Джон Рональд – Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля (страница 46)
— Ні, ні! — скрикнув Фродо і видер Перстень разом із ланцюжком зі Семових рук. — Ні, не розділиш, злодію!
Фродо натужно дихав, витріщаючись на Сема широкими від страху і ненависті очима. Тоді раптом, заховавши Перстень у стиснутому кулаку, став, наче громом прибитий. Пелена, що застелила йому очі, розвіялась, і гобіт провів рукою по зболеному чолі. Для нього, майже ошелешеного — бо поранення і страх усе ще давалися взнаки, — жахливе видіння було надто справжнім: Сем просто в нього на очах обернувся знову на орка, котрий скоса зиркав і обмацував лапами його скарб, — на огидну маленьку потвору з жадібним поглядом і слинявим ротом. Але все вже минуло. Сем стояв біля нього навколішки із перекошеним од болю обличчям, ніби його вразили в самісіньке серце, а з його очей бризнули сльози.
— О Семе! — скрикнув Фродо. — Що я сказав? Що я накоїв? Прости мені! Після всього, що ти зробив для мене... Це все жахна сила Персня. Краще ми б його ніколи-ніколи не знаходили! Не зважай на мене, Семе. Я мушу донести свій тягар до кінця. Цього не змінити. Ти не можеш захистити мене від цієї лихої долі.
— Нічого страшного, пане Фродо, — відказав Сем, змахнувши рукавом сльози. — Я розумію. Та я ще можу допомогти, чи не так? Я повинен вивести тебе звідси. Негайно, чуєш! Але спершу тобі потрібні хоч якісь одяг і зброя, а ще трохи їжі. З одягом буде найлегше. Ми в Мордорі, тому найліпше нам одягнутися за мордорським штибом, та й вибір, правду кажучи, в нас не великий. Боюся, доведеться тобі, пане Фродо, вбратися в орківське спорядження. І мені — теж. Якщо підемо далі разом, то маємо бути схожі. Ну-бо, загорнись ось у це!
Сем розстебнув свій сірий плащ і накинув його на плечі Фродо. Потім зняв торбину і поклав її на підлогу. Витягнув із піхов Жало. На лезі ледь блимало кілька бліків.
— Я мало не забув про нього, пане Фродо, — сказав Сем. — Ні, вони не все забрали! Ти позичив мені Жало, якщо пригадуєш, і келих Володарки. Вони досі в мене. Та дозволь мені ще трохи ними покористуватися. Я піду і погляну, чим пощастить розжитись. А ти будь тут. Походи, розімни ноги. Я швиденько. Далеко мені йти не доведеться.
— Будь обережний, Семе! — кинув йому услід Фродо.
Сем підійшов до ляди і спустився драбиною. За мить його голова знову вигулькнула з отвору. І він кинув на підлогу довгого ножа.
— Це може нам знадобитися, — сказав. — Той, хто вдарив тебе батогом, мертвий. Так поспішав, що, здається, зламав собі шию. А тепер, пане Фродо, витягни драбину нагору, якщо маєш силу. І не спускай її, аж доки я гукну домовлене слово. Я крикну:
Спершу Фродо сидів і тремтів, а у його голові зринали жахливі побоювання — одне страшніше за інше. Потому він підвівся, загорнувся в сірий ельфійський плащ і, щоби чимось себе зайняти, взявся ходити туди-сюди і зазирати в усі куточки своєї в’язниці.
Минуло небагато часу — хоча страх нашіптував йому, що збігла щонайменше година, — коли він почув, як Семів голос тихо доноситься знизу:
— Поквапмося, пане Фродо! — сказав Сем. — Я мусив трохи покопирсатись у їхньому мотлоху, перш ніж знайшов щось придатне для таких здорованів, як ми з тобою. Одягаймося. Треба поспішати. Я не зустрів нікого живого й нічого такого не бачив, але мені тривожно. Гадаю, що за цим місцем стежать. Не можу цього пояснити, проте... ну, мені здається, що десь поблизу пролітав один із тих Вершників — угорі, в темряві, де його неможливо побачити.
Сем розгорнув пакунок. І Фродо з відразою поглянув на його вміст, але що вдієш? Слід було або вдягнутись у це, або йти голяка. Там були довгі ворсисті штани з невичиненого звірячого хутра і туніка з брудної шкіри. Він одягнув їх. Потім на туніку натягнув кольчугу з великими кільцями — надто коротку для звичайного на зріст орка і надто довгу та важку для Фродо. Поверх усього Фродо застібнув пояс, до якого було причеплено короткі піхви, в яких лежав гострий меч зі широким лезом. Сем приніс також кілька орківських шоломів. Один із них був якраз на Фродо — чорна каска зі залізним краєм і залізними, обшитими шкірою обручами, на яких понад схожим на дзьоб щитком для захисту носа було намальовано червоним Лихе Око.
