Джон Рональд – Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля (страница 5)

З цими словами чарівник залишив покій, і, щойно він вийшов, на вежі Цитаделі чистим дзвінким голосом озвався дзвін. Тричі пролунали його удари, ніби срібло забриніло в повітрі, а потому стихли — минула третя година від сходу сонця.

За мить Піпін підійшов до дверей, спустився сходами і визирнув на вулицю. Сонце сяяло тепло і ясно, вежі й високі будівлі відкидали на захід довгі виразні тіні. Гора Міндоллуїн високо здіймала свої білий шолом і сніговий плащ. Озброєні чоловіки ходили туди-сюди вулицями Міста — напевно, тієї години відбувалася зміна вартових і сторожі.

— У нас у Ширі це була би дев’ята, — сказав Піпін сам собі, проте вголос. — Саме час смачно поснідати при відчиненому вікні у промінні весняного сонця. Ех, як би я хотів поснідати! Цікаво, ці люди коли-небудь снідають, чи в них пора сніданку вже минула? А коли ж вони обідають? І де?

Аж ось гобіт помітив чоловіка, котрий був одягнений у чорно-біле вбрання й ішов од центру Цитаделі в його бік. Піпін почувався самотнім, тож вирішив заговорити до ґондорця, коли той минатиме його, але в цьому не виявилося потреби: чоловік сам підійшов просто до гобіта.

— Це ти півмірок Переґрін? — запитав. — Мене повідомили, що ти присягнув на вірність Володареві Міста. Ласкаво просимо!

Й він подав руку Піпінові, а той потиснув її.

— Я Береґонд, син Баранора. Сьогодні вранці я не на варті, тож мене прислали до тебе, щоби я навчив тебе паролів, які тобі слід знати, і розповів кілька речей, про які ти, без сумніву, захочеш дізнатись. А я тим часом довідаюся щось про тебе. Бо ми ніколи раніше не зустрічали півмірків у нашій землі, й, хоч і чули поголос про них, навіть у відомих нам легендах про вас згадують нечасто. Крім того, ти друг Мітрандіра. Ти добре його знаєш?

— Ну, — відповів Піпін, — знайомий із ним, так би мовити, я ціле своє коротке життя, а віднедавна багато з ним подорожую. Та Мітрандір — наче грубезна книга, яку читати — не перечитати, тож я можу стверджувати, що бачив хіба сторінку чи дві. Та, мабуть, я знаю його досить добре, ліпше за мене цього чарівника знає мало хто. Гадаю, з нашого Загону лишень Араґорн насправді знав його.

— Араґорн? — здивувався Береґонд. — Хто це?

— Ой, — затнувся Піпін, — це чоловік, котрий був із нами. Напевно, зараз він у Рогані.

— Я чув, ти теж був у Рогані. Я багато про що хочу розпитати тебе стосовно тієї землі, бо ми покладаємо велику частину нашої незначної надії саме на тамтешній народ. Але я забув про справу, з якою прийшов до тебе: спершу я повинен відповісти на твої запитання. Тож, що би ти хотів дізнатися, пане Переґріне?

— Е-е-е, ну, якщо мені язик повернеться так висловитися, то наразі нагальним для мене питанням є таке: як тут у вас зі сніданком і з їжею загалом? Тобто о котрій годині ви їсте, якщо ти мене розумієш, і де їдальня, якщо у вас вона є? І чи маєте ви шинки? Я роздивлявся довкола, доки ми їхали, та ніде не побачив жодного, хоча мене постійно живила надія ковтнути елю, щойно ми дістанемося до осель мудрих і вишуканих людей.

Береґонд суворо поглянув на нього.

— То ти, бачу, стріляний горобець і часто буваєш у походах, — сказав. — Мовлять, що воїнів, котрих війна часто кличе в дорогу, завжди тішить надія гарно попоїсти і випити; та сам я мандрував небагато. Тож ти ще сьогодні не їв?

— Ну, їв, чемно кажучи, їв, — відповів Піпін. — Але хіба то була їжа: кубок вина й біле тістечко чи два — з ласки вашого володаря? За них він цілу годину катував мене запитаннями, а це така мука, яка збуджує апетит.

Береґонд засміявся.

— У нас є прислів’я: за столом навіть малий чоловік здатний на великі подвиги. Але ти, як ніхто інший, розговівся в Цитаделі з великими почестями. Це Місто тепер — фортеця і вартова вежа, що перебуває у стані війни. Ми встаємо зі сонцем, споживаємо легку їжу при сірому світлі й стаємо до виконання своїх обов’язків у першу годину ранку. Проте не впадай у відчай, — він знову засміявся, побачивши збентежене Піпінове обличчя. — Ті, чиї обов’язки важкі, можуть з’їсти й підобідок, аби зміцнити сили. Ще є підвечірок пополудні чи трохи пізніше — як дозволить робота. А на заході сонця люди збираються на вечерю і веселяться, як можуть у ці похмурі дні... Ходімо! Трохи пройдемось, а тоді сядемо попоїсти і випити на зубчастій стіні, звідки добре видно цей прегарний ранок.

— Зажди хвилину! — зашарівся Піпін. — Жадібність чи то пак голод, якщо висловлюватися так само чемно, як ти, збили мене з пантелику. Бо Ґандальф, себто Мітрандір, попросив мене наглянути за його конем — Тіньогривом, могутнім роганським скакуном, втіхою королівських очей, як мені розповідали, хоча Теоден подарував його Мітрандірові для досягнення його мети. Гадаю, новий господар любить свого коня дужче, ніж багатьох інших своїх знайомців, отож, коли добрі наміри чарівника щось важать для цього міста, ви подбаєте про Тіньогрива якомога ліпше та зі ще більшою добротою, ніж поставилися до цього гобіта, якщо це, звісно, можливо.

— Гобіта? — перепитав Береґонд.

— Так ми називаємо самі себе, — відповів Піпін.

— Радий, що дізнався про це, — сказав Береґонд, — адже тепер можу твердити, що дивна вимова не псує гарної мови, а гобіти вміють красно говорити. Ну ж бо, ходімо! Ти покажеш мені цього чудового коня. Я люблю тварин, але ми рідко бачимо їх у цьому кам’яному місті: мій народ походить із гірських долин, а туди він переселився з Ітілієну. Та не лякайся! Це буде короткий візит — просто вияв увічливості, — а звідти ми підемо до комор.

Піпін з’ясував, що про Тіньогрива таки добре подбали і зручно його розмістили. Бо в шостому колі Міста, за стінами Цитаделі, були чудові стайні, де тримали кількох прудких коней, зовсім близько біля осель Володаревих гінців — посланців, готових рушити в дорогу за першим наказом Денетора чи його верховних капітанів. Але зараз усі гінці та коні були деінде, виконуючи свою роботу.

Коли Піпін увійшов до стайні, Тіньогрив повернув до нього голову і форкнув.

— Доброго ранку! — привітався гобіт. — Ґандальф прийде, щойно зможе. Він трохи заклопотаний, але переказує тобі вітання, а я прийшов подивитися, чи в тебе все гаразд. Сподіваюся, ти добре відпочиваєш після довгої праці?

Тіньогрив гойднув у відповідь головою і тупнув. Але дозволив Береґондові лагідно погладити свою голову і могутні боки.

— З вигляду можна було б сказати, що цього коня бережуть для перегонів, а не що він тільки-но повернувся з далекої мандрівки, — зауважив ґондорець. — Який він сильний і гордий! А де його збруя? Мабуть, вона багата і прегарна.

— Для нього жодна збруя не буде належно багатою і гарною, — відказав Піпін. — І він її не терпітиме. Якщо цей кінь погодиться везти тебе на собі, то він повезе, а якщо ні, то ні вудила, ні вузда, ні батіг, ані шпора не впокорять його. Бувай, Тіньогриве! Відпочивай. Невдовзі буде битва.

Тіньогрив підняв голову і заіржав так, що аж стайня затрусилась, а його гості затулили вуха. І переконавшись, що їжі в годівниці вдосталь, вони пішли собі.

— А тепер подбаймо про наш хліб насущний, — сказав Береґонд і повів Піпіна назад до Цитаделі — точніше, до дверей у північній частині великої вежі.

Там вони спустилися довгими прохолодними сходами до широкої, освітленої лампадами вулиці. Збоку в стінах було багато люків, один із яких був відчинений.

— Це комора та гамазея мого вартового загону, — пояснив Береґонд і гукнув у той люк:

— Вітаю, Тарґоне! Я знаю, що ще рано, проте зі мною тут новобранець, котрого Володар узяв до себе на службу. Він їхав довго і здалеку, не маючи в роті ні ріски, а вранці ще й добряче попрацював, тому дуже голодний. Дай нам, що там у тебе є їстівного!

У Тарґона знайшлися хліб, масло, сир і яблука — останні зі зимових запасів, поморщені, зате все ще цілі та солодкі; а ще він дав прибулим шкіряну флягу зі свіжим елем, дерев’яні тарілки і кубки. Вони ж поскладали все це у плетений кошик і знову вибралися на сонце. Береґонд привів Піпіна до східного краю міцної зубчастої стіни, що виступала над скелею. Там була амбразура, яка мала попід проймою камінне сидіння, і звідти можна було роздивитися ранок, який саме мандрував світом.

Піпін і його провідник їли та пили, говорили про Ґондор, про його звичаї і традиції, а також про Шир і про ті дивні краї, які бачив гобіт. Що довше вони розмовляли, то більше дивувався Береґонд і з дедалі глибшим зачудуванням дивився на маленького оповідача, котрий, сидячи на камені, перебирав короткими ногами чи раз у раз ставав навшпиньки на сидінні, намагаючись визирнути крізь пройму, щоби роздивитися землі внизу.

— Не приховуватиму від тебе, пане Переґріне, — сказав Береґонд, — що нам ти здаєшся майже людським дитям — хлопчиком літ дев’яти. Одначе ти пережив стільки небезпек і побачив стільки див, що мало хто з наших сивобородих старців міг би зрівнятися з тобою. Спершу я подумав, що Володар узяв тебе на службу з примхи, бо хотів мати шляхетного пажа — за звичаєм, як подейкують, давніх королів. Але тепер розумію, що це не так, і прошу вибачення за свою дурість.

— Я тобі вибачаю, — відказав Піпін. — Хоча ти не дуже й помилився. За мірками свого народу, я теж іще тільки хлопчак і щойно за чотири роки досягну «зрілості», як люблять казати в Ширі. Та не хвилюйся через мене. Ліпше підійди-но сюди і розкажи мені, на що це я дивлюся.