу.
— Ну, пане, ми могли би принаймні відійти якнайдалі від цього небезпечного місця, від Розколини Судьби, якщо її так називають. Хіба ж ні? Ходімо, пане Фродо, хоча б і стежкою вниз!
— Гаразд, Семе. Якщо ти хочеш, то я піду, — відказав Фродо. Й вони підвелись і почали поволі спускатися звивистим шляхом.
Але, щойно гобіти рушили до підніжжя Гори, яке страхітливо здригалося, Саммат-Наур виблював густий дим і пару, бічна частина конуса відкололась, і жахливі вогняні нутрощі викотилися назовні, посунувши повільним гуркітливим каскадом униз східним схилом Гори.
Фродо та Сем не могли йти далі. Останні зусилля їхнього духа й тіла швидко вичахали. Вони дісталися до невисокого пагорба з попелу, нагромадженого біля підніжжя Гори, проте звідти ходу вже не було. То був нетривкий острів серед вогненних мук Ородруїну. Довкола западалася земля, з глибоких ровів і ям бухали дим і сморід. Позаду гобітів билась у конвульсіях Гора: на її поверхні відкрилися величезні тріщини, і вогненні ріки мляво текли довгими схилами у бік гобітів. Невдовзі ці потоки поглинуть і їхній острів. А згори посипався гарячий попіл.
Отак гобіти і стояли, й Сем і далі тримав руку свого пана та гладив її. Потім зітхнув.
— У гарну ж історію ми з тобою втрапили, пане Фродо, чи не так? Хотів би я почути, як її розповідатимуть! Думаєш, хтось колись скаже: «А зараз я розповім вам історію про Фродо Дев’ятипалого та Перстень Судьби»? І всі замовкнуть, як ми, коли слухали в Рівендолі легенду про Берена Однорукого та Величну Коштовність? От би й цю історію послухати! І ще цікаво, як воно все буде після нас?
Говорячи так, аби до останнього не піддатися страху, Сем раз у раз дивився на північ — на північ, в осердя вітру, де далеке небо було чисте, бо раптовий холодний порив, що перейшов у буревій, розігнав темряву та пошматовані хмари.
І сталося так, що далекозорий Ґвайгір вгледів їх своїм гострим поглядом, коли, спустившись разом із потоком шаленого вітру, кружляв, наражаючи себе на смертельну небезпеку, в небесах. Він побачив дві маленькі темні постаті, котрі рука до руки сиротливо стояли на маленькому пагорбі, а світ під ними двигтів і западався, а вогненні ріки невпинно наближалися... Щойно орел помітив їх і кинувся вниз, як побачив, що ці постаті вже впали від виснаження, чи від випарів, чи від спеки, чи, остаточно прибиті відчаєм, — падають, аби сховати очі від смерті.
Вони лежали поряд, і Ґвайгір метнувся додолу, і полетіли за ним Землеліт і Менельдор Бистрий, і підхопили вони малих мандрівників, котрі, непритомні, вже не відали, яка їх спіткала доля, і понесли їх далеко від темряви та вогню.
Коли Сем прийшов до тями, то побачив, що лежить у м’якому ліжку, а над ним лагідно гойдається букове гілля, а між молодого листя мерехтить сонячне проміння, зеленкаве та золотисте. У повітрі витав солод кий змішаний запах.
Гобіт пригадав його: це був аромат Ітілієну. «А нехай мені! — подумав він. — Як же довго я спав?» Адже цей запах повернув його в той день, коли він розпалив своє маленьке багаття біля осяяної сонцем кручі, й на якусь мить усе інше зникло з його напівсонної пам’яті. Сем потягнувся і глибоко вдихнув.
— Ого, нічогенький мені наснився сон! — пробурмотів. — Як же радісно прокинутися!
Тоді сів і побачив, що поряд із ним лежить Фродо і спокійно собі спить, закинувши одну руку за голову, а другу поклавши на покривало. То була правиця, і на ній бракувало третього пальця.
І до Сема вмить повернулись усі спогади, й він скрикнув:
— То був не сон! Де ж це ми?
Позаду нього озвався ласкавий голос:
— На землі Ітілієн, під опікою Короля. І він чекає на вас.
Сказавши це, Ґандальф постав перед Семом, одягнений у біле, і борода його сяяла, ніби справжній сніг, у переливчастому сонячному світлі, що струменіло крізь листя.
— Ну, пане Семвайзе, як ви почуваєтеся? — запитав він.
Сем відкинувся на ліжко, широко розплющивши очі й розкривши рота, і на мить утратив дар мови від збентеження та радості. Нарешті зойкнув:
— Ґандальфе! Я ж думав, що ти помер! А потім думав, що і я помер. Невже всі прикрощі минулися, як сон? Що діється у цьому світі?
— Велика Тінь щезла навіки, — відповів Ґандальф, а тоді засміявся, і сміх його нагадував музику чи бриніння води в засушливому краю; слухаючи його, Сем раптом усвідомив, що не чув сміху — цього чистого втілення веселощів — уже безліч довгих днів.
Сміх залетів йому до вух луною всіх пережитих насолод. Але сам він зайшовся плачем. Однак згодом його сльози висохли, а натомість полився сміх, — так після запашного дощу, який прилітає на крилах весняного вітру, з’являється ще ясніше сонце. І, сміючись, гобіт зіскочив з ліжка.
— Як я почуваюся? — скрикнув він. — Ну, я навіть не знаю, як це передати. Я почуваюся, я почуваюся... — Сем замахав руками в повітрі, — я почуваюся, як весна після зими, як сонце на листі, як сурми й арфи, як усі пісні, що їх я коли-небудь чув!
Він замовкнув і повернувся до свого господаря.
— А от як пан Фродо? — запитав. — Хіба ж не шкода його бідної руки? Та я сподіваюся, що, крім цього, з ним усе гаразд. Йому було важко.
— Так, у всьому іншому зі мною все гаразд, — озвався у цю мить Фродо, сідаючи і теж сміючись. — Я знову заснув, чекаючи на тебе, Семе, сплюху ти мій. Я прокидався ще рано-вранці, а зараз, напевно, вже полудень.
— Полудень? — повторив Сем, намагаючись порахувати. — Полудень якого дня?
— Чотирнадцятого дня Нового року, — сказав Ґандальф, — або, щоби вам було зрозуміліше, восьмий день квітня за Ширським літочисленням[2]. А от у Ґондорі віднині й довіку новий рік починатиметься двадцять п’ятого березня, коли загинув Саурон і коли вас вирятували з вогню та принесли до Короля. Він виходив вас і тепер чекає на зустріч із вами. З ним ви поїсте і щось вип’єте. Коли будете готові, я проведу вас до нього.
— Король? — здивувався Сем. — Який король, і хто він?
— Король Ґондору та Володар Західних Земель, — відповів Ґандальф, — він повернув собі все своє предковічне володіння. Невдовзі вирушить на коронацію, проте зараз він чекає на вас.
— А що ми одягнемо? — запитав Сем, бо помітив лише складене на підлозі біля ліжок старе дрантя, в якому вони мандрували.
— Те, в чому ви були, коли йшли до Мордору, — сказав Ґандальф. — Навіть орківське шмаття, що його ти, Фродо, носив у чорній землі, буде збережено. Жодні єдваби чи льон, ані обладунки чи геральдика не будуть у більшій пошані. Та згодом я, напевно, таки знайду вам інший одяг.
Тоді чарівник простягнув до них руки, і гобіти побачили, що одна з них аж сяє від світла.
— Що у тебе там? — скрикнув Фродо. — Може, це...
— Так, я приніс вам ваші скарби. Їх знайшли на Семі, коли вас урятували. Подарунки Володарки Ґаладріель: твій келих, Фродо, і твоя скринька, Семе. Ви зрадієте, коли вони знову будуть у вас і у безпеці.
Гобіти вмились, одяглися, злегка перекусили й пішли слідом за Ґандальфом. Вони виступили з букового гаю, де лежали, пройшли довгим зеленим лужком, що переливався в сонячному світлі, весь обсаджений величними деревами з темним листям, на яких красувався ясно-червоний цвіт. Позаду них бриніла, спадаючи, вода, а попереду між квітучими берегами мчав струмок, що добігав до зеленого лісу наприкінці лужка і зникав під аркадою дерев, крізь яку було видно блиск води вдалині.
Коли Ґандальф і його супутники дісталися до входу в ліс, то з подивом побачили там лицарів у сяйливих обладунках і високих вартових у срібно-чорній одежі, котрі шанобливо їх привітали й уклонилися. Потім один із присутніх засурмив у довгу сурму, і прибулі рушили далі проходом серед дерев, побіч співочого струмка. Так вони дісталися до розлогої зеленої галявини, за якою в срібній імлі розкинулася широка ріка, а вже на ній було видно довгий заліснений острів, біля берегів якого стояло чимало кораблів. А на луці, де зупинилися гобіти, вишикувалися рядами загони могутнього війська, яке аж сяяло на сонці. Коли гобіти наблизилися, то воїни оголили мечі, струснули списами, заграли в ріжки й у сурми та загукали безліччю голосів багатьма мовами:
І червона барва зарум’янила їхні щоки, й очі їхні засяяли від подиву, — Фродо та Сем рушили вперед і побачили, що серед цього галасливого воїнства на зеленому моріжку встановлено три високі престоли. За троном праворуч майорів білий зі зеленим стяг — кінь, що вільно скаче; ліворуч був срібний із блакитним стяг — корабель із провою-лебедем, що плине морем; а за найвищим престолом, що стояв посередині, майорів на вітрі чудовий штандарт, на якому цвіло біле дерево на чорному полі під блискучою короною та сімома мерехтливими зірками. На тому престолі сидів чоловік в обладунку, могутній меч лежав упоперек його колін, але шолома він не мав. А коли гобіти підійшли до нього, він підвівся. І вони впізнали його, хоча він і змінився: величний, із радісним обличчям, маєстатний володар людей, темноволосий, зі сірими очима.