Джон Рональд – Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля (страница 51)

— Що ж, поспи, пане! — пробурмотів Сем собі під ніс. — Я мушу на хвилинку тебе залишити, довірившись долі. Нам потрібна вода, інакше ми далеко не зайдемо.

І Сем виповз зі сховку і, перескакуючи з каменя на камінь навіть обережніше, ніж це зазвичай властиво гобітам, спустився до водного русла і доти йшов ним, піднімаючись на північ, доки дістався до кам’яних східців, де колись, без сумніву, било невеликим водограєм джерело. Тепер усюди було сухо й тихо, проте, тамуючи відчай, гобіт спинився, прислухався і, на свою превелику втіху, почув дзюрчання. Видершись на кілька сходинок догори, він натрапив на крихітний струмочок із темною водою, що витікала зі схилу пагорба та наповнювала невеликий ставок, звідки струмок знову вибігав і губився попід голим камінням.

Сем скуштував воду, і вона здалася йому доволі смачною. Тоді він напився досхочу, наповнив свою флягу і вже було розвернувся, щоб іти назад. Однак ураз мигцем помітив чорну постать чи тінь, яка метушилася серед скель ген біля схованки Фродо. Проковтнувши свій крик, гобіт прожогом кинувся рятувати друга, перестрибуючи з каменя на камінь. Напасник був дуже обачний, і його важко було розгледіти, проте Сем майже не сумнівався: він палко прагнув придушити цього поганця. Але ця істота почула, що хтось наближається, і хутко вшилася. Семові навіть здалося, що він побачив її останній хапливий рух, коли вона вже понад краєм східної ущелини озирнулася, перш ніж пірнути в темряву й розчинитись у ній.

— Ну, доля мене таки не зрадила, — пробурмотів Сем, — але до цього було дуже близько! Невже з нас не досить безлічі орків, аби з’явився ще й цей смердючий негідник-нюхач? Ліпше би його застрелили!

І Сем сів біля Фродо, та не розбудив його і не наважився заснути сам. Урешті, коли Семові вже злипалися повіки й він відчував, що от-от програє цю боротьбу зі сном, то лагідно розбудив друга.

— Боюся, пане Фродо, цей Ґолум знову тут, — повідомив. — Або то був він, або цих потвор є дві. Я пішов на пошуки води й угледів, як він винюхує довкола, щойно я відвернувся. Тому гадаю, нам небезпечно спати обом одночасно, а я — даруй, пане, — вже просто не можу розплющити очей.

— Бідолашний Семе! — мовив у відповідь Фродо. — Приляж і поспи, бо зараз і справді твоя черга! Я ж радше матиму до діла з Ґолумом, аніж із орками. Він принаймні не викаже нас їм... доки його не спіймають.

— Але і сам Ґолум здатен пограбувати нас чи й убити, — буркнув Сем. — Гляди, не склепи повік, пане Фродо! Ось повна фляга води. Попий. Ми зможемо знову її наповнити, коли підемо.

Сказавши це, Сем поринув у сон.

Коли він прокинувся, світло вже знову згасало. Фродо сидів, спершись спиною на скелю, і спав. Фляга була порожня. Ґолума не було видно ніде.

Мордорська пітьма наступала, і вартові вогні червоно та яро палахкотіли у високості, коли гобіти розпочали найнебезпечніший етап своїх мандрів. Спершу вони пішли до маленького джерела, потому, піднімаючись дуже обережно, дісталися до дороги в тому місці, де вона звертала на схід до Залізної Пащі, що була за тридцять верст од них. Дорога була неширока, з країв не мала ні стіни, ні парапету, а тим часом, поки вона прямовисно збігала вниз, стрімка прірва побіч неї дедалі глибшала. Ніде не було чути ні поруху, тож гобіти, трохи прислухавшись, розміреним кроком подалися на схід.

Здолавши приблизно вісімнадцять верст, вони спинилися. Недалеко позаду дорога ледь звернула на північ, і та її ділянка, яку гобіти вже пройшли, зникла з очей. Це виявилося для них згубним. Подорожні відпочили кілька хвилин і рушили далі, проте не зробили й десяти кроків, як раптом у нічній тиші пролунав звук, який вони завжди остерігалися почути: маршовий тупіт ніг. Він був іще далеко, та, обернувшись, гобіти помітили, як менш ніж за півтори версти від них із-за повороту виринають мерехтливі вогні смолоскипів і дуже швидко наближаються — занадто швидко, щоби Фродо міг урятуватись, утікши дорогою вперед.

— Оцього я і боявся, Семе, — сказав Фродо. — Ми поклалися на фортуну, і вона нас зрадила. Ми — в пастці.

Вимовивши це, він розпачливо поглянув угору, де стародавні будівничі доріг обтесали скелю, перетворивши її на прямовисну та грізну стіну багато сажнів заввишки. Потім перебіг на інший бік і зазирнув через край у темну прірву мороку.

— Ми таки у пастці! — сказав урешті.

А тоді опустився на землю під скелястою стіною і похилив голову.

— Здається, так, — погодився Сем. — Утім, зачекаймо трохи... а вже тоді побачимо.

І сів поряд із Фродо в тіні кручі.

Довго чекати їм не довелося. Орки карбували широкі кроки. Ті, хто був у перших лавах, несли смолоскипи. Вони йшли вперед — червоні вогні в темряві, які швидко більшали. От уже і Сем похилив голову, сподіваючись так заховати обличчя від світла смолоскипів, коли воно досягне їх, і виставив попереду щити, щоби затулити ноги. «Хай би вони поспішали, і залишили двох натомлених солдатів у спокої, й пішли би собі далі!» — думав Сем.

Так начебто і мало статися. Перші орки підтюпцем пройшли повз гобітів, важко дихаючи й опустивши голови. То були солдати з низькорослої породи, котрих гнали на війни Темного Володаря всупереч їхній волі: все, чого вони хотіли, — це пережити той марш і не скуштувати канчука. Уздовж їхніх лав бігали туди-сюди два великі люті уруки, котрі хльоскали батогами та кричали. Орки йшли ряд за рядом, і лиховісне світло смолоскипів уже було далеко попереду. Сем затамував подих. Пройшла вже більша частина строю. Тоді раптом один із погоничів рабів помітив дві постаті на узбіччі дороги. Він тицьнув у їхній бік батогом і крикнув:

— Гей ви! Ану вставайте!

Гобіти не відповіли, і тоді він гаркнув так, що зупинив цілий загін.

— Ідіть сюди, ледацюги! — крикнув знову. — Годі валятися!

Він приступив на крок і навіть у мороці впізнав знаки на їхніх щитах.

— Дезертири, так? — фиркнув урук. — Або хочете ними стати? Все ваше плем’я повинно було бути в Удŷні ще вчора перед вечором. Ви це знаєте. Піднімайтесь і ставайте у стрій, інакше я дізнаюся ваші номери й донесу на вас.

Гобіти ледве підвелись, а тоді, не розгинаючись і накульгуючи, як солдати з натрудженими ногами, потупцювали в кінець колони.

— Ні, не в кінець! — заволав погонич рабів. — На три шеренги вперед. І залишайтеся там, бо гаплик вам буде, коли я побачу вас деінде!

Він цьвохнув довгим ремінням свого батога просто в них над головами, потому — ще раз, і крикнув, і знову погнав загін уперед бистрим кроком.

Бідолашному змореному Семові було дуже важко, для Фродо ж настала справжня мука, а невдовзі — суцільний жах. Він зціпив зуби, спробував геть ні про що не думати і з останніх сил ішов уперед. Від смороду спітнілих орків йому забивало дух, Фродо почав сапати від спраги. А вони все йшли та йшли вперед, і він докладав щонайбільших зусиль, аби віддихатись і змусити свої ноги рухатися без упину: та все одно навіть не наважувався думати, до якого страшного кінця приведуть його всі труди та страждання. Надії вислизнути непоміченим не було. Бо орк-погонич раз у раз призупинявся, щоби поглумитися над ними.

— Ось вам! — сміявся, стьобаючи гобітів по ногах. — Де батіг, там і рух, ледацюги! Виструнчитися! Я вас тільки трохи освіжив, але вас відбатожать так, аби ваші шкури полускали, якщо запізнитеся до свого табору. Це піде вам на користь. Хіба ви не знаєте, що ми на війні?

Вони пройшли вже кілька верст, і дорога нарешті побігла довгим схилом униз у долину, коли Фродо почали покидати сили і воля його похитнулася. Він поточився і спіткнувся. Сем відчайдушно намагався допомогти йому й підтримати друга, хоч і сам відчував, що вже недовго зможе йти в ногу з орками. Він знав, що будь-яка мить може стати для них останньою: його пан знепритомніє чи впаде — й усе розкриється, і їхні вистраждані зусилля зійдуть нанівець. «Ну, я принаймні порішу того триклятого здоровецького погонича рабів», — подумав Сем.

Але щойно він поклав долоню на руків’я свого меча, настало несподіване полегшення. Колона вже вийшла на рівнину і наближалася до входу в Удŷн. Трохи попереду, біля брами наприкінці мосту, західна дорога зливалася з іншими шляхами, які вели з півдня та від Барад-дŷра. Ними рухалися різні війська, бо Капітани Заходу пішли у наступ і Темний Володар гнав свої сили на північ. Отож волею випадку на роздоріжжі зустрілося кілька загонів — у темряві, недосяжній для світла вартових вогнів на стіні. Відразу зчинилася страшенна штовханина, зусібіч залунали лайки, бо кожен загін хотів першим дістатися до брами, щоби завершити марш. Хоча погоничі волали та без угаву батожили всіх довкола, зчинилися бійки і навіть зблиснули леза. Група озброєних до зубів уруків із Барад-дŷра врізалась у стрій орків із Дуртанґу і спричинила серед них чимале замішання.

Сем був сам не свій од болю та втоми, але отямився й міцно вчепився за цей шанс — упав на землю, потягнувши за собою Фродо. Згори на них навалились орки, ревучи і лаючись. А гобіти навкарачки повільно відповзали далі й далі від тієї колотнечі, доки, врешті, ніким не помічені перебралися через дальній край дороги. Вона мала високий бордюр, за яким очільники загонів могли орієнтуватись уночі чи в тумані, бо він на кілька п’ядей здіймався над рівнем відкритої території.