— Морґульські речі, Ґорбаґове спорядження, найліпше нам пасує і найдобротніше виготовлене, — пояснив Сем, — але просуватися далі в Мордор, маючи на собі його символи, гадаю, було би небезпечно з огляду на те, що тут відбулося. Ну, ось, пане Фродо, ти і готовий. Чудовий маленький орк, вибачай на слові... чи принаймні міг би ним бути, якби прикрив обличчя маскою та якби мав довші руки та кривіші ноги. Оце трохи приховає твою надмірну гобітськість, — і він накинув на плечі Фродо великий чорний плащ. — Ну, тепер ти точно готовий! Можеш вибрати собі в дорогу щит.
— А як же ти, Семе? — запитав Фродо. — Ти ж казав: ми маємо бути схожі?
— Ну, пане Фродо, я подумав, — відповів Сем, — і вирішив, що краще не залишати тут нічого з моїх речей, а знищити їх ми не можемо. І я не можу одягнути орківську кольчугу поверх усього свого одягу, чи не так? Тому я просто мушу дещо сховати.
Він став навколішки й акуратно згорнув свій ельфійський плащ, із якого, на диво, вийшов зовсім маленькій сувій. Його Сем уклав до своєї торбини, що лежала на підлозі. Потім гобіт підвівся, закинув її за плечі, надягнув на голову орківський шолом і накинув на себе інший чорний плащ.
— Ось! — сказав Сем. — Тепер ми схожі, бодай приблизно. Нумо, нам слід рушати!
— Я не зможу рухатися всю дорогу бігцем, Семе, — докинув Фродо, криво посміхаючись. — Сподіваюся, що ти вже напитав гарні заїзди поблизу дороги? Чи ти забув, що нам треба їсти і пити?
— Ой леле, паночку, таки забув! — зойкнув Сем і аж присвиснув од збентеження. — Не гнівайся, пане Фродо, але ти зник, і мені було геть не до їжі чи питва! Я вже і не згадаю, коли востаннє мав у роті бодай краплину води чи ріску чогось їстівного. Дай-но подумати! Коли я востаннє заглядав до торбини, там було ще вдосталь того дорожнього харчу, який дав нам Капітан Фарамир, аби я сяк-так протримався на ногах кілька тижнів. Але якщо в моїй флязі й була хоч крапелька води, то її вже там немає. Словом, того, що є, не вистачить на двох аж ніяк. Але хіба орки не їдять і не п’ють? Чи вони живляться затхлим повітрям і трутизною?
— Ні, Семе, вони їдять і п’ють. Тінь, що їх породила, може лише насміхатися — вона не здатна творити щось своє та справжнє. Не думаю, що то вона дала життя оркам, — вона тільки понищила і спотворила їх, тож якщо вони живі, то мусять жити так, як інші істоти. Орки вживають затхлу воду і затхле м’ясо, якщо не можуть знайти нічого кращого, проте не трутизну. Вони нагодували мене, тому мені зараз ліпше, ніж тобі. І десь у цьому місці повинні бути їжа і вода.
— Проте ми не маємо часу їх шукати, — відказав Сем.
— Ну, справи наші трохи кращі, ніж ти думаєш, — наполіг Фродо. — Поки тебе не було, мені тут трішки пофортунило. Вони і справді забрали не все. Тут на підлозі серед шмаття я знайшов свій клуночок із харчами. Звісно, орки в ньому покопирсалися. Та, гадаю, сам вигляд і запах
— Гаразд, тоді припиняймо балачки, — сказав Сем. — Для початку їжі нам вистачить. Але з водою справи кепські. Та ходімо, пане Фродо! Мусимо йти негайно — інакше й ціле озеро води нам не допоможе!
— Не раніше, ніж ти перехопиш чогось, Семе, — заперечив Фродо. — Доти я і з місця не зрушу. На, візьми цей ельфійський корж і випий останню краплю зі своєї фляги! Ми у безвихідному становищі, тож навіщо марно перейматися завтрашнім днем? Він може і не настати.
Нарешті гобіти таки пішли. Вони спустилися драбиною, яку Сем потому поклав у проході біля скоцюрбленого тіла мертвого орка. На сходах було темно, зате на верхівці даху досі ряхтіли відблиски Гори, хоча тепер вони вже стали тьмяно-червоні. Друзі підібрали два щити, щоби довершити своє маскування, і подалися далі.
Важкою ходою спускалися велетенськими сходами. Висока кімната башти, де вони знову зустрілися, залишилася позаду і здавалася їм майже привітною: гобіти вийшли на відкритий простір, і вздовж стін за ними біг страх. Можливо, вся залога Вежі Кіріт-Унґолу й загинула, проте вежа й досі була просякнута жахом і злом.
Невдовзі друзі дісталися до дверей зовнішнього двору і спинилися. Навіть із того місця, де вони стояли, гобіти відчували спрямовану на них злобу Сторожів — чорних мовчазних потвор обабіч від брами, крізь яку невиразно пробивався відсвіт Мордору. Сем і Фродо прокладали собі шлях серед бридких орківських трупів, але кожен крок ставав дедалі важчим. Вони ще не дійшли до арки, а їх уже затримали — просунутись уперед бодай на п’ядь було болісно й утомливо і для духа, і для ніг.
Фродо забракло сил для такої боротьби. І він опустився на землю.
— Я не можу йти далі, Семе, — пробелькотів він. — Я от-от знепритомнію. Не знаю, що на мене найшло